Сильні духом закарпатці. Коли ДЦП – не вирок

Коли ми дізналися, що в нашого  сина – дитячий церебральний параліч,  здавалося, що життя вже закінчилося…

Нам треба було якось працювати, щоб відробити кредит за квартиру. Яка тут може бути праця, коли треба постійно сидіти з дитиною і займатися з нею. І тут мені на поміч прийшов мій батько. Вони з мамою жили у селі і сказали, що Данилко буде жити з ними. Вони будуть його навчати, будуть ним опікуватися, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Спочатку ми з чоловіком вчинили справжній бунт. Це ж наша дитина. І ми щохвилини будемо вмирати зі страху – а чи з ним там усе гаразд. Але батьки все ж наполягали на своєму. Вони ще молоді, ще при доброму здоров’ї, мають якусь таку-сяку пенсію і спробують витягнути Данилка.

І от, хай із тяжким серцем, але ми все ж таки погодилися на це. В усякому разі – вважали, що можна було хоча б спробувати, а там далі – видно буде. Данилко поїхав до бабусі з дідусем улітку. Тож ми (хай лиш на два місяці), але теж залишилися з ним. Тобто спочатку я взяла відпустку, а потім – чоловік.

Заодно і допомогли батькам у їхньому маленькому газдівстві. Зібрали разом урожай. І треба сказати, що ті місяці нас дуже згуртували. Адже ми раніше трохи зверхньо ставилися до їх газдування.

Навіщо їм все це? Хіба ж не можна кілька кілограмів тієї картоплі чи там моркви купити собі на базарі? Але праця на свіжому повітрі, любов до кожної рослинки змінили і нас. Де й поділися всі наші стреси, які з’їдали нас у місті.

Данилко став живою дитиною, допитливою, щоправда, він вже майже не ходив. Ми садовили його поруч із собою на стільчик. І радості його не було меж. Данилкові тоді було лиш п’ять років. Потім ми все ж таки поїхали у місто. Треба ж було працювати і заробляти гроші. Ми не знали, що крадькома від нас батько проводить експерименти над дитиною. Він щодня  – по кілька годин на день катав його на коні.

Kінь був сусідський – дуже покірний і лагідний. Він одразу прив’язався до Данилка, а Данилко – до нього. Мій батько витрачав на кінні прогулянки із внуком спочатку по півгодини, а потім – майже по півдня. Бабуся страшенно за них хвилювалася. Але він її не слухав і навіть взимку  катав Данила на коні.

Через рік ми були ошелешені результатами. Данилко не тільки ходив, а вже бігав. Ми, як ангели-охоронці пильнували кожен його крок. Але й не могли отямитися від радості. Та батько все ще приховував від нас причину його одужання. Він дуже боявся, що ми злякаємося  і заборонимо йому катати внука.

Але як би там не було, та Данилко пішов у школу і став спокійно навчатися. Пішов він у  звичайну сільську школу. Дітлахи його там не ображали. Він змалку вмів із будь-яких матеріалів змайструвати диво – якісь машинки, якісь літаючі апарати, а це ж так захоплювало малечу. Тому він був серед них – ледь не божеством.

Сьогодні Данилові 15 років. Ми тільки рік тому дізналися від батька, як він вилікував хлопця. Лікарі довго не могли нам повірити. Але врешті-решт вони мусіли. Так, вони чули, що катання на конях має велику терапевтичну дію, але повірити в такі добрі результати вони все одно довго не могли.

Та все ж я думаю, що нашого сина вилікували не тільки коні, а ще й добра до людини природа, чисте повітря. Але найбільше – любов дідуся та бабусі. Їх любов, а ще віра у зцілення онука була настільки неосяжною і щирою, що десь там у небі Бог, напевно, заусміхався на їхні прохання і повернув здоров’я нашому Данилкові.

Я пишу це для того, щоб батьки, які почули про страшний діагноз своєї дитини, не сміли впадати у відчай. Ми вибралися з цієї біди. Можливо, й іншим поталанить. Просто треба бути дуже наполегливим. А ще – дуже вірити, довіряти Богу, що він зробить те, що в принципі для людей деколи видається неможливим.

Марія СОЙМА, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net