Як Ігорьок-пудельок перетворився із жиголо на бомжа

У 45 років він виглядав, як дід, у якого трусилися руки і підгиналися ноги

У барі в цей час було дуже людно. Але місцеві знали, що тут відбувається. Сьогодні всіх пригощає Ігорьок. Ігорьок-пудельок. Але не дай Богйого так назвати – він би вас, може, навіть убив, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Ігорю було тоді 27 років. Жив він із 70-річною жінкою. Він і раніше упадав біля багатих. А тут йому трапилася казково багата жінка. Вона купила йому дуже добротний будинок у місті. Ігор катався чи не на найдорожчій машині в місті. Одягнутий він був теж завжди дуже дорого. Ну просто рай на цій землі, а не життя.

Всі його ровесники йому люто заздрили. Але він був до них поблажливий і часто збирав біля себе друзів та тих, хто набивався в друзі. Ігор відверто хвалився їм своїми подвигами, як він легко обвів навколо пальця свою стару коханку, як вона йому ладна всю душу віддати.

Всі за столом поблажливо хіхікали, підлабузнювалися, нахвалювали Ігоря – який він молодець. Але поза очі все ж називали його пудельком. Бо – як не крути – а він нагадував цю тваринку, яку одягнули, причесали, нагодували і всадовили на подушечку поряд із собою. Дівчата та жінки перестали загравати з Ігорем.

Бо вже було кілька інцидентів – дівчину, яка впадала біля красивого Ігоря, перестріли в під’їзді і побили. Ще іншій у темному провулку підставили до горла ножа. Тож усі дівчата в місті знали, що залицятися до цього хлопця не варто, бо можна поплатитися й життям. Ігор мав належати тільки Тетяні Володимирівні. Їй одній!

Але щоб хлопець не занудьгував, пані все ж таки деколи відпускала його погуляти з друзями. Хоча і в цьому товаристві вона мала так званих агентів, тому ніякого кокетування до протилежної статі виникнути у її підопічного не могло.

Але для чого, спитати, тоді чоловікові такі гроші? Ігореві дуже хотілося – ну бодай на хвильку – втекти від своєї господині і піти в глибокий загул.  Але щоразу він повертався із побитим винуватим виглядом. І Тетяна Володимирівна все ж його прощала.

Але одного разу Ігорьок перегнув палицю. Він став упадати біля дочки прокурора. Хлопець зовсім втратив голову, тим більше що зі своїми ровесницями дуже близько він не спілкувався вже давно. Та дівчина до нього й не потягнулася.

Її не приваблював цей хлопець, який вже більше скидався наполовину – на манірну дівчинку, наполовину – на вередливу дитину. Настільки звик, щоб ним опікувалися, що чоловіча мужність у ньому вже і не простежувалася.

Але Ігор почав волочитися за дівчиною по-чорному.  Він навіть опустився, геть занедбав свою зіркову зовнішність, часто його бачили й під мухою.

Цієї образи Тетяна Володимирівна знести не могла.  Тим більше що цього разу Ігор навіть і не думав просити пробачення. Він якось навіть перестав помічати свою господиню. А вона почорніла з горя.

І придумала, як помститися своєму молодому коханцеві. Викликала міліцію і сказала, що в неї пропали коштовності.  Коштовностей назбиралося чимало. І справді – їх знайшли у машині  Ігоря. Від цих доказів уже неможливо було відкараскатися.

Ігор кричав, що це – фальсифікація, що це вона сама й підклала ті ланцюжки та персні йому у крісло автомобіля. Як би там не було, але заступитися за Ігоря не було кому. Він загримів до в’язниці. Зрозуміло, що прокурор теж хотів позбутися цього неадекватного і безперспективного залицяльника доньки.

Ігоря засудили на кілька років. А потім на нього повісили ще купу злочинів. Адже буває, що злочини просто висять у повітрі, треба ж на когось їх спихнути. Тож Ігор став тим цапом-відбувайлом. I провів у в’язниці аж 10 років.

Зеки з нього насміхалися і мали його ні за що. 10 років тут сиділи за неабиякі злочини, тож до нього ставилися з презирством – не міг викрутитися з такої халепи. Ігор сидів за гратами, уважай, задарма.

Тетяна Володимирівна жодного разу до нього так і не навідалася. Жодного разу не передала йому якісь харчі. А дочка прокурора за це десятиліття успішно вийшла заміж. Розсмокталися і численні друзі Ігоря. А від родичів він і сам давно відмовився. Бо ж колись цих злидарів уважав не достойними свого спілкування.

Із в’язниці він повернувся і сам злидарем, геть постарілим. Не мав навіть, де прихилити голову, бо дім теж конфіскували. Хотів навіть податися до Тетяни Володимирівни, хоча образа на неї все ще палила його серце. Уважав, що відчуття вини має її заставити дати йому хоч якийсь притулок та шматок хліба. Але Тетяна Володимирівна за цей час померла, а її багатство одразу ж розтягнули численні родичі.

Зараз Ігор збирає пляшки – разом з бомжами, він вже навчився відвойовувати собі територію. Все ж таки далася взнаки і його зеківська школа виживання. Але на роботу його брати не хочуть. Та й він не хоче і не дуже має здоров’я працювати. Ночує у під’їздах і підвалах. І це неабияк позначилося на його здоров’ї.

Цю історію мені розповіла одна стара жінка, яка живе у гуртожитку. Бо я ніяк не міг повірити, що чоловікові, який просив у мене гроші на буханку хліба, всього 45 років. Мені здавалося, що це – глибокий дід, бо в нього трусилися руки і підгиналися ноги.

Невідомо, звідки діти з цих будинків, де він старцює, дізналися про його кличку. Але вони щоразу дражнять його – Ігорьок-пудельок.

Здається, цього бомжа не може вивести з рівноваги навіть атомна війна. Він зосереджено бореться щодня і щохвилини за харчі. А на все інше навіть не звертає уваги.

Але чомусь саме ця кличка доводить його до люті. Після таких слів він накидається на дітей, ганяється за ними, а вони весело верещать  і розсипаються навтьоки. Догнати їх він ніколи не зможе, тому ця гра, здається, буде тривати вічно.

Василь КАНЧІЙ,  газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)