Чи здатні ужгородські спадкоємці оцінити свою спадщину?

Щойно побачив світ великий фотоальбом «Архітектурна спадщина Ужгорода»

Уклав його відомий архітектор Петро Сарваш. Він співавтор історико-архітектурного опорного плану Ужгорода. У 2014 році був головним архітектором міста, а 1992-1995 роках у рамках «Програми охорони і реабілітації історичного центру Ужгорода» очолював роботу реставраційної майстерності, куди входили І.Бровді, Л.Керестей, В.Деркач, тоді і були зроблені відповідні знімки (фотограф Володимир Сібуков) , пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Звичайно, за кілька років вдалося зробити далеко не все. Тому нині Сарваш – член Міжнародної ради з питань захисту історичних місць і пам’яток, голова місцевої громадської організації Pro urbe («За місто»). Як архітектор він, зокрема, створив модерний греко-католицький храм на Цегольнянській, але найбільшою його турботою і нині лишається охорона і реставрація нашої старовини.

В альбомі близько 500 світлин, що відображають наші перлини другого ряду – оті, повз які екскурсоводи провдять свою публіку бігом, похапцем, прямуючи до головних обєктів Ужгорода. Проте саме ці рядові на перший погляд будиночки і визначають загальне обличчя старого Ужгорода, формують його атмосферу, забезпечують дух старовини і автентичності. Чесно кажучи, навіть відчуття часу, що зупинився.

Альбом має три частини. Перша і найбільша присвячена Замковій горі і її околицям. З неї дихає така питома старовина, що здається, ніби там перенісся на сто-двісті років назад. Фасали, дерев’яні брами (кожна – як ціла поема), не менш вигадливі вікна з їхнім неповторним ритмом, маскарони (за їх допомогою будинки наче показують язика перехожим), ліпнина, руст. Усе це можна роздивлятися годинами, а після альбому кортить ще раз оглянути це в натурі.

У другій частині – родзинки Малого і Великого Галагова – мікрорайонів переважно чеської (але трохи й австро-угорської забудови), що починаються від школи № 1 і тягнуться аж до району стадіону «Авангард». Це вже зовсім інша епоха, але теж стильна і вигадлива, тільки тепер з елементами конструктивізму і функціоналізму, більш буржуазна, публічна, екстравертна.

Третя частина відображає вілли Ужгорода – як їхні знайомі більшості фасади, так і меш відомі внутрішні особливості. Кожний міський маєток – як величезна мушля, що і ховає, і захищає своїх мешканців, і водночас підкреслює їхній статус, демонструє їхні естетичні уподобання.

Більшість знімків робилися літніми ранками, коли публіки на вулицях ще немає, тому забезпечено ефект віч-на-віч: тільки глядач і архітектурна пам’ятка. Багато реалій початку 90-х, які вже тільки на фото: телефони-автомати, зниклі на сьогодні книгарні. Приємно вражає майже повна відсутність зовнішньої реклами, яка нині буквально агресивно окупувала ціле місто, включаючи навіть найбільш глухі його закутки. Там, де на світлинах трапляються люди, кидається у вічі незвичне вбрання, коли ужгородці ще одягалися не в секонд-хендіах.

Кожний знімок супровджується тоновим значком: білий – пам’ятку збережено більш-менш автентичною, світло-сірий – втрачено окремі архітектурні елементи (переважно столярку), темно-сірий – зроблено суттєві зміни, чорний – пам’ятка втратила первісний вигляд або повністю знищена.

Знімки переконують, що Ужгород упродовж віків формувався як місто для неспішного життя-буття, навіть можна сказати – для філософського світоспоглядання довкілля і мудрого, вдумливого ставлення до нього. Цей дух уже втрачено у більшості українських міст, а в Ужгороді він ще затримався. Можливо, саме оце найбільше приваблює сюди туристів.

До альбому увійшли далеко не усі цікавинки навіть старого Ужгорода – на околицях сучасного міста їх збереглося не менше, ніж в історчиному центрі. Проте й наявна груба книжка (пара кілограмів!) викликає чималу гордість за своє місто. Вона вчить бачити прекрасне у тому, що приїлося, дивтися на нього свіжим, незамуленим поглядом, який дарує неодмінні відкриття. Логічно, що подібний альбом з’явився саме зараз, коли усі найважливіші об’єкти першого плану у нас «обсмоктано» вздовж і впоперек, а публіка вимагає продовження банкету, тобто переходу до речей другого плану, котрих на порядки більше, але і сприйняття їх потребує значно більш вдумливого, а головне професійного підходу. І звісно – дбайливого збереження, на чому постійно наголошує Петро Сарваш.

Сергій ФЕДАКА,  газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено