Вражаючий нічний Ужгород зачаровує красою. ФОТОРЕПОРТАЖ
Життя у сутінках вабить іншою красою. Навіть темні провулки у світлі офісних будівель і автомобільних фар здаються романтичними і якимось фантастичними, змушуючи серце битися все частіше.
Утім Ужгород уночі особливий!
Таких відчуттів немає більше в жодному іншому куточку планети.
Вночі життя в Ужгороді не зупиняється… скоріше навпаки – вирує в іншому ритмі. Вулиці хоч і напівпорожні, але все одно ними блукають поодинокі перехожі, а на бруківці то з’являються, то зникають тіні… ні, не забутих предків, а тих же пішоходів.
А яке дивовижне враження у сутінках навіюють ужгородські міні-скульптури. Їх багато, більше трьох десятків… і кожна з них у півтемряві ніби вирушає у власні мандри.
Найбільше, звісно, хочеться, аби зійшов зі своєї металевої драбини легендарний ліхтарник дядя Коля, прототип якого вів дійсно нічний спосіб життя і протягом більше ніж сорока років робив вечори мешканців міста яскравішими та цікавішими. А ще раніше… не було навіть ліхтарів…
Нині нам навіть важко уявити пішохідну частину сучасного Ужгорода неосвітленою, хоча колись… тут люди ходили в сутінках зі свічками.
Згідно з історичними документами, ліхтарі з’явилися в місті тільки у ХІХ столітті. Зокрема, історик і дослідник, перший міський голова Ужгорода Петро Сова у своїй книзі «Прошлоє Ужгорода» пише, що 6 січня 1852 року у місті пройшов благодійний «любительський спектакль», після закінчення якого вилучені кошти було використано на придбання дванадцяти вуличних «канделябрів», або ліхтарів.
Автор допису зауважує, що «міська управа на той час уже й сама планувала зробити перший крок у напрямі освітлення міста, оскільки в бюджет Ужгорода на ці потреби було закладено 400 флоринів сріблом». Слід зазначити, що світильники тоді були не такими, як зараз – електричними, а гасовими. Тобто їх справді потрібно було гасити й запалювати. До слова, Петро Сова також у своєму дописі наголосив, що з плином часу кількість канделябрів збільшилася до 130, а витрати на освітлення міста склали 6 тисяч австрійських корун на рік. От саме такі ліхтарі прототип дяді Колі Микола Дерев’янко, вірогідно, й запалював у середмісті.
Але коли ж в Ужгороді з’явилися електричні лампочки на ліхтарних стовпах?
Відповідь можна знайти у тій же праці «Прошлоє Ужгорода». Отже, як значиться в книзі, «30 травня 1902 р. міська управа та акціонерне товариство “Ужгородська меблева фабрика” підписали договір, за котрим місто надавало фабриці 40-річну монополію на електрифікацію приватних будинків, громадських установ, заводів тощо, натомість товариство зобов’язувалося закупити ліхтарі та забезпечити вуличне освітлення Ужгорода. Незабаром вулиці й площі міста, а також деякі громадські установи освітлювалися ззовні 178 світильниками, які горіли від сутінків до півночі, а потім переключалися на економний режим, тобто з двох ламп працювала тільки одна».
Скільки ж усього змінилося в нас із того часу і скільки лампочок замінили на електроопорах! Зараз ми маємо вже прожектори й нового покоління, які і економні у використанні, і святіть яскравіше. Правда, поки що їх небагато, але є надія, що поступово їхня кількість збільшуватиметься. Адже хочеться, аби місто було гарним, при чому – завжди!
