Як проходила суцільна електрифікація Ужгорода

Люблю, коли життя підкидає різноманітні сюрпризи. Бо коли знаєш наперед, що з тобою буде, жити комфортно, але нудно, просто заснути можна. А так! Проте останнім часом ті сюрпризи якісь не надто веселі. Наприклад, поки ідеш від каси додому, інфляція встигає зжерти, випити і частково розтринькати усю твою зарплатню. Почуваєшся справжнім трансформатором: отримуєш двісті двадцять, видаєш тільки сто двадцять сім, а на решту – гудиш, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Коли ж приходиш додому і перечіпляєшся об кота, який ретельно прикидається мертвим. Розумієш: він натворив щось таке, що тягне на вищу міру покарання. Проте розбиратися з ним вже немає сил. Ви з ним обидва вже так наелектризовані, що обмінюватися зарядами немає сенсу. Тобі би самому прикинутися мертвим і ні пари з вуст. Адже мовчання – золото, а слово – срібло. І все наше життя – безперервна девальвація отого золота у срібло. Коли мовчиш, якось легше, золотий запас не витікає зі зрадливих вуст. Хоча жінки воліють викричатися, але, судячи з вічно збентеженого вигляду наших ужгородок, їм то навряд чи допомагає. І золото, і срібло – добрі провідники, завдяки їм електрика виводиться з нашої психіки. Чоловік вивергає громи і блискавки, його енергетичний потенціал знижується, кислотно-лужний баланс стабілізується. Результат – відчуття дикої втоми і бажання десь підзарядитися по новій.

Мій товариш дитинства Костя з електрикою на «ти». За своє життя він сконструював, відремонтував і продав стільки хитромудрих електричних  приладів, що давно там свій чоловік. Може голими руками залізти у трансформаторну будку. Іншого би убило, а йому хоч би хни. Минулого року на одній з таких будок у самому центрі Ужгорода намалювали кота-водолаза, що у скафандрі безстрашно занурюється на дно океану. Я тоді подумав – це точно про Костю. Він може світитися у темряві, як лампочка. Може приймати власною головою радіохвилі і сигнал Інтернету без жодної апаратури. Коли має натхнення, то працює, як електровіник. Коли ж не має, то завмирає непорушно, мов телевежа – тільки розхитується з боку в бік. Поруч з працюючими приладами він завжди почувався краще, тому працював переважно у крамницях електротоварів. Правда, при ньому виторг там завжди падав (йому і товарам було надто добре разом, їм не хотілося розлучатися), тому його звідсіль врешті-решт звільняли, аж поки у місті не лишилося жодного магазину, де можна було би влаштуватися. Звісно, що після цього він пішов працювати на електростанцію, після чого в Ужгороді почалися перебої з електрикою, віяльні відключення і тому подібні речі. Поперли його і звідти, хоча згодом з’ясувалося, що справа зовсім не у ньому.

Почалося то у нього у дитинстві із невинних забавок з магнітами. Кого то не захоплювало – як цвяхи і кнопки самі липнуть до чорної підковки! Потім були усілякі електромоделі, що працювали на батарейках. Відтак – усе серйозніші і серйозніші схеми і ланцюги. Пропускав через себе усе більше і більше вольтів, втягнувся.

Інколи мені здається, що він сам давно вже перетворився на згусток електрики. Заряджається під час грози, якої в Ужгороді, на жаль, давно вже не було. Намагаюся не ручкатися з ним, бо б’ється струмом він цілком конкретно – такий собі ходячий електрошокер. Згадується «Міміно»: дівчина може грати на електропіаніно, бо вона у гумових рукавичках. Йому теж такі би не завадили. Хоча у нього це просто найбільш яскраво виражено. По суті, ми усі маємо проблеми з внутрішньою енергетикою: у когось її бракує, хтось, навпаки, фонтанує нею через край.

Була колись така формула, що комунізм – це радянська  влада плюс електрифікація цілої країни. З неї випливає, що електрифікація – це комунізм мінус радянська влада. Ту владу, справді, мінусували ще у дев’яностих. Навколо маємо майже комунізм: у крамницях все що завгодно, за роботу майже не платять, але й не дуже вимагають. Від кожного за здібностями, кожному – по потребах, які у нас все скромніші і скромніші. Отже, і маємо суцільну електрифікацію. Містом хаотично рухаються протони й електрони, час від часу наштовхуються одне на одне, випускають імпульс і розбігаються далі. Життя продовжується, хоча передгрозова атмосфера стає усе густішою і тривожнішою. Ми все більше привчаємося жити в середині електрично-революційної стихії, спалахуємо з найдрібнішої нагоди і вже навіть не уявляємо собі якогось спокійнішого стану.

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено