Що з бабов Анцьов зробила трьохднєвна заправлена пасуля, як хотіли їй відрізати голову і як її рідний пес не впознав
У баби Анці День народження – 79 років. Вирішив син зробити їй подарунок, але не дарував цього разу хустку, посуд, навіть гроші. Чув, що тепер найкращим подарунком є емоції. Але ж які бабі емоції потрібні – параплани, що нині такі модні в Карпатах – не підходять, бо висоти боїться, поїздка на коні верхи – та вона з дитинства на конях їздила, море – плавати не вміє, до того ж завжди казала, що їй і вдома добре. Після довгих роздумів вирішив її в салон краси повести.
«Йой, синку, така парадьошна буду, што ще ся два раз уддам! – аж запищала від радості стара. – Вутця ти лишу, четверта молодость до ня ся верне. Я все хотіла довгі кліпки мати, ай нухті, ги в орла, довгі. Дякую ти дуже! Їдьме скоро до вароша!»
Сіли вони з Іваном у машину, а вона була на чеських номерах, бо син більшість часу в Чехії на заробітках проводив, як і багато закарпатців. Тож баба себе поважною жінкою відчула, як-не-як не на маршрутці, а в теплому і затишному салоні автомобіля поїхала до Ужгорода.
Прийшли вони в салон. Дівчина питає:
«Що ви, бабо, хотіли? Кого шукаєте? Ви прийшли на роботу прибиральницею влаштовуватися. Ми якраз подали оголошення в закарпатську газету «Робота та навчання».
«Яков уборщицьов! Ви што! Я кліпки довгі хочу, глядаю, ко би ми їх наліпив».
«Вам?» – аж відвисла щелепа в працівниці салону.
«Пак не синови! Ясно, што міні. Май довгі ми ліпіт, обим файна була, оби ми всі в селі плетькашки завиділи!»
«У нас взагалі-то за попереднім записом, але такої старої клієнтки ми ще не мали, тому лягайте».
«Мамку ти солодку з дівочков. Яка є я стара! Я не стара, лем давня. Старий чорт. А я якраз омолодитися хочу», – розсердилася баба Анця.
«Відкрийте очі широко, зараз вам нижню вію заклею, оброблю верхню розчином, потім закриєте очі і відкриєте лише тоді, коли вам скажу», – почала розповідати про процедуру дівчина з салону.
«Я што й видіти не буду, што ви там ми з кліпками бабраєте. Жаль. Айбо красота трєбує жертв. Ліпіт», – погодилася стара.
Лягла вона й через півгодини почало їй в животі булькотіти.
«Я ся дома рано пасулі з капустов триденної заправленої наїла, закусила домашньов ковбасков і маринованов парадичков. У череві в ня ся революція начала. Йой як пернути хочу, – думає про себе стара».
«Кого ви, бабко, в животі сховали, – почула страшні звуки дівчина. – Чи то на телефоні у вас дзвінок такий – кінець світу»
«Хочу в бударь» – каже баба.
«Не можна вставати. Півтори години мусите вилежати. Айбо страшно за вас, давайте я вас поведу в туалет. Лише очі не відкривайте, бо ще, на біду, помрете мені тут на кушетці».
«А як я у бударь пуйду з закритими очима. Та що ви з ня й булюгови стягнете. Ладно, ідім. Што ви там вобще-то не віділи. Вот оби мого діда у бударь велисьте. Хоть уже і в нього там нич ниє… усох увесь, як сушений гриб», – із жалем зітхнула баба Анця.
Схопилася вона як метеор із лежака.
«Ведіт ня скоро, паніко, бо пасуля на виход хоче».
Дівчина вийшла за двері. А там почалося. Такі звуки вона ще ніколи не чула.
«Най ся упержду добре, – думає баба. – Аж ми треба було їсти тулько зрана, тепер терпіти мушу, срачка в ня така, ги в Тузіка послє бродженої поливки, што уллялам му того місяця. Моглам му й типир улляти, най би ун типир так пердів».
Як вийшла баба, а у салоні такий запах, що дихати було важко, перебив усі аромати косметики та духів.
«Що ця стара жре», – лише подумала про себе дівчина. – Майже після цього ремонт туалету треба буде робити».
Коли все було закінчено, баба відкрила очі, подивилася в дзеркало і не впізнала себе.
«Йой які тяжкі кліпки, ги би ми залізо до них приліпили, а не якусь псячу шерсть. Як я тепер позирати буду. Хоть швабликами очі підпирай. Но нич. Сама хотілам. Най терплю типир. Ще би ми, паніко, нухті наростити та помальовати треба. Порадьте ми когось, будьте добрі», – попросила баба Анця ту ж дівчину.
Вона відвела стару до сусіднього кабінету. Манікюрниця, враховуючи поважний вік баби Анці та ще й той факт, що в неї День народження, також погодилася прийняти її без попереднього запису, навіть зробила їй знижку 50 відсотків, бо подумала, що то, може, у її житті перший та останній манікюр.
«Такі, ги в орла, хочу» – почала розповідати їй баба
«Чорні?» – здивувалася дівчина.
«Та де чорні. Оби у селі думали, што клепачом прибилам їх і уд того почорніли. Довгі такі ми учиніт».
«А якого кольору вони мають бути, який малюнок хочете?»
«Голубі. Мені ся все голубий цвіт любив. Та й очі в ня голубі-преголубі. А намалюйте ми корову на них. Най ся всі позерают».
«Корову ще ніхто не просив. Може квіти якісь?»
«Ай, та де. Косичок у ня в керті повно ще. Та й на пудоконникови цілу зиму цвіти будут. А корову син продав того тижня, бо штось прихворіла, а нову щесьме не купили. Тому корову ми малюйте. Хочу корову!»
Що робити, кажуть, що клієнт завжди правий. Намалювала манікюрниця бабі на блакитних нігтях рожеву корову. Баба Анця радіє, аж пищить.
«Такам довольна, ги слон послє полуденка. Дякую, паніко! Дав би вам Бог здоровлічка та й много діточок! – прощається стара.
«Ні, бабко, багато дітей мені не треба. Сина вже маю, більше не хочу. А от здоров’я так, хороше побажання. Дякую вам».
Повіз син бабу Анцю ще й у перкукарню, щоб їй зачіску гарну зробили.
Там теж погодилися прийняти її без запису, щоправда, за подвійну ціну та й лише у стажерки.
«Паніко, што би мені з головов зробити, обим файна була, а в діда, кой ня увидит, оби встав… йой.. не то м подумала, а оби ся пудняло… як ся зве… нагадайтеми… А…. вспомнилам… настроєніє. Хочу порадовати свого старого боввана» – одразу спитала стара у молодої перукарки.
«Нічого не можу порадити. У нас у державі відрізати голову заборонено», – усміхнулась вона.
«Не говоріт дурно. Я серйозно. Хочу ся змінити»
«Зробіть модну стрижку», – порадила дівчина.
«Най буде, – погодилася баба і почала розповідати про свої пригоди, поки дівчина її стригла. – У молодості в ня коса ниже гузиці була. І густа, як у коня три хвости. Усі ся на ня позирали, ги на косицю. Такам файна була, ги яйце мальованоє. А ноги які малам. Лем товди дівки в довгих сукнях ходили і ото ніко не знав. Ото типир молодьож непонятно чи в юпці, чи в бубюговах на вулицю виходит. А фаттьови як ня любили. Помню, Петро Макринин ня пуд плотом за цицьку шупав, а Фері пуд плотом тискав».
Раптом солодкі спомини перервала перукарка:
«Вам чубчик робити? Серединку косою стригти?»
«Та де косов! Ви што! Я не трава! Лиш ножицями!» – аж підстрибнула на стільці стара, не зрозумівши, про що йде мова.
«Я мала на увазі, що під нахилом», – почала виправдовуватися працівниця салону.
«Як хочете, главноє, оби файно було»
«А ви знаєте, що у вас волосся сильно посивіло»
«Знаю, паніко, знаю, айбо чи моглибисьте ня май скоро стригти, бо докідь уд вас уйду, вобще посідію повностю».
«Я пофарбуватися вам хочу запропонувати. Можна фіолетовим… або блакитним… Неординарно буде, та й структуру волосин така фарба не зіпсує»
«Йой, дівочко, не треба. Ліпше ми кажіть, ви точно парехмахерка?»
«Ще не зовсім, але вчуся».
– А кого стриглисьте? Москаля? У цього дуже модна причоска і волосся невідімоє.
«Та ще нікого. Ви в мене – перша клієнтка», – скромно відповіла перукарка.
«Но обим знала, точно бим до вас не сіла у столиць, – розсердилася баба Анця, розглядаючи свою майже лису голову у дзеркалі».
Щоб надати матері довершеного образу доглянутої жінки, повіз її син ще й до візажиста, щоб наніс їй макіяж.
Коли баба побачила себе, аж руками сплеснула:
«Но сякоє. Но та… такам наштукатерна, ги Маріка Цильова. Она кой умерла у трупарні ї так намальовали. Йой. Кулько в ня цийменту якогось на лицьови. Сама на себе м не похожа. Лобтить ня вся кожа, ги бим лишай мала, як наш Тузік, кой го блохи покусают. Но свербіло ня файнов бути… тепер най ся чухаю, як збішена».
А вдома з порогу баба спитала онучку, яка вибігла її зустрічати:
«Но як я? Зміниламся? Правда, я на бабу вже не похожа?»
Глянула дівчинка на стару і жахнулася, аж обличчя їй перекосило… бо не впізнала її. Лише плечима знизала.
«На бабу дійсно ні, скоріше, на діда-трансветита ти стала схожа».
«А пистю ти лабу з дітинов! Порадувалась ня. Но та не могла м знати наперед, што послє нарощування кліпок та послє такої стрижки самим довгим волосьом у ня на голові будут якраз кліпки. Не біда, удросте. Шірінку на голову возьму, до літа ще й так далеко», – вирішила для себе баба Анця й пішла накривати стіл для святкової вечері.
Лише бідний Тузік ще довго тремтів. Він, коли баба повернулася додому, спочатку сильно гавкав, а далі сховався у будці, бо дуже перелякався, почувши ніби і голос знайомий, відчувши ніби і знайомий запах, але на вигляд… побачивши перед собою страховисько якесь, що зайшло у двір. Собака, хоч і не може говорити, але він точно був у шоці!
