Куди завели закарпатців лисиця і вовк

Закарпатські сайти сколихнуло повідомлення популярного видання zakarpatpost.net про лисеня, яке живе у Боздоському парку. Родина собачих – це взагалі для людини щось максимально інтимне. Хоч нібито найближчі еволюційні родичі наші все-таки мавпи, найбільш подібна за анатомією свиня, але найчастіше асоціюємо себе з собачими. Лис, вовк, пес – замкнутий трикутник, всередині якого мільйони порівнянь, протиставлень, афоризмів про людську природу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Кажуть, ніби це все почало формуватися ще у кам’яному віці, коли ватаги мисливців цілу ніч проводили у засідці десь біля водопою, щоби дочекатися копитних, які прийдуть туди вранці. Людей супроводжували поодинокі вовки й лиси у надії, що й їм щось перепаде від ранкового бенкету. Аби не заснути, публіка травила різні історії, а що говорити про об’єкт полювання не годилося, аби не відлякати його, то перші казки й анекдоти складалися про хвостатих сусідів, які зачаїлися десь поруч. Принаймні, досі найбільше казкових сюжетів про диких тварин присвячено саме вовкові і лисиці, а з домашніх найбільш казковим є пес.

За тисячоліття спільних полювань усі настільки зріднилися, що досі усе це живе в людському серці. Бувають моменти, коли чоловік перетворюється на вовка і шукає… ні, не місяця, щоб повити на нього, а яку-небудь горлянку, аби перегризти. Хоча чи то поможе? Просто якийсь викид енергії, що рветься назовні, якесь коротке заняття зубам. Втім у такому станові кожна прожита секунда – уже перемога. Лікантропія – штука не з приємних. Перекидаєшся миттєво, ніби й не було тих мільйонів років еволюції, зате виходиш із того стану, повертаєшся до себе, мов равлик. Якщо взагалі колись повертаєшся, бо, здається, людська подоба відтоді – тільки личина. Шкодуєш, що не можеш загризти самого себе – лишень покусати, але то надто по-дитячому.

Вовк чомусь у наших казках виглядає якимсь недалеким хлопчиком для биття – це відгомін отих безсонних ночей фінального палеоліту: коли глузуєш з когось поруч, то ніби трохи зігріваєшся. Ним і лякали, аби не заснути («прийде сіренький вовчок і укусить за бочок»), і з нього же кпили, бо він був нахлібником, потрапляв у залежність до людей. Йому кидали те, що не могли забрати із собою. Натомість лис став для тих мисливців втіленням хитрості, підступності і крутійства.

Насправді у природі вдачі двох тварин більше схожі, аніж навпаки. Просто більшого за розмірами вовка нічні казкарі асоціювали із собою, наділяли його чоловічими рисами і фактично давали волю самоіронії. Натомість дрібніші лисиці асоціювалися з їхніми жінками, яких залишили у стійбищі і які зараз солодко спали у теплі і затишку, викликаючи заздрість. Є звісно казки і про лисів, проте й ці персонажі наділені якоюсь жіночою психологією, це такі собі жінки у чоловічій шкурі. Лис Рейнеке чи лис Микита ніби й чоловіки, проте діють якось по-жіночому (інтуїція, ірраціоналізм, покладаються на випадок), тому й постійно перемагають, бо діють не за чоловічими правилами. Так зароджувалася найперша тендерна тематика у світовій літературі. Лисицям заздрили, але їх і картали, звинувачуючи у всіх мислимих і немислимих гріхах. Вовк – дурень, та все-таки «соціально близький», а от лисиця…

На неї вилили всі позитивні і негативні емоції, які чоловіки переживають щодо жінок. Негативних виявилося більше. Бо страхи у тодішньої людини відчутно домінували над радощами. Звідси же такі сильні упередження до всього рудого. Казка про колобка – це про повернення мисливця додому, до своєї лисиці. Може би, краще не вертався. З іншого боку, судячи з казок, лисиця (жінка) першою навчилася ловити рибу, коли вовк те мистецтво ще не опанував. Вона теж першою навчилася ізолювати щілини у житлі соломою і сіном, покривати це смолистим соком сосни чи смереки, а чоловіки попервах прилипали до тих шедеврів (казка про солом’яного бичка). Лисиця орієнтована на власну нору, вовк швендяє лісами.

Ці дві тварини назавжди лишилися поруч у нашому фольклорі, хоча поступово їх почав витісняти пес, а відтак і взагалі кіт – це вже зовсім з іншої опери. Зараз коти домінують в Інтернеті – ліниві, пухнасті, розніжені і неповороткі, як сучасна людина. Наші ж предки були схожі на вічно голодних, а тому й готових стрибнути вище голови вовка і лисицю, які догризали за людьми рештки їхньої трапези, зате ввели їх у світ літератури, звідки ми й досі не можемо вибратися.

Сергій ФЕДАКА, «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net