Заробляти треба десь там, а от жити – тільки на Закарпатті

Що й казати, літо 2018 року було дуже бурхливим, десь навіть скандальним. Хтось із закарпатських політиків програв, хтось виграв, хоча хто саме – покаже тільки майбутнє. Розмірковуючи над хитросплетіннями нинішньої закарпатської політики, врешті-решт повертаєшся до самих витоків, з чого усе починалося. Бо одне чіпляється за інше, аж поки чарівний клубок не розкрутиться до кінця.

Згідно із сучасними історичними уявленнями українська народність сформувалася на основі двох груп племен – антів і склавинів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Ще у V ст. вони посунули на Балкани, де брали участь у переділі спадщини Східної Римської імперії. Із зміцненням Візантії багато слов’ян повертаються назад у північніші землі, в тому числі і відкочуються на Закарпаття. Археологічно слов’яни з їхньою типовою керамікою фіксуються тут з початку VI ст. Безперечно, це було далеко не одне якесь конкретне плем’я (традиційно в якості такого називаються білі хорвати), а багатоплемінна ветеранська громада укупі з грецькими, тюркськими та іншими жінками, прихопленими із Балкан.

Закарпаття не входить до жодної з гіпотетичних прабатьківщин слов’янства. Слов’янська людність прийшла сюди уже з певними сформованими уявленнями, що то воно таке – бути слов’янами. Вони прийшли на Закарпаття таки з півдня, а не з-за перевалів. Тому в нашому фольклорі стільки згадок про Дунай і майже нічого не мовиться про інші українські річки. Звісно, колись ті подунайські войовники, їхні батьки і діди співали про Дніпро, Дністер, Бог, Десну, звідки вони колись вийшли, але врешті-решт все заступили останні найяскравіші враження від дунайської епопеї, від перших контактів із візантійщиною, від нового бойового побратимства. У Подніпров’ї доводилося вести оборонні бої ще з часів чорноліської археологічної культури, якій приписують найдавніші фрагменти так званих Змієвих валів. Але ті бої з кіммерійцями, скіфами, сарматами велися окремими племенами чи й навіть окремими родами – за власне поселення, за невелику околицю. Уперше же згуртувати сили різних племен довелося тільки для наступальної кампанії на Дунаї. Там уперше почалися процеси, які вели до утворення вже цілої народності. Якби слов’янська експансія на Дунаї була би успішнішою, то значно динамічнішим і результативнішим був би й етногенез різних слов’янських народностей. А проте рання Візантійська імперія виявилася достатньо сильною, аби цю багатомільйонну навалу варварів частково відкинути назад, а частково асимілювати.

Перші слов’янські поселенці у нашому краї – це були люди, збагачені досвідом поразки, анабазису, тугою за втраченим раєм (довелося ж бо відступити з-над Дунаю, який досі виступає у слов’янському фольклорі таким собі аналогом чотирьох біблійних рік Едему). Та вони несли з собою також і досвід безкомпромісних боїв, коли з кожного злітає машкара і він чітко показує, ким є насправді. Це були люди, які чимало воювали, наїлися того героїзму і кривавої романтики досхочу, то вже стояло їм поперек горла. Зараз вони прагли одного – миру, бодай тимчасового перепочинку. Так прагнути миру здатні тільки ті, хто сповна пізнав, що таке війна. Упродовж усіх наступних віків і аж понині закарпатці з гідною впертістю повторюватимуть усе той же життєвий сценарій. Заробляти, мовляв, треба десь на стороні, у значно багатших краях, привозити звідти навойоване, награбоване, у найгіршому випадку – зароблене власними мозолями, а то й інвалідністю. Заробляти треба десь там, а от жити – тільки тут, у цьому закутку посеред Європи, у цьому прихистку від великих бур, котрі періодично стрясають континент, у цій тихій гавані, звідки молодь хоче будь-що утекти світ за очі, а зрілі люди з неменшим запалом бажають повернутися сюди. Закарпатці: живуть і роблять кар’єру по цілому світові, але брати шлюб і виховувати дітей повертаються під рідні гори. Це унікальна вдача вселенського бродяги, який проте твердо знає, де його дім, живе довгі роки мріями про повернення додому, і що найдивніше – часто таки повертається. Що й казати – це дещо інша ментальність, аніж та, що сформувалася на родючих чорноземах Полтавщини чи на загублених посеред хащ хуторах Полісся. Для тамтешніх українців батьківщина – це те, куди вростають коренями, для тутешніх же – це те, куди обов’язково повертаються. Ми парадоксально поєднуємо у власній вдачі мобільність, динамізм, авантюризм, з одного боку, і консерватизм, ба навіть ханжество, з іншого. Тож історія продовжується, у ній щоразу з’являються все нові візерунки по старій канві.

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено