Замість Антоніни – Наталка. Чому закарпатка повірила у переселення душ
Я ніколи не забуду той вечір, коли їхала чергувати в лікарню.
Я сиділа в приймальному відділенні і дивувалася, наскільки сьогодні є спокійним це моє чергування, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Але у моїй голові ще крутився дуже дивний сон, який мені приснився вже десь над самий ранок. Ніби якийсь чоловік ішов мені назустріч вулицею і виспівував:
– Замість Антоніни – Наталка, замість Антоніни – Наталка, замість Антоніни – Наталка.
Він і справді проказував ці слова – наче то була пісенька. І ці слова так причепилися до мене, що навіть коли я заповнювала лікарняні картки, ледь не вписала їх туди.
Але раптом до приймальні завезли жінку. Та тут їй стало дуже зле, тож її одразу доправили до реанімації. У лікарні був через це великий переполох. Адже не дай Бог, якщо людина помре, всі отримають від начальства по шиї.
За життя літньої жінки всю ніч запекло боролися лікарі. Багатьох викликали і з дому. Біля її ліжка були вже найкращі спеціалісти. Але пульс ставав усе повільнішим, аж поки зовсім не стихнув. І от мені довелося фіксувати цю прикру для мене смерть.
І тут моєї свідомості знову торкнулося знайоме слово, яке крутилося мені весь день у думках – те, яке приснилося мені сьогодні вранці. Померлу звали Антоніна.
У нашу лікарню входив і пологовий будинок. Тож я мала фіксувати і народження. Але тут треба було констатувати смерть. Якщо трапляється у лікарні щось подібне до того випадку, який я пережила того вечора, то людина так втомлюється, ніби її розчавили тонни каменю.
І це, знаєте, не те ж саме, що почути на вулиці – помер якийсь там знайомий або не знайомий. Тут, у лікарні, ти відчуваєш себе причетним до життя і до смерті цієї людини. Навіть якщо ти зробив все можливе і навіть якщо ти не стояв біля її ліжка. А просто фіксував все те, що відбувалося навколо.
Тож і того разу настрій мій упав до нуля. Мені не хотілося ні з кимось розмовляти, ні когось вислуховувати. Але раптом я почула ще один дзвінок. У нашому пологовому уночі народилася дівчинка. Тобто народилася вона десь у той час, коли померла і ця не знайома мені жінка – Антоніна.
Це трохи врівноважило мій настрій. Звістка про те, що народилася дівчинка, заставила мене усміхнутися. Адже в мене й самої двоє маленьких доньок. І вони є причиною моїх багатьох клопотів і мого безмежного щастя. Мені здається, що хлопчики не викликають таку ніжність і таку розчуленість, як маленькі дівчатка.
Я пораділа за батьків. І, до речі, батько якраз і стояв тепер під вікнами пологового, а потім опинився в мене в кабінеті.
– Як хочете назвати дитину? – запитала я його про те, про що питають молодих батьків найперше у такій от ситуації.
– Це буде на всі 100% – Наталка. Так звуть мою маму. І ви знаєте, моя дружина моїй мамі, наче дочка. Мені здається, що люди дуже перебільшують, коли кажуть, що свекрухи – лихі до своїх невісток. Моя мама їй навіть білизну пере. І всю вагітність не дозволяла їй нічого робити. Вона так все життя мріяла про дівчинку, що свою невістку вважає своєю дочкою. Тим більше, що в Тані вже нема матері.
Я дивувалася, наскільки балакливі бувають часом чоловіки. Розуміла проте, що цей новоспечений тато на рахунок такого незвичайного свята у своєму житті вже встиг хильнути. І тому списала його затяжну балачка на випиті 100 чи 200 грамів напередодні.
Але насправді я безмежно раділа – разом і з ним, і з його дружиною, і з його мамою Наталкою, яка уміла так щиро заступити своїй невістці рідну маму.
А потім чоловік пішов і я почала записувати всі ці дані – реєструвати нову людину, яка народилася на цей світ.
І раптом моя ручка завмерла над папером – отже, Наталка.
– Замість Антоніни – Наталка! – ця фраза одразу спливла в моїй свідомості, я аж розгубилася.
– Замість Антоніни – Наталка, замість Антоніни – Наталка, замість Антоніни – Наталка, – зачаровано повторювала я кілька разів поспіль. Так само, як це робив незнайомий мені чоловік у тому моєму ранковому сні.
Таке пророцтво дуже важко було б назвати якимось збігом. Бо ж тут трапилися такі надто важливі події за один тільки день. Та ж ні – всього за одну тільки ніч! Я й досі не розумію, що ж це було насправді? Невже деколи невидимий світ проривається у наш? Невже ми, як антенами, деколи ловимо те, що зазвичай від нас усіх приховується?
Але безперечно одне – і відхід Антоніни, і прихід Наталки були уже у планах Божих. І хтозна, чи існує переселення душ? Чи, можливо, Наталка має довести до кінця ту місію, яку так і не завершила Антоніна? Чи це щось інше, що не піддається нашому людському розумінню? Наталка ж росла собі здоровою та гарною.
І одного разу я її зустріла в центрі на базарі, коли купувала овочі. Я раптом остовпіла. Бо мені здалося, що я побачила обличчя тієї жінки, яку так і не врятували в реанімації. Я чудово знала, що ця Антоніна не доводиться їй родичкою, адже приїхала вона із Хмельницької області – та ще й разом із чоловіком. Тож ніякої рідні тут вона не мала.
Але на мене дивилися ті ж пронизливо карі очі, що і в Антоніни. А ще дівчина мала такі ж гарні соковиті вуста. І навіть такі ж самі гордо вигнуті брови.
– На кого ти схожа? – не втрималася я спитати вродливу Наталку. Адже тата я вже знала. Може, на маму?
– Та тільки на себе! – засміялася дівчина. – Бо ні в маму, ні в тата я не вдалася. А що, хіба це заборонено – бути схожою лиш на саму себе? – лукаво подивилася вона мені просто в очі.
Я їй нічого не сказала – про те, кого це вона мені нагадує. Але ж ця схожість непокоїть мене і досі. Я ніяк не можу знайти відповіді на ці свої питання.
Марія КОВБИНЬ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
