Чому закарпатці так люблять чорта

У дитинстві я ніяк не міг зрозуміти, чому те чи інше слово не можна вимовляти. Наприклад, слово «чорт», пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Чомусь вважалося (не тільки у нас вдома, але і у всьому селі), що згадка про нечисту силу накликає біду, що вимовлене вголос це слово може сприйнятися як заклик і спонукати диявола прийти на обійстя та наробити шкоди. У певних ситуаціях, коли без згадки про антихриста обійтися було неможливо, то його називали так, щоб він не міг здогадатися, що мова йде саме про нього. Бабуся вчила нас: «Треба казати – «нечистий». А сама вона інколи висловлювалася про ту істоту так: «Тот, прапав би». Хоча ми, діти, не завжди робили те, чого нас учили дорослі, та і часто не розуміли того, про що вони казали.

Тож як «тот, прапав би» міг пропасти – уявити нам було складно. А от уявити чорта – навпаки – було легко, адже малювали його у всіх збірниках казок. Та і у розповідях дорослих він поставав таким собі двоногим козлом із свинячим рилом.

Старші люди, за моїми дитячими спостереженнями, до кожного слова ставилися з повагою та незрозумілим мені трепетом. Говорили вони мало, і все сказане ними мало неабияке значення та конкретну вагу. На жаль, жодного із своїх дідів я не пам’ятаю. Мало того, жодного з них я ніколи не бачив. Мамин тато помер коли мама була ще дитиною, а тато мого тата сімнадцять років пропрацював на шахтах Америки. Кожного разу, коли приїжджав додому, дід купував ділянку землі, робив ще деякі важливі справи, пов’язані із продовженням роду,  і їхав знову на шахти. Таким чином за шість відвідин рідного Закарпаття дідусь став багатим чоловіком, батьком шістьох дітей, а після завершення Другої світової війни вирішив більше не повертатися за океан. Свою роль у прийнятті такого рішення зіграла не тільки бабуся, але і декларована Радянським Союзом свобода розвитку кожної людини та суспільства в цілому зробила свою справу. І все би було добре, але раптом у Закарпатті почався процес розкуркулення. Хто такі куркулі – у селі ніхто не знав, бо у нас усі були ґаздами, але у список претендентів на проходження процедури розкуркулення якимось чином дід таки  потрапив. Та, з одного боку «слава Богу сятому», а з іншого боку – на жаль, сидіти у сибірських таборах йому не довелося – банальний апендицит відправив діда на той світ. Тож дослухатися та черпати мудрість мені доводилося від чужих дідів, від рідних дядьків і тіток та від бабусі – татової мами. Бо мамина мама теж померла надто рано.

Смерть свого чоловіка бабуся теж пов’язувала із словами. Казала, що він частенько проклинав комуністів і радянську владу, адже та обдурила його і змусила проміняти справді вільне життя на залежність від вказівок і забаганок Сталіна та його партії. У тих прокльонах неодноразово згадувався і чорт. «Чорт би їх забрав із їхніми порядками», – це було одне із найпопулярніших побажань на адресу комуністів упродовж усього періоду їхнього панування на наших землях. Цю фразу мені доводилося чути і від багатьох родичів, і від сусідів, і від стрия Мигаля, особливо тоді, а це було чи не щодня, коли він трохи дозволяв собі випити чогось міцненького. Отже, повторювала бабуся частенько, «тот, прапав би», їх усіх, тобто комуністів, помаленьку забирає. Але і діда забрав, бо він називав його, того «нечистого», забороненим словом занадто необережно і необдумано.

Спонукав мене, мушу зізнатися, до цих спогадів і роздумів мій добрий і мудрий друг Герой України, Народний артист, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка Анатолій Паламаренко, який уже понад сімдесят літ виступає на сцені. Якось, а це було зовсім недавно, сиділи ми з ним за одним столом після файного фестивалю. Мова у нашій компанії йшла про те, як автори-поети читають свою поезію. Тобто як вони не вміють читати власні твори. І не тільки власні – класику теж. А чому не вміють? Бо вони не навчені розкодовувати слова. Анатолій Несторович переконаний, що кожне слово, кожен текст має свій код, і це слово та цей текст мусять бути розкодованими для того, щоб їх сприйняли і відчули інші. Читач чи слухач мусить виокремити, підкреслити, зачепитися за те слово, яке виведе його до розуміння не тільки тексту, але і підтексту, не тільки поверхового, але і прихованого змісту. Крім того, вібрації від звучання поезії при правильному її прочитанні настроюють на таку ж частоту і коливання аури та внутрішнього світу того, хто слухає. Гармонійне коливання багатьох хвиль творить добро, а дисгармонійне – є руйнівною силою.

Якщо аналізувати певні речі у контексті розмови з паном Анатолієм, то відкривається розуміння того, з чого я почав сьогоднішні рефлексії. Слово матеріалізує думку. Текст провокує дію чи ситуацію. Озвучуючи позитивні слова, ми налаштовуємо себе і оточуючий світ на позитив, на добро, на благородні вчинки і шляхетні справи. Навпаки, вживаючи слова негативні, як ото слово «чорт», «чорнота», «чорноголовий», ми ніби накликаємо на себе той самий негатив, зло, біду, проблеми. Наші предки не могли пояснити, певно, всієї цієї теорії, але практика, перевірена часом, змушувала їх чинити правильно і говорити небагато, вживаючи тільки потрібні, світлі і чисті життєдайні слова.

Комбінації слів у поетичних та пісенних текстах можуть розглядатися нами тепер як паролі для входження в систему кожної конкретної душі. Так входять на свою сторінку у соціальній мережі, розуміючи, що бачать це входження і інші користувачі, що це входження викликає бажання у багатьох зробити те саме. Якщо пароль (код, ключ) слова чи тексту підходить до кількох душ, то це добрий пароль. Якщо ж він відкриває до світла тисячі чи сотні тисяч душ – це геніальний текст.

Народні пісні та пісні, які стали народними, запам’ятовуються одразу, чіпляють за живе, викликають сміх і сльози, спонукають до добрих справ, до перемог. Це пісні, відсіяні часом. У них зберігається код не просто однієї людини, а код нації. Саме тому вони любі та близькі мільйонам. Саме тому концерти Мирослави Копинець чи Петра Матія неможливо забути. Саме тому пісні Володимира Івасюка та Михайла Машкіна житимуть вічно. Саме тому люди співають за столом не будь-що, а тільки те, що відлунює у більшості сердець, що вібрує в унісон з мелодією.

Але найвищою поезією у світі є молитва. Молитва – це код, який дозволяє з’єднатися з вищим енергетично-інформаційним полем, увійти в довіру до Бога та дозволити йому у той самий час заглянути у глибини твого єства.

Творімо спільну молитву, друзі, і Бог дасть нам не тільки сьогодні…

Василь КУЗАН,  газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено