Кінець дружби. Україна розірвала основний договір з Росією

Президент України Петро Порошенко своїм указом від 19 вересня 2018 року “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 вересня 2018 року “Про Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією” фактично і юридично розпочав процес розірвання цього договору.

Щоб бути до кінця коректним, йдеться про офіційне повідомлення однією стороною договору іншої про відмову від його автоматичної пролонгації (ще на десять років). Таким чином, першого квітня 2019 року Договір про дружбу фактично і юридично втрачає чинність, пише Європейська правда.

Водночас важливо розуміти основні правові наслідки такого кроку, а також розібратися, де нас обманюють представники деяких політичних сил.

Договір про дружбу не містить жодних унікальних правових норм, які б не відображали об’єктивно існуюче міжнародне право.

Тут мені залишається тільки повторити позиції найкращих національних юристів-міжнародників. Перш за все, треба усвідомлювати, що Україна та Росія перебувають у стані збройного конфлікту, і цей стан триватиме доти, доки Україна не поверне контроль над Кримом.

У свою чергу, це означає, що права та свободи громадян України в Росії, а Росії – в Україні визначатимуться в тому числі нормами міжнародного гуманітарного права, причому незалежно від бажання чи небажання країн.

На додачу, допоки Росія є членом Ради Європи, правові відносини між державами, їхніми громадянами врегульовує Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Конституційні норми як України, так і Росії гарантують іноземцям такі ж права й свободи (окрім деяких, як-от участь у виборах чи військова повинність), як і власним громадянам.

Багато інших положень Договору про дружбу лише дублюють інші норми міжнародного права, зокрема щодо поваги до територіальної цілісності й недоторканості кордонів.

Ті ж положення, що залишаються, стосуються здебільшого створення та функціонування різноманітних двосторонніх органів, комісій тощо, покликаних “розвивати відносини та зміцнювати дружбу” між Україною та Росією. Не коментую, тут і так все зрозуміло: яка може бути дружба з загарбником і вбивцею?

Ми досі не робимо чіткий вибір у філософії “війна/дружба”. Цілком можливо, що й на краще.

Основна проблема з денонсацією Договору про дружбу насправді виходить далеко за межі його тексту та полягає у триваючій дихотомії визнання Росії агресором поруч зі збереженням в цілому нормальних з нею правових відносин.

Іншими словами, мало хто з керівництва держави, не кажучи вже про пересічних громадян, заперечує війну з Росією. Проте юридично ми повинні були б, за такою логікою, запровадити воєнний стан та розірвати з нашим “дорогим” сусідом будь-які стосунки, включаючи дипломатичні. Цього не відбувається. Водночас нарешті (це моє переконання, що давно пора) ми розриваємо Договір про дружбу.

Отже, ми продовжуємо залишатися в доволі дивній парадигмі: визнаємо РФ агресором, говоримо про війну з нею, розриваємо деякі з договорів, проте водночас торгуємо (попри спорадичне введення санкцій) та зберігаємо деякі інші двосторонні домовленості. Хочеться вірити, що ми це робимо лише там, де нам вигідно.

Чи треба Україні вийти з режиму подвійності стандартів? Мабуть, так. Хоча Іран і США досі зберігають дію аналогічного договору про дружбу, проте останній, на відміну від договору між Україною та Росією, містить корисне для обох сторін положення статті 21 про передачу спорів на розгляд Міжнародному суду ООН. Схожим чином Нікарагуа та США свого часу домовилися про розгляд спору між ними в Міжнародному суді ООН, що й закінчилося ухваленням рішення у справі Нікарагуа від 1986 року.

Забігаючи наперед, зазначу, що Договір про дружбу між Україною та Російською Федерацією, на жаль, не містить застережень про розгляд спорів між Україною і Росією Міжнародним судом ООН.

З іншого боку, існуючий стан речей дозволяє бути прагматичним: користуватися вигідними нам моментами і розривати невигідні під 100-відсотково зрозумілим претекстом війни з РФ. Не нами розпочатої, окрім всього.

Ще з іншої сторони треба визнати, що планета у нас одна і найближча перспектива – це співіснування поруч із Росією. Рано чи пізно домовлятися доведеться, а от на яких умовах – залежить насамперед від нас.

У цій системі важливо мати точки опори, до яких вочевидь належать такі: абсолютна повага до територіальної цілісності України (отже, повернути Крим та назавжди забрати кораблі Чорноморського флоту РФ), невтручання у внутрішні справи України (в тому числі припинити підтримку “народних республік”), рівність та партнерство у всіх сферах.

Лише на таких умовах допустимо буде змінити актуальний курс на денонсацію двосторонніх договорів курсом на їх зважений перегляд. Причому останній матиме сенс лише для поглиблення та уточнення співпраці між країнами за умови щирого бажання ці домовленості виконувати.

І останнє – популярні “страшилки” від “видатних” експертів. Деякі з них вчилися там же, де і я, але, видно, у нас були різні підручники.

По-перше, вони кажуть, що “Росію треба засудити в Міжнародному суді ООН, і це буде складніше, якщо ми денонсуємо договір”. Щоб зрозуміти кволість цього “аргументу”, достатньо переконатися у двох пунктах: що Договір про дружбу не передбачає розгляду суперечок між державами в Міжнародному суді ООН і що Статут останнього робить такий розгляд можливим лише за наявності згоди на те держав-сторін спору.

Отже, Договір про дружбу ніяк не впливає на здатність України “засудити” Росію в Міжнародному суді ООН (дякувати Богу, хоч не “Гаазькому трибуналі”), бо не містить жодної про нього згадки.

Потім, експерти пишуть, що “замість тягати Росію по судах за порушення територіальної цілісності ця влада вирішила розірвати Договір про дружбу”. Шкода, не уточнюють, по яких саме судах ми маємо “тягати” Росію і яким, вибачте, боком тут Договір про дружбу. До Міжнародного суду ООН – ні, про це я докладно написав вище. Які ж тоді суди, які докази і кому передавати – цю таємницю нам не розкривають.

Нарешті, нам кажуть, що договір містить “зобов’язання Росії поважати наші кордони”. Думаю, кожен може переконатися (на четвертому році фактично війни), як Росія їх “поважає”.

Нам не потрібне непрацююче положення, а повага до кордонів держав визначається у міжнародному праві чимось значно глобальнішим, аніж двосторонній договір.

І останнє. Договір про дружбу України з Росією не визначає, бути нашій державі чи не бути. Він не впливає на існування та юридичне визнання України з боку інших держав, насамперед Росії. Говорити та писати подібні дурниці – це просто не фахово.

Вірте в міжнародне право та вивчайте його, воно насправді значно важливіше, ніж багатьом здається.

ВІТАЛІЙ ВЛАСЮК

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено