Як Віктор на реанімації заробив десяток тисяч доларів

Коли на сторінці Віктора з’явилося оголошення про те, що він – у реанімації, мені потьмяніло в очах. Ми з Віктором – у віртуальному світі – спілкувалися вже майже рік. Жив він у Львові, а я – в Мукачеві. Десятки разів він вже хотів до мене приїхати. Але чомусь в останній день щось у нього завжди зривалося. Одного разу мав їхати з другом, але в нього зламалася машина. Іншим разом захворіла сестра. Ще іншого разу – мав допомагати батькові, який прийшов на термінове обстеження до Львова, пише популярна на Закарпатті газета «Поради».

Тільки зараз всі ці відгуки складаються для мене у єдину систему. А тоді я була такою легковірною, що не дослухалася до кожного слово Віктора, як воно фальшиво звучить. Наприклад, таке. Він чомусь ніколи не запрошував мене до Львова. Хоча б на кілька годин поблукати старими вулицями. А мені самій соромно було напрошуватися.

Ні, він одразу не засипав мене компліментами, не освідчився у коханні. Саме цим мене й підкупив. Адже дуже фальшиво виглядає, коли твій новоспечений друг, який тебе ніколи не бачив, клянеться тобі в любові та вірності до останнього подиху.

Але я зловила себе на думці, що не можу дня прожити без того, щоб не думати про нього і не кидатися до комп’ютера – в надії побачити від нього звістку. Віктор наближав мене до себе поступово. Завжди додавав тільки кілька якихось теплих слів. Але ця поступовість якраз і дуже підкуповувала та викликала на відвертість.

І отут на сторінці Віктора я побачила повідомлення – від якогось його друга Тимофія, який писав, що Віктор – у реанімації, йому потрібні наші молитви. А якщо хтось має можливість, то може перерахувати йому гроші на картку, бо він все ще у надзвичайно тяжкому стані. А далі той Тимофій повідомив, що Віктор все життя важко хворіє, але приховував це – навіть від друзів. Ніколи не любив, щоб за нього хвилювалися. Тільки він – єдиний його друг Тимофій знає про те, що у Віктора насправді лейкемія.

Звичайно, під цим постом одразу виросла велика вервечка коментарів. Всі хотіли відвідати Віктора. І, звичайно, кипіли бажання надіслати йому гроші. Тимофій написав номер картки. Щодня писав сумні пости. А от від поїздки усіх відмовляв. Дуже важкий період. Його не можна зараз непокоїти. Та й так при ньому сидять рідні. Адже кожен, навіть радісний стрес, може викликати чергову кризу.

Телефон Віктора повідомляв мені, що абонент зараз не на зв’язку. Я не наважувалася більше дзвонити, щоб не завдавати йому тривоги.

Того ж таки дня перерахувала йому 5000 грн на картку – зі своїх кількарічних заощаджень.  А сама стала чекати добрих новин. Тимофій і далі писав пости на сторінці Віктора. Вони були то сумними, то втішними.

Нарешті одного ранку я схопилася до комп’ютера і з жахом побачила, що сторінка Віктора зникла. Чомусь подумалося про найстрашніше – з хлопцем сталося щось погане. А насправді причина була в іншому. Про це я дізналася згодом.

Один із таких самих віртуальних друзів Віктора, як я, все ж вирішив його відвідати у Львові, бо був там у відрядженні. Лікарень у Львові багато, але в цього друга Максима було безліч знайомих у Львові. Ще він знав прізвище Віктора – і таки дістався до істини.

Виявилося, що Віктор ніколи у Львові й не жив. А живе він у якомусь маленькому глухому селі на Харківщині. І всі його друзі на сторінці – тільки віртуальні. Ніхто з них не знав його особисто. Це чистої води розвод.

Так само, як і мені, він писав закохані листи й іншим дівчатам. До всіх він теж дуже поривався у гості. Але у свій Львів нікого не запрошував. У своїй так званій реанімації він заробив десятки тисяч доларів. Від таких от дурників, як я. Дорого я ж заплатила за свій урок. Але бодай знатиму ціну цинізму іншим разом.

Ольга, Мукачево, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено