Директор Ужгородської музичної школи знає, чому коли людина щаслива, її душа співає

Як Олена Охрим була математиком, а стала музикантом

Кажуть, що музика, як і справжня любов – вічна й вона повинна лунати у наших душах.  Справді, коли людина щаслива, її душа співає. Але любити і розуміти музику – поняття дещо різні. Тим більше, творити її, чи виконувати професійно, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Тож як навчають ужгородських дітей грати на різних інструментах, як визначити, чи є в людини слух, чи охоче школярі дізнаються про світ знає директор Ужгородської дитячої музичної школи №1 імені Чайковського Олена Охрим.

Сьогодні в прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з нею про те, чи надає сучасна молодь перевагу комп’ютерам і гаджетам чи музиці, що робити з тими дітьми, хто мріє навчитися грати на якомусь інструменті, але не має слуху, чи дисциплінує людину мистецтво та про багато іншого.

Олено Юріївно, ваша робота – це дитяча мрія чи випадковий вибір? Ви завжди бачили себе у творчій професії?

Чесно – випадковий. Я вчилася в математичному класі і не думала, що пов’яжу життя з музикою. Але так сталося. Тепер, маючи двох дорослих дітей, розумію, як я шокувала своїх батьків, коли в дев’ятому класі заявила, що йду вчитися в музичне училище.  Вони, у свою чергу, всім, чим могли,  мені допомогли, стимулювали, щоб більше займалася. Але в нас раніше ніколи в родині не було музикантів. Я ж грала на фортепіано, закінчила ту ж музичну школу, яку зараз очолюю.  Тож після закінчення музичного училища вищу освіту поїхала здобувати у Івано-Франківськ. Там зустріла свого чоловіка і зараз ні про що не шкодую. Я працювала у школі мистецтв, обласному управлінні культури, а відтак – стала директором найстарішої в області, відкритої ще в 1945 році, музичної школи.

Творчі люди є досить капризними, дуже вразливими. Чи важко очолювати такий особливий      колектив?

Важко, але не дуже. Але я люблю свій колектив і свою роботу. Серед всіх творчих людей музиканти найменш капризні. З хореографами працювати куди складніше. А з нашими викладачами завжди цікаво, вони всі генерують якісь ідеї, при чому – постійно.

А якою є матеріально-технічна база школи. Чи вистачає інструментів? Чи проводяться ремонти?

Ми – комунальний заклад, фінансуємося з місцевого бюджету Ужгорода. Нам в усьому  допомагає міська рада. Зі спец коштів ми можемо робити ремонти, придбати інструменти, меблі.  Головне, що нас дійсно підтримує наше міське управлінняя  у справах культури!  Крім того, за кошти місцевого бюджету зроблено ремонти фасадів школи, школа тепер дійсно виглядає достойно!

Які у вас є відділи? Грі на яких інструментах навчаєте вихованців?

Навчання у школі проводиться на відділах фортепіано, струнно-смичкових інструментів (скрипка, віолончель), духових та ударних інструментів (тут вчаться діти грати на всіх інструментах, які є в складі симфонічного оркестру: флейта,  кларнет, гобой, саксофон, фагот, валторна, труба, туба, ксилофон), народних інструментів (акордеон, баян, гітара, домра), вокально-хоровий відділ.  Учні мають змогу навчатися на двох відділах – вчитися грі зразу на двох інструментах, або поєднувати навчання грі на інструменті з навчанням вокальному мистецтву. Викладачі в нас дійсно професійні і талановиті.

А якій музиці віддаєте перевагу особисто ви?

Класичній. Та коли її чую, все довкола зникає. Є люди, які можуть слухати музику і одночасно виконувати якусь роботу. У мене так не виходить. Коли я щось слухаю, насолоджуюся звучанням і занурююся в музику. Я – не Юлій Цезар і дві роботи одночасно виконувати не вмію. А загалом мені подобаються різні стилі. Але музика повинна бути якісною. Навіть коли хіп-хоп звучить професійно, його приємно слухати.

Деколи батькам дуже хочеться, щоб дитина навчалася в музичній школі, але в неї немає слуху. Що робити тоді?

Відсутність слуху – не проблема. Його можна розвинути. Розвинути надзвичайно складно лише ритм. Якщо дитина приходить навчатись на ударні інструменти й не має почуття ритму – це проблема. Таких дітей, яких не можна навчити грати – лише одиниці. Але вони можуть мати талант до іншого. А загалом учнів із яскравими музичними даними у школу приходять одиниці. Інших можна зацікавити завдяки майстерності викладача, щоб вони полюбили інструмент і вони навчатимуться добре. Але загалом випадки, коли віддавати в музичну школу дитину хочуть лише батьки, є поодинокими. Найчастіше учні самі виявляють бажання. Наприклад, хтось у класі на чомусь грає, тож природно, що цього хочеться й іншим. Зазвичай, дорослі навпаки протестують, бо мовляв, крім танців та футболу дитині ще щось потрібно. Або буває, що учень хоче грати, скажімо, не на фортепіано, а на чомусь іншому, а батьки змушують вчитись саме на фортепіано, бо вдома є інструмент. Проте часом дивують і учні. Торік, наприклад, прийшла дитина і заявила, що хоче грати на гобоні. Питаємо, звідки знає про інструмент. Відповідає, що в Інтернеті побачила. І вона грає.

Якими відомими випускниками може похвалитися ваша музична школа?

Їх дуже багато і всіх перерахувати практично не можна. Не хочу нікого образити і обділити увагою, але  серед випускників надто багато відомих людей.  Свого часу тут здобули першу музичну освіту чимало відомих закарпатських артистів: Владислав Юрош, Анатолій Затін, Віктор Теличко, Мирослав Шутко, Степан Томич, Йожеф Ермінь, Еміл Сокач, Ференц Томич, Маріанна Сокач, Анжеліка Фукс, Вікторія Свалявчик, Діана Гавата,  та багато інших. Чимало наших працюють у інших країнах світу – Угорщині, Словаччині, Польщі, Мексиці.

Чому, на вашу думку, сучасному світі зникає інтерес до класичної музики?

Я б так не сказала. Інше питання, у обласній філармонії доводиться бачити напівпорожні зали. Але в той же час в галереї «Ілько», де проводиться аналогічна подія, завжди людно. Ціни на квитки там у рази вищі. Але публіка в кожному з місць своя, постійна і вони між собою майже не пересікаються. В галереї на класичних концертах завжди багато молоді. Чомусь дехто з них просто вважає, що в філармонію ходити не модно. Та це – тимчасово. Крім того, наші артисти часто грають не гірше, а набагато краще за відомих зірок, які приїжджають в Ужгород. Просто ми переживаємо переломний етап. Він мине. Скажу відверто –  молодь почала цікавитися класичною музикою. І це вже добре. Це стає своєрідною молодою. Ми учнів залучаємо до концертів, запрошуємо до нас артистів. А в Києві, наприклад, на концерти класичної музики іноді навіть важко квитки купити. Гадаю, незабаром це дійде й до нас.

А чим ваші вихованці відрізняються від дітей, які не займаються творчістю?

Загалом ті діти, які ходили до музичної школи дуже відрізняються від тих, які не ходили. Колись цю думку мені сказала нині вже покійна моя викладачка Світлана Григорівна Майданник. Вона десь дивилася на дошку відмінників і підмітила, що в творчих учнів одухотворені обличчя.  Навіть якщо діти погано вчилися в музичній школі, вони вбирають у себе дещо більше, ніж просто гра на інструменті, у них інший інтелектуальний розвиток. Тому честь і хвала тим батькам, які віддають дітей до музичної школи і спонукають до того, аби вони довчилися до кінця.

Існує така думка, що сучасні діти цікавляться лише комп’ютерами, «зависаючи»  годинами в соціальних мережах чи просто бавляться в ігри. Як вважаєте, чи позначилося це на кількості дітей, які хочуть учитися музиці?

Ні. Не позначилося. Їх стабільно багато як було, так і є. Ми не відчуваємо проблем з набором, усім даємо шанс спробувати себе. Гадаю, спочатку в учневі просто треба відкрити потенціал, чогось навчити, а далі дати можливість себе проявити. Інтернет позначився лише на виконанні домашніх завдань, про які іноді учні забувають. Адже навіть якщо доросла жінка поставить на плиту обід і піде до комп’ютера лише подивитись, що нового у Фейсбуці, про їжу вона точно забуде. Так і діти. А музика – це така пані, на яку потрібно витрачати час. Хоча б 20 хвилин на добу, але їх потрібно знайти для інструменту. Іноді батьки хочуть, щоб ми за два уроки на тиждень навчили дітей грати. Ми робимо все. Але дитина сама також повинна займатися. Та якщо вона навіть не бере до рук інструмент і дорослі про це не нагадують, ми не чарівники… Деколи доводиться топтатися на одному місці і два місяці.

Як ставитеся до вислову «ведмідь на вухо наступив»?

Такого немає. Навіть якщо дитина не вміє співати чи гарти на чомусь, то може себе проявити у чомусь іншому. Як я вже казала, у музиці набагато важливіше володіти почуттям ритму. Наші всі учні співають у хорових колективах, крім гри на інструментах. Кожну людину можна навчити, питання лише – за який час.

Чи виховує заняття музикою в дітях дисциплінованість та силу волі?

Так. Найбільша перемога – це перемога над собою і щоразу перед виступами, концертами дітям потрібно себе перемагати, виходити на сцену. А це непросто. Мені досі сняться академ-концерти, я в них відчуваю реальне хвилювання, коли готуюся до виступу. Можна в класі грати ідеально, а вийти на публіку і розгубитися. Це – бар’єр, який потрібно переступити. Лише одиниці на сцені грають краще, ніж у класі. Музика – це не історія, яку при великому бажанні за дві ночі можна вивчити, тут майстерність потрібно відточувати роками. На сцені людина або грає, або не грає.  Але потім у житті це вміння перебороти страх та тривогу, вміння працювати у колективі дуже допомагає. Навчання дітей музиці  – це запорука їх успішного життя,  кар’єрного зросту.

Які плани школи на найближчу перспективу?

Наша школа – єдина в області, де навчання вестиметься за пілотним проектом, згідно з яким учнів поділять на тих, для кого музика – хобі для душі, і тих, хто хоче її зробити своєю професією. Зараз усе реформується. Тож реформуватися повинні і ми. Треба йти в ногу з часом і впроваджувати новації, зацікавлювати молодь. Зараз усі вчаться за однаковими програмами, а дітям, які опановують інструмент для себе – це просто не потрібно.  Я рік проводила роз’яснювальну роботу в колективі, аби пояснити, що зміни невідворотні. Від академізму і професіоналізму відходити ми не збираємося. Але методи роботи повинні бути сучасними, а не такими, як кілька десятиліть тому. Це інші діти і інша школа. У загальноосвітній школі з ними граються. Тож і ми повинні адаптуватися до сьогодення. Чекаємо, що через 3-4 роки цю ідею вдасться реалізувати.

Розкажіть трохи про себе. Чим займаєтеся у вільний час? Які маєте захоплення?

Моє найбільше захоплення – це робота. Нею практично живу. Але це ж щастя – любити те, чим людина займається. Щодо хобі, люблю читати. Читаю «запоями», можу за два дні прочитати товстелезну книгу. Подобаються різні автори, література, що гарно написана, позитивна, добра. Люблю твори Мирослава Дочинця. Його «Горянин» вразив дуже, на багато речей подивилася по-іншому.

Поділіться веселою історією з життя, яка запам’яталася найбільше.

Іноді  деякі батьки настільки перевантажують своїх дітей, що зрозуміти їх неможливо. Є в нас одна дуже хороша дівчинка, яка грає на скрипці, але крім того, співає у ПАДІЮНі, вивчає посилено англійську, ходить  ще на безліч інших секцій. І от одного разу після конкурсу, на якому дитина зайняла друге місце, мама спитала, чому в її дочки не перше. Я відповіла, що, можливо, вона не могла зібратися, бо справді не грала так, аби стала абсолютною переможницею. А тут мама заявляє: «Так, напевно, бо ми вранці тільки приїхали з вокального конкурсу із Києва». Я ж кажу: «Бачите, вам не треба було їхати.  Але вона добре грала. Друге місце – це гарний результат на обласному конкурсі». Мама ж невдоволено скривилася: «Так, але все ж…» Тоді я їй сказала: «Лишіть ви вже в спокої дитину. Вона ж перевантажена. Може, ви б її ще на японську віддали». Жінка ж подивилася і так впевнено відрапортувала: «Так. Вона вчить японську». Я просто почала сповзати під стіл.  Тепер у нас цей випадок, як анекдот.

Спасибі за розмову! Успіхів вам у житті та роботі, процвітання та здійснення всіх задумів!

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено