Сміттєві перипетії на українсько-угорському кордоні

Здається, знайшовся ще один привід для загострення українсько-угорських відносин, які сьогодні й так не є простими. і цим приводом буде сміття

Так, для України сьогодні стан системи управління твердими побутовими відходами є проблемою номер один. Щороку, за офіційними даними, українці продукують 11 мільйонів тонн відходів, тобто близько 300 кілограмів на людину. При цьому лише 5 % цих відходів ідуть на утилізацію: 3 % відходів переробляють як вторсировину, і 2 % – спалюють на єдиному діючому в Україні сміттєспалювальному заводі «Енергія» у Києві. Левову частку сміття в Україні захоронюють на сміттєзвалищах.

Стан цих сміттєзвалищ та їхній вплив на довкілля – окрема тема розмови. Адже йдеться про 5,5 тис. легальних полігонів твердих побутових відходів в Україні і ще 27 тисяч сміттєзвалищ, які є непаспортизованими або ж стихійно з’являються щороку по всіх областях. Та жоден з 5,5 тис.легальних полігонів не відповідають європейським стандартам облаштування полігонів твердих побутових відходів, усі вони, разом з нелегальними сміттєзвалищами, є небезпечними джерелами забруднення довкілля: ґрунтів, поверхневих та ґрунтових вод, атмосферного повітря. Адже вони стають осередками самозаймання та пожеж у спекотні дні, в результаті чого у повітря потрапляють такі особливо небезпечні канцерогенні сполуки, як діоксини та фурани; джерелом емісії в атмосферу парникових газів, зокрема метану. Усі ці місця захоронення твердих побутових відходів займають, за офіційними даними Міністерства екології та природних ресурсів, площу 10,2 тис. гектарів. До того ж в Україні немає спеціальних полігонів для небезпечних чи медичних відходів, не налагоджено систему збору небезпечних відходів від населення з подальшою їх утилізацією. Тому на наші полігони-сміттєзвалища ТПВ потрапляють ртутні термометри, лампи, батарейки та батареї, акумулятори. Відомо, що одна «пальчикова» батарейка, яка потрапляє у довкілля, під дією корозії забруднює 400 л води або 20 м2 ґрунту.

Однак не тут слід шукати відповідь, чому тонни сміття опиняються не на цих примітивних полігонах-сміттєзвалищах, які як-не-як, але локалізовані й час від часу моніторяться державними екологічними службами, а у довкіллі. Чому водотоки в Україні часто стають сміттєпроводами, й після кожного паводку береги річок вкриваються сміттям, основним компонентом якого є пластик.

Відповідно до закону «Про відходи» до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами належить організація збирання і видалення побутових відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення полігонів для їх захоронення, а також організацію роздільного збирання корисних компонентів цих відходів, ліквідацію несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів та ще ряд інших завдань. Саме тут, на локальному рівні, виникають проблеми, які полягають у неспроможності органів місцевого самоврядування малих сіл забезпечити початкову ланку усього ланцюжка поводження з відходами. Мова йде про налагодження системи збору відходів від населення та їх видалення за межі населеного пункту. Адже одразу постає питання – куди їх видалити? Створення полігонів для їх захоронення також покладено на плечі сільських рад. Тому й укоренилась в Україні практика облаштування таких-сяких сміттєзвалищ біля кожного села, які у кращому випадку огороджені парканом, однак аж ніяк не можуть відповідати європейським стандартам екологічної безпеки. А що робити гірським селам Карпатського регіону України, де через особливості рельєфу, повсюдність малих потічків та близькість об’єктів і територій природно-заповідного фонду сільські ради позбавлені можливості облаштування таких полігонів (120 таких сіл лише у Закарпатті)? Сусідні села, яким більше пощастило і які мають паспортизоване сміттєзвалище, чуже сміття до себе не беруть. От і пливе пластик з самих гір водами річок вздовж заселених долин вниз, аж до кордону…

Звичайно, відповідальні сільські голови гірських сіл у Закарпатській області давно знайшли рішення та можливості для його втілення й забезпечили належне поводження з відходами у своїх селах. Система селективного збору ТПВ, які піддаються вторинній переробці – пластику та скла – впроваджена переважно у селах таких гірських районів, як Воловецький, Беликоберезнянський та Рахівський. Серед районів передгірської частини Закарпаття лідирують Хустський та Мукачівський. Спеціальні контейнери для збору пластику, скла та паперу є у містах Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові, Рахові, Чопі, селищах Великий Березний та Великий Бичків. На сьогодні системою селективного збору сміття у Закарпатті охоплено 168 населених пунктів з 609, тобто майже третина (27,6%). Наприклад, в Ужгороді через контейнери для селективного збору вторсировини минулого року зібрали 14 % ТПВ від загальної кількості, які не потрапили на полігон, а були спрямовані на переробку.

Однак це не вирішує проблему: вторсировина приватними підприємцями у селах, особливо малих та гірських, забирається не регулярно. Відсутність заводів з переробки вторсировини у області здешевлює цю вторсировину для тих, хто налагоджує систему її збору. Сьогодні, наприклад, ТОВ «АВЕ-Ужгород» як оператор, який займається збором, вивозом та захороненням відходів в Ужгороді, з 2013 року збирає вторсировину у свої контейнери. Однак підприємство досі не окупило свої інвестиції у ці контейнери і не має фінансової можливості далі за власні кошти розвивати цей напрямок, хоча перспектива в Ужгороді дуже велика. Значно важче у цій сфері малим гірським селам, куди великі оператори з інвестиціями не поспішають. Тут потрібне втручання обласної державної адміністрації та значні бюджетні й інвестиційні кошти.

Поступ у сфері поводження з відходами відбувається і в загально українському масштабі. Рік тому уряд ухвалив національну стратегію управління відходами, що ставить перед Україною амбітну мету – перероблюватись має 70% відходів (він є за цим посиланням) http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/820-2017-%D1%80#n8. Виконання пунктів цієї стратегії повинно призвести до повного реформування системи управління відходами Україні. Основними принципами цієї реформи є: 1) відповідність засадам економіки замкненого циклу; 2) ієрархія управління відходами; 3) інтегрована інформаційна система з управління відходами; 4) системність та спланованість; 5) розширена відповідальність виробника; 6) інтеграція у ринок відходів ЄС та європейську систему управління відходами.

На розгляді комітетів Верховної Ради України сьогодні знаходяться законопроекти, які б дозволили впроваджувати реформи у сфері управління відходами. Вже зараз до цих законопроектів є багато зауважень експертів, отже, є надія, про процес їх обговорення та прийняття буде публічним.

Для негайного реагування на факти стихійних сміттєзвалищ Міністерство екології та природних ресурсів України створило спеціальний інтерактивний веб-ресурс, куди кожен небайдужий громадянин може внести свої дані – свіжі фото з геотегом та координати нового смітника в будь-якій точці країни. Дані обробляються, а органи державного екологічного контролю реагують ecomapa.gov.ua. Поступово ресурс стає відомим. І громадяни ним користуються.

Обговорення Національного плану управління відходами до 2030 року, розробленого Міністерством екології та природних ресурсів України, – також процес публічний. До речі, Закарпатська область на сьогодні є єдиною в Україні, де Стратегія поводження з відходами на 15-річний період була розроблена за участю міжнародних експертів та затверджена Закарпатською обласною радою ще у 2013 році. Ця стратегія вирішує дуже важливе управлінське питання у сфері управління відходами в області. А саме –повноваження органів місцевого самоврядування створювати полігони ТПВ делегується на регіональний рівень. Для Закарпаття визначено місця для облаштування 4 сучасних полігонів ТПВ, які за своєю суттю повинні бути заводами з механічної переробки відходів з потужними сортувальними лініями, із сегментом компостних карт та виробництвом органічних добрив, видобутком звалищного метану. На цих полігонах повинно захоронюватись 10-30 % відходів. Вся логістика й тарифи у Стратегії чітко продумані й фінансово обґрунтовані. Звісно, будівництво таких об’єктів – не справа одного-чотирьох органів місцевого самоврядування. Пошук інвесторів, вибір проектів та погодження земельних ділянок повинна здійснювати обласна державна адміністрація у партнерстві з об’єднаними територіальними громадами. Однак чинне законодавство не дозволяє сьогодні ЗОДА вирішувати питання визначення місця під об’єкти видалення відходів, що сильно гальмує реалізацію Стратегії.

Наразі в області закінчена лише 1-ша черга такого полігону-заводу у селі Яноші Берегівського району, де перероблятиметься сміття з усього Берегіського та сусідніх населених пунктів Мукачівського району. Перша черга була завершена за грантові кошти ЄС та Яношівської сільської ради. На жаль, за три останні роки роботи за проектом 2-гої черги не просунулись ні на крок.

Але поступ у цій сфері очевидний. Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, тож у сфері охорони довкілля відбуваються зміни. Ми на шляху інтеграції в ЄС. Наразі йдеться лише про зміни в політиці, та незабаром усі відчують зміни на практиці. Таким чином обіцянки Угорщини блокувати будь-які ініціативи, які сприятимуть євроінтеграції України, позбавлені здорового глузду. Ми сусіди, маємо спільне довкілля, яке умовно розділене державними кордонами. Отже, безпека середовища нашого існування залежить від обох сторін. Сподіваємося на те, що поточна турбулентність у відносинах України та Угорщини не перенесеться у сферу охорони довкілля, яке пов’язане зі здоров’ям людей, що проживають у басейні річки Тиса. Тому закликаю угорських колег-експертів до фахового обговорення та спільного пошуку шляхів вирішення існуючих проблем.

Оксана СТАНКЕВИЧ-ВОЛОСЯНЧУК, к.б.н., експерт-еколог ГО «Екосфера»