На порозі стояла моя покійна шкільна подруга Світлана

Моїй подрузі 10 років. А мені – 70. Не думайте тільки, що я жартую. Або що це така так звана дружба, яка буває між дітьми і літніми людьми, яка розчулить кожного. Насправді Світлана – моя шкільна подруга. У 10 років на неї наїхав автомобіль. Вона два тижні пролежала в реанімації. Але врятувати її не вдалося.

Це була перша смерть у моєму житті. І стала для мене, дитини, дуже важким ударом. Але життя загоїло цю мою першу рану. Бо мені довелося пережити згодом чимало іншого. А зараз у мене вже внуки – старші від Світлани, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Але одного разу вона до мене прийшла. Це було тоді, коли моя дочка із зятем збиралися їхати додому. Вони деколи на вихідні навідуються до мене. Але тут пролунав дзвінок. Моя дочка Оля побігла відкривати. Але за дверима нікого не було.

–  Мабуть, якісь єговісти або розповсюджувачі літератури, – сказала вона.

Через кілька хвилин вони поїхали. Я увімкнула телевізор, щоб подивитися новини. І тут знову пролунав дзвінок.

– А, це дочка, – подумала я, – мабуть, діти щось забули взяти із собою.

Але коли я відкрила двері, ледь не збожеволіла. На порозі стояла Світлана. 10-річна Світлана, яку я запам’ятала на все життя. Вона стояла у синій радянській формі. Із таким мені знайомим бузковим ранцем за плечима.

–  Я купила льодяників, – заявила вона з порогу.

А ще в руках у неї був цілий скарб для тогочасної радянської дитини – коробка кукурудзяних паличок. Чесне слово, якщо б я придивилася, могла б прочитати – який рік випуску був надрукований на тій упаковці.

Я поступилася Світлані місцем. А тим часом руки мої трусилися від жаху. А квартира ходила ходором. Світлана сіла на своє улюблене місце на кухні. Адже це була квартира ще моїх батьків. І тут вона сиділа ще дитиною, коли приходила в гості.

–  А в тебе вже й штори нові, і меблі зовсім інакші! – із захватом вигукнула моя шкільна подруга.

Мій язик став заплітатися.  Я сказала те, що завжди кажуть у таких випадках гостям, хоч сама від себе нічого такого не чекала. Спитала – чому її так довго не було.

–  Пробач. Я дуже скучила. Я знаю, що не мала до тебе приходити. Мама мені забороняє це робити, – раптом посерйознішала подружка.

Я ледь не перехрестилася зі страху. Але не хотіла цим жестом образити гостю. Адже її мама теж померла – 8 років тому.

–  Розкажи про себе, –  попросила я. І це сталося теж автоматично. Адже це теж була та фраза, яку часто задають гостям. А потім сама собі здивувалася, якого фатального змісту набула ця моя ніби й зовсім невинна фраза.

– Мені так гарно, – щиро зізналася Світлана. – Уявляєш, всі мої мрії збулися! Я море побачила! Я їм морозива, скільки хочу. А недавно до мене мама прийшла.

Від її щасливої розповіді у мене побігли мурашки по шкірі. Але тут почувся звук сирени. І Світлана сказала, що їй пора. Треба допомогти одній дівчинці перейти дорогу.

Сказала – вона завжди про мене пам’ятала. І, якщо мама відпустить, вона ще прийде. Але, напевно, не відпустить. Забрала свою коробку з кукурудзяними паличками, прилаштувала ранець на плечі і пішла.

Я довго дивилася їй услід. І коли вона спускалася сходами. І коли вибігала на вулицю. Бачила, як біля неї пройшла наша сусідка Зіна, семикласник Ваня з другого під’їзду, вчителька Ніна Василівна. Я присягаюся, що  вони не бачили Світлани. Бо вона пройшла крізь них, як сонячний промінь проходить крізь скло.

Я дуже хвилювалася через ту дивну зустріч. І нікому про неї не розказувала. Ще скажуть, що стара з глузду з’їхала. Думала: а може це Світлана прийшла мене забрати? Або, не дай Боже, щось має статися з моїми рідними?

Але, слава Богу, нічого лихого не сталося. Проте той звук сирени, на який ніби відгукнулася Світлана, ми почули тому, що надворі сталася аварія. Зіткнулися дві автівки. Постраждало четверо людей. А десятирічна дівчинка померла майже на місці. На той час, коли під’їхала «швидка», дитина померла.

Виходить, що саме в той час, коли подружка сиділа в мене, та дівчинка загинула. Мабуть, Світлана мала допомогти їй перейти в потойбічний світ.

Жодного разу подруга більше до мене не приходила. Мабуть, мама її не відпускає. Тільки сниться часто. Дуже просить, щоб я пам’ятала про неї. Бо вона там усім про мене розказує. І мене там всі люблять. І заспокоїла, що все в нашій родині буде добре.

І в нас справді – най постукаю по дереву – поки всі живі і здорові.  Думаю, ще й тому, що ми маємо такого доброго янгола – охоронця в небі, як моя шкільна подружка.

Марія Василівна, Іршавський район, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено

  • 25.09.2018 | 18:45
    Петро каже:

    Дякую. Трохи сумно стало.