Родина закарпатців переконана, що не може зупинити карму

У нашої родини є одна історія, яка всім нам не дає спокою. Мій прадід був корчмарем. Звісно, наша родина, як, певно, і всі інші, прикрашає минуле свого роду. От вони розповідають, ніби прадід був таким добрим, що ледь не щодня розвозив бідним їжу. Та не шкодував зайвої копійки для жебраків.

Але односельці розповідають набагато страшніші речі. Ніби він відбирав у селян  землю. Робив із сильних красивих чоловіків гірких пияків. Не зважав на сльози багатодітних матерів та міг забрати останній шмат землі за борги. А в тій корчмі ой які великі борги росли у простого люду.

Але хай я вже буду правдивою до кінця. Полюбляв мій прадід і гарненьких жінок та дівчат. Тому деколи міг змилуватися і відпустити борги якійсь родині. Не задарма, а за солодкі ночі з гарними молодицями. Багато сімей через це жили у лютих сварках або у вічній недовірі.

Не любили мого прадіда в селі. Але й побоювалися. Там він мав необмежену владу. За його спиною були такі зв’язки,  про які жоден із селян не міг і мріяти. Якщо хтось хотів шукати правди, то або залишався калікою, або взагалі залишав цей світ. B мого прадіда були напохваті такі молодики, які могли розправитися із будь-ким. Щось на зразок того, як тепер кожен олігарх прагне мати свою армію. Так і мій прадід мав у своєму розпорядженні крутих хлопців, які стишували запал бунтівників.

Мені дуже б хотілося прикрасити цю історію. Принаймні саме так робили мої бабуся і мама. Але коли я стала дорослою, то зрозуміла, що все відбувалося зовсім навпаки. Що нашу родину люто ненавиділи  в селі. А ще за гріхи діда розплатилася і я. До того ж усі чоловіки в родині помирали до двадцяти двох років. У цьому теж є якась містика.

В селі кажуть, що мій прадід колись дуже вподобав собі дівчину з бідної сім’ї. Якраз на носі була Перша світова війна. Прадід мав 8 синів і двох дочок. Але відправляти на фронт своїх синів не дуже хотів. Тож замість них послав на фронт нареченого тієї дівчини, яка впала йому в око. А сам зробив її своєю  коханкою.

Хлопець тієї дівчини загинув на війні у перший же місяць. Його мати гірко плакала, бо мала  ще 7 дівчат і  тільки цього одного сина. Він був годувальником великої родини. Та це не зрушило серця мого прадіда. Односельці знають переказ, який вже століттями передається із уст в уста.

Коли жінка почула звістку про смерть свого сина на фронті, вона стала стукати у ворота корчмаря. Але їй не відчинили. Почалася велика гроза. Здійнявся вітер. А ця жінка стала на колінах перед воротами і заридала. Здавалося, на ціле село роздається її плач.  В людей краялося серце від її крику.

Але корчмар не дуже зважав на все це. Ще й насміхався, що жінка влаштувала комедію, щоб віднадити від нього клієнтів. Мабуть, хоче, щоб він їй заплатив. Але вона цього не дочекається. Люди в нашому селі кажуть, що жінка тоді побажала, щоб жоден чоловік у родині не пережив ті 22 роки, які дісталася її синові. Дуже чекало село, що на те скаже корчмар. Але він вигнав жінку. І далі жив у своє задоволення, будь-кого міг принизити. При доброму здоров’ї газдував.

Дітям залишив багато землі й золота. Кожен мав якийсь добрий хліб у руках. Одному млин купив. Іншому відкрив кравецьку майстерню. Ще інший мав свою крамницю. Словом, нікого не обділив.

Поховало  село мого прадіда. В нього почали народжуватися правнуки. Коли перший внук помер, ніхто не здивувався. А потім стали помирати всі чоловіки у родині. І справді –  жоден не переступив межі двадцяти двох років. Стільки вдів, як у нашій родині, мабуть, нема в жодному селі.

Зі своїм чоловіком ми побралися у 19. Не знаю, чи ми просто не встигли набриднути одне одному. Але це була така любов, про яку можна тільки мріяти. У 22 роки він пішов косити на полонину, там на нього напав вовк. Чоловік стік кров’ю, доки його знайшли. Таких випадків у нашій родині вже 9. Тому випадками їх назвати важко. Я знаю іще кілька історій, коли на внуків та правнуків падали гріхи предків. У багатьох випадках йшлося саме про корчмарів. Але, мабуть, таку історію, як наша, ще треба пошукати. Дівчата з нашої родини вже навіть бояться виходити заміж через це.

Хоча таких корчмарів і сьогодні не бракує. Як вони знищуються своєю вседозволеністю!  Якими могутніми себе вважають! А Бог чомусь не поспішає їх карати. У нього свої плани, які нам не осягнути. Але, мабуть, людина має назбирати собі страждання – до самого верху. А потім випити цю чашу до дна.

Василина ГОМОНАЙ, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено