Відомий письменник Закарпаття розповів про історію свого народження. Продовження

Як я народився

(Продовження. Початок – тут)

Але… Усе виявилося набагато простішим. Мама дуже швидко опанувала ситуацією і заявила, що дитину могли поміняти в пологовому будинку. І це могло статися випадково. Оскільки машина швидкої допомоги ще не поїхала і фельдшер разом з водієм були свідками всього, що відбувалося в хаті, то колегіально було прийнято єдине правильне рішення: їхати з дівчинкою в Іршаву і повернути батькові славу батька продовжувача древнього роду Кузанів, яку він устиг розповсюдити на території Закарпатської області та частково західної України і ризикував втратити. Звичайно, можна було подзвонити в пологовий будинок і розпитати про ту дитину, яку забирали сьогодні. Телефон був у сусідів через чотири хати від нас. Але хто буде дзвонити, якщо у руках автомобіль УАЗ із водієм та фельдшером? – пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Оскільки я мирно спав під цицькою чужої мені жінки, то нові мої родичі забили на сполох не одразу. Мені було добре і затишно, але раптом з’ясувалося, що молоко із цицьки тече не так інтенсивно та і смак у нього трохи не такий. І взагалі, молоко раптом закінчилося. І я побачив чи зрозумів, що і молоко не те, і цицька не та, і жінка з цицькою не схожа на мою маму. Коли я остаточно прокинувся від несподіваного відкриття і отриманого стресу і почав подавати голос, мати дівчинки висловила підозру. Сказала, що голос дитини якось змінився і став схожим на чоловічий. Безліч родичів, які очікували побачити дівчинку і вже поприносили купу всіляких бантиків і спідничок, сполошилися. Материнські підозри виявилися правдою – в хаті розігралася театральна сцена, дуже схожа на ту, яка відбувалася трохи раніше у хаті моїх батьків. Кілька логічних ходів привели раковецьких людей до того ж таки висновку: треба їхати в райцентр.

Звичайно, можна було подзвонити в пологовий будинок і довідатися, що дівчинка вже чекає свою маму у приймальному відділенні. Звичайно можна було, але набагато простіше проїхати якихось двадцять кілометрів і з’ясувати все на місці. І не те щоб аж так кортіло все з’ясувати – хотілося побачити свою рідну кровинку. Так і вчинили.

Мої ж батьки працювали, тобто їхні думки вертілися з набагато більшою швидкістю. Вони оперативно отримали інформацію про адресу тієї дівчинки, яка народилася зі мною в один і той самий час. І… Правильно! Правильно мислите, шановні читачі! І поїхали мої батьки робити обмін дітьми у славне село Великий Раковець.

Звичайно, вони могли подзвонити, адже у тій родині у хаті був телефон, а районний телефонний довідник з адресами та прізвищами щасливих власників апаратів дротового зв’язку був біля кожного телефона. Але хто буде дзвонити, якщо у руках автомобіль швидкої допомоги, який швидше домчить до того села та будинку і дасть можливість батькові нарешті побачити свого сина, продовжувача славного роду Кузанів! До речі, бензин у ті часи коштував копійки, тож ніхто не рахував кількість спалених літрів.

Знайти хату за адресою у селі не є великою проблемою. Якісь родичі дівчинки зустріли батьків на порозі радісними вигуками та метушнею. Дитинку роздивилися і постановили, що то справді їхня дівчинка. На радощах моїх батьків посадили за стіл, пригостили чаєм чи ще чимось і почалося знайомство. Здається дід дівчинки запропонував почекати у хаті повернення сина, адже його, тобто мене, повезли в Іршаву. Там скажуть, що нашу, тобто їхню, донечку вже повезли додому, то протягом години ви зможете забрати свого сина і поїхати спокійно додому. А тепер розслабтеся.  Батьки так і вчинили.

Тим часом я із батьками дівчинки опинився знову в пологовому будинку. Логіка тих батьків працювала ідентично логіці моїх батьків. Певно, всі люди в подібних ситуаціях мислили би однаково. І вони теж узяли інформацію про адресу проживання батьків хлопчика, який народився 25 лютого 1963 року. Я намагався кричати, пробував подавати якісь сигнали голосом і ручками. Але руки були міцно запеленані, а крику мого ніхто не розумів. А я намагався сказати, щоб запитали, чи ті батьки не приїжджали з дитиною в пологовий будинок. Медсестра, яка видавала інформацію про адреси, нічого не підозрювала і нічого зайвого не говорила. Її спитали про адреси – вона їх записала на листочку і дала тим, хто просив. І… Знову, правильно, дорогі мої читачі! Ті батьки повезли мене в Довге!

Моя бабуся була щедрою жінкою. Вона зустріла свого онука з розпростертими обіймами і запросили гостей до столу. Переконала тих гостей зігрітися теплим узваром та посидіти трохи біля печі. Адже її син із невісткою та з дівчинкою-янголятком ось-ось, за її підрахунками, мають повернутися додому.

Година пролетіла дуже швидко.

Нарешті і ті, і ті батьки заспокоїлися і почали думати. Додумалися, що існує таке чудо на світі, як телефон. Мої батьки подзвонили із Раківця в Довге до наших сусідів. Ті прибігли до нашої хати і повідомили про дзвінок. Хтось із батьків дівчинки побіг до наших сусідів і подзвонив до себе додому. Щастю всіх не було меж!

Домовилися брати дітей у машини і їхати назустріч одні одним. Розпитали про своїх діточок, чи вони ситі і сухі, чи не плачуть, чи спали? Розпитали про те, хто на якому автомобілі їде. Розставили всі крапки над «і» і поїхали.

Зустріч відбулася неподалік села Піньковиця, тепер присілок Білок. Захмелілий від щастя тато обцілував усіх, у тому числі і обох мам, і всіх присутніх, і водіїв, і їхні машини.

Щоб переконатися, чи тримає на руках справді сина, а не якусь там дівку, тато у салоні машини швидкої допомоги розгорнув конверта, розпеленав мене, роздивився, підняв до обличчя, обцілував і заплакав від неконтрольованих уже емоцій. «Не цілуй дитину після того, як облизував капот раковецького «Москвича» та чужу жінку», – сердито пробурчала мама. Але тато її не чув. У салоні того «Москвича» відбувалося щось подібне.

Час летить швидше, ніж нам хочеться. Ось уже більше 55 років, як казала бабуся – як батогом луснув! Інколи мені таки хочеться зустрітися з тією дівчинкою. Звичайно, вона вже не така, як була при нашій першій зустрічі. Але…

Я не знаю, для чого то мені потрібно. Навіть скажу більше: я не знаю, чи потрібно то мені взагалі. Та і чи їй потрібно? Та і чи знає вона ту історію? Чи її батьки так само весело розказували їй про її перші у житті неймовірні пригоди, чи просто забули все або вирішили, що то не важливо, що дитині не потрібно того знати. Та як би там не було, інколи мені хочеться її зустріти. Я навіть не знаю, як її звати. Хоча з’ясувати це було б простіше простого. Але…

Можливо ця публікація потрапить у руки комусь із жителів Великого Раківця і тоді… Та хай уже буде як буде. Коли щось – я потім розповім вам по секрету.

Цікава то штука – життя!

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено