Закарпатське село, де живуть нащадки попа та чорнокнижники

  А ще там народився перший губернатор області і жив у дуплі чорт

На Закарпатті чимало назв населених пунктів пов’язано з деревами. Проте є в нас і пташині села. Зокрема, на Свалявщині один із населених пунктів названо на честь голубів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

На території села люди жили в  IV–III ст. до н. е. Про це свідчать археологічні знахідки, виявлені на території села. У старих архівних документах Голубине згадується вже в 1430 році. Про це йдеться у Вікіпедії.

Спочатку  там мешкали 23 кріпацькі сім’ї, які мали 4 коней, 5 волів, 9 корів, 10 овець. Під час війни всі сім’ї знищили, а землі довго пустували. У 1671 році їх роздали для заселення кільком родинам. У 1870 році в Голубиному вже були 753 мешканці.

На пагорбі за школою стояла колись дерев’яна церква. Біля неї знаходилось кладовище. Церкву знищив грім. Сучасний кам’яний храм побудовано в 1814–1837 роках.

Наразі в селі проживає 2781 людина.

Про походження назви села існують дві версії. Обидві пов’язані з пернатими.

За першою з них, колись у заростях лози  біля річки Пині водилося багато голубів. Частину з них село повинно було здавати власнику Мукачівського замку як оброк (податок).

За іншою, коли на територію тогочасної Угорщини, до складу якої входило Закарпаття, нападали вороги, прикордонна варта в Карпатах вогнищами, що запалювались на горах, повідомляла правителям Мукачівського замку про небезпеку. На сигнал вогнища з Голубиного випускали поштового голуба, який приносив у Мукачівський замок звістку про небезпеку.

А от за свідченнями старожилів, назву селу дала легенда.

У ній розповідається, що на горі Ясині жив піп. Був у нього син. Хлопець був доволі неслухняним. Тож якось батько розгнівався і прогнав його. Син поселився в долині. З часом люди побачили, що там і земля краща, і тепліше, і почали заселяти ту місцину. Та мали вони крилатих сусідів, які гніздилися у заростях, їх було дуже багато. Тому так і прозвали поселенці своє нове село – Голубине. Підтвердженням легенди є той факт, що у селі багато сімей з прізвищем Попович, тобто син попа.

Цікаво, що не лише в Ізі, що на Хустщині, плетуть кошики, але і в Голубиному. Це ремесло зародилося тут ще на початку XX століття. Ініціатором виступив  директор початкової школи Іван Товт. Він знайшов плетаря  румуна і доручив йому вести у школі аж два гуртки лозоплетіння – для хлопців та дівчат.

На подвір’ї школи стоїть старий кам’яний будинок, споруджений десь у кінці ХІХ століття (зараз там їдальня і майстерня). А колись, за часів Австро-Угорщини, була тюрма, канцелярія нотаря, тут жили жандарми. Згодом – дитсадок.

Щодо школи, то колись вона була церковною. Грамоти в ній дітей навчав дяк.  Та вже в 1875 році в Голубиному запрацювала державна школа. Її відвідували учні з сусідніх сіл. Але вона була невеликою і дерев’яною. Тому у 1910 році звели кам’яну споруду, а через два роки – ще одну. Згодом дві будівлі об’єднали і на їх основі в 1965–1970 роках добудували другий поверх.

Цікаву бувальщину про Голубине подає Лариса Андрела у книзі  «Свалявщина у переказах та легендах». Записано її зі слів очевидця.

«Було це так. Скосив я у Верху траву. Наступного дня  взяв  їжу й пішов сушити сіно, щоб пообіді скласти у копицю. Пішов сам, бо моя жінка чекала на дитину. Прийшов я на сінокіс, склав  їжу під ліщиною біля криниці й почав розтрясувати вали, щоб добре висохло сіно. Поперегортавши його перед обідом,  сів  під ліщиною в холодку поїсти. Смакував  квасолю з капустою та цибулею, як підійшов до мене старий дід та й каже: «Бачу, Михайле,  що  в  твоєму  глечику  є  молоко.  Дай  мені  напитися,  а  я  тобі віддячу».  Думаю  я  собі:  «Як  ти  мені  віддячиш,  хіба  у  копицю  сіно допоможеш скласти». А той продовжує: «Слухай, Михайле, через якийсь час почнеться  велика буря. Все сіно, що люди накосили, насушили, змокне, а твоє залишиться сухим».  Подумав я, подумав та й кажу: «Беріть, дідику, глечик з молоком та й пийте на здоров’я».

Узяв дід глечик, притулив до губ, випив усе молоко й десь пропав.  Я ж напився  води  з  криниці,  ліг  під  ліщиною  й  задрімав.  Проснувся від  страшного грому, блискавки та від сильного вітру, який приніс чорні хмари. Дивлюся й бачу, як вітер перекидає людські копиці, а сухе сіно несе у провалля. Потім полив, наче з відра,  дощ,  та моя нива залишилась сухою. Жодне стебельце сіна не поворухнув вітер. Взяв я граблі, позгрібав усе сіно, склав у копицю і сухий повернувся  додому. Аж тоді я зрозумів, що той старий дід, якого я пригостив молоком, був чорнокнижником».

Кажуть, що подібні чаклуни і знахарі у селі є досі.

Оточує населений пункт чудова природа. Є тут, як і в багатьох куточках Свалявщини, кілька джерел мінеральної води.

Крім того, існує повір’я, що одне з дерев у селі – особливе. Нібито колись у його дуплі жив чорт.  Але не подобалось таке сусідство голубинцям, тож вони багато молились, аби Бог забрав його. І  одного разу їхні благання були почуті. Під час грози у дерево вдарив грім. Кажуть, що більше чорта у селі не бачили.

Славне Голубине й тим, що саме тут, у 1886 році, народився перший губернатор Закарпаття, а пізніше й Підкарпатської Русі – Григоріій Жаткович, міні-скульптуру на честь якого нещодавно відкрили в Ужгороді. Побачити її можна біля музею Бокшая.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено