Мій наречений мене обікрав. Він був таким рідним, таким своїм! Я йому довірилася – до останнього подиху!
Я познайомилася з дивним хлопцем. Він був таким милим та таким лагідним, що я навіть не могла повірити, що подібні екземпляри ще існують в нашому житті. Я закохувалася у нього поступово – якщо спочатку ставилася до нього ще прохолодно, то вже через місяць не уявляла життя без цього чоловіка. Він був таким рідним, таким своїм! Я йому довірилася до останнього подиху! А він у відповідь розповідав найвідвертіші моменти зі свого життя, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Але дивним у ньому було навіть не це. Мій хлопець завжди ходив у темних окулярах. Пояснював, що в нього дуже поганий зір. І, здається, дуже цього соромився. Я докладала просто неймовірні зусилля для того, щоб він позбувся цих комплексів і повірив мені, що я кохаю його – навіть із цими недоліками.
Олег дуже мріяв про операцію. Операція могла б врятувати його зір, а обійшлася б вона у кілька десятків тисяч доларів. Олег сказав, що не може покликати мене заміж, адже його становище сьогодні досить безнадійне. Як він може утримувати сім’ю, якщо не має пристойної роботи?
Я запевняла його – нічого страшного в цьому немає. Але ж я бачила, що мій коханий стає дедалі сумнішим. Він казав, що дуже мріє одружитися зі мною, але не має права на цей крок. Принаймні, поки що.
Тоді я й зізналася йому, що відкладала гроші на квартиру, бо дуже мріяла жити колись у місті. У нас у селі була старенька хата, а я так хотіла мати своє гніздечко – бодай однокімнатну квартиру. Улітку кілька років поспіль я їздила на збирання кукурудзи на Вінниччину, підробляла ще й вишиванням – то якась сума в мене і назбиралася. Я помітила, що ці слова трохи обнадіяли коханого. Я запропонувала взяти ще й кредит, щоб можна було зробити йому операцію.
Його так розчулило це моє рішення, що він раптом почав цілувати мої руки, носити мене на руках. Казав, що коли цього літа йому зробилять цю операцію, то через місяць після цього ми зможемо побратися. А потім підемо разом за кордон на заробітки і заробимо на квартиру у місті.
Батькам я ніколи не говорила про свої приховані гроші і про своє рішення врятувати Олега. Я зголосися разом ходити по лікарях зі своїм нареченим, але він сказав, що мусить сам адаптуватися у навколишньому середовищі. І попросився поїхати до лікарні сам. Казав, що все ж таки він не сліпий, тому впорається. Тим більше ми завжди будемо на зв’язку, тож він будь-якої миті може подзвонити мені, а я – йому. Я заспокоїлася і пристала на його пропозицію.
А вже через два тижні у мене на руках були діагнози Олега та розрахунковий рахунок, куди можна було переправляти кошти на операцію. Увесь цей час Олег був настільки збуджений та радісний, що про майбутню операцію тільки і знав говорити. І я була щаслива, коли бачила, що зможу здійснити цю, можливо, і найбільшу надію всього його життя.
Коли мова зайшла про те, щоб перерахувати гроші, Олег попросив, щоб ми пішли до банку разом. Бо все ж таки в нього був поганий зір і він у цьому зовсім довірився мені. Тим більше що мова йшла про значну суму.
Нарешті гроші були перераховані – і ми відсвяткували цю подію у найближчій кав’ярні. Це ніби було передумовою до нашого весілля. Ми замовили гарний обід, погуляли набережними Ужгорода. Якраз зацвіла липова алея, це додало ще більшого відчуття щастя у наші стосунки.
Повернулися ми тоді додому вже пізно. Але заснули щасливі. А на ранок Олег попросився поїхати до своєї сестри. Я дуже хотіла, щоб ми поїхали разом. Але Олег сказав, що він чудово знає цю дорогу, що сестра нібито живе у Харкові і зустріне його на вокзалі. І що краще він приведе її згодом до нас додому. Він так мило і так переконливо мені все пояснив, що я погодилася. А ще я знала, що своєю повсюдною турботою ображаю його гідність – наче він якийсь зовсім безпомічний старий, а не сильний молодий чоловік.
До того ж Олегу не треба буде робити ніяких пересадок. Я його проведу на вокзал в Ужгороді, а сестра його зустріне – у Харкові. Про всяк випадок він навіть дав мені поговорити з сестрою. Я почула чарівний голос у трубці – і зовсім заспокоїлася.
Олег поїхав. Я дзвонила йому – майже щогодини. Він запевняв мене, що в нього все гаразд. Але коли він мав приїхати до Харкова, його телефон вже не відповідав. Я не знаходила собі місця. Бо моя уява малювала різні страхітливі картини. Мало щось жахливе статися з ним, щоб він не озивався.
Наступного вечора з відчаю я пішла до ворожки. А та спокійно мені пояснила, що мій наречений мене просто обікрав. Мені здалося, ніби вона на мене вилила відро холодної води. Я повернулася додому розчавлена.
Почала шукати рахунок, на який ми переказали гроші, але не знайшла його. Але ж він мав бути в моєму гаманці. Я точно пам’ятаю, що сама й клала його туди. А згодом не знайшла я і маминих коштовностей. У дерев’яну різьблену скриньку я складала персні та кілька ланцюжків, які мама дарувала мені на дні народження. Як вона заощаджувала всі ці гроші, щоб робити мені такі подарунки! Усе це чарівним способом раптом зникло з нашої хати.
До мене почало доходити, що тут щось не так. Більше того, зникла навіть моя зарплатна картка. Там набігла чималенька сума, бо я не встигла зняти відпускні та останню зарплату. Олег, який прикидався сліпим, кілька разів чудово бачив, як я набираю код. Отже, він вигріб у мене все дочиста! Хто ховався тоді за скельцями чорних окулярів? Зовсім не знедолена людина, а просто негідник.
Я пробувала заявляти у правоохоронні органи. Але ж їм потрібна була бодай якась зачіпка. Хоча б номер розрахункового рахунку, на який я перевела 90 тисяч грн. Але у мене навіть у думці не було зробити копію або зберегти цей документ.
Адреси, яку вигадав Олег, де нібито жила його сестра у Харкові, просто не існувало. А його номер більше не відповідав.
Щоб сплачувати чималий кредит, я працювала на трьох роботах. Це для мене був дуже гіркий урок. Жодного разу не розказала про цю історію і батькам. Не хотіла завдавати їм болю, бо, хто знає, може, ця звістка змогла б їх довести до інфаркту. Вони так важко сприйняли новину про те, що я більше не хочу зустрічатися з Олегом. Але я, як тільки могла, вдавала безтурботну. І це їх трохи заспокоїло.
Через чотири роки я вийшла заміж за порядного чоловіка. У нас двоє дітей. Я жодного разу не сумнівалася в своєму обранцеві, хоча спочатку дуже важко йому довіряла.
А з Олегом я все ж таки ще кілька разів перетнулася згодом знову. Одного разу поїхала з учнями з моєї школи на екскурсії і у Львові раптом побачила знайому постать. Олег був у таких самих окулярах – він нітрохи не змінився. Але коли ми перетнулися на одній із зупинок тролейбуса, він зрозумів, що це я, і одразу ж дременув геть. Боявся, що я буду його наздоганяти.
Іншим разом я побачила його у Боярці, куди ми приїхали в гості до знайомих. Видно, він підчепив місцеву дівчину, тому що тримав її під руку і вони щось ніжно туркотіли. Він був у тих самих чорних окулярах. Мені дуже захотілось наздогнати цю пару і попередити дівчину. Адже чорні окуляри виказували, що Олег аж ніяк не зав’язав зі своїм шахрайським минулим.
Хоча, хто його знає, чи насправді він звався Олегом. Адже коли я його побачила, він купував дівчині морозиво, а та його покликала:
– Толю, давай скоріше! Ми ж запізнимося на поїзд.
У той момент мій колишній наречений мене не впізнав. Я поривалася до дівчини. Але чоловік мене зупинив. Він раптом побачив всю картину. Помітив, що за дівчиною слідкують ще двоє інших чоловіків. Отже, тут діяла злагоджена банда. Оскільки Олег мене не помітив, поводився дуже невимушено.
Але тільки-но вони сіли у поїзд, ми подзвонили до поліції, я описала зовнішність Олега і попередила, що це шахрай.
Ми так і не змогли дізнатися, як там далі склалася його доля та доля його жертв. Але, думаю, скільки ниточці не витися, кінець все ж настає. Дуже б хотілося, щоб він нарешті зупинився, не завдавав нікому такої ж кривди, як мені. А ще гірко, що цей чоловік, якому вже більше аніж 40, так і не спромігся заробити власні гроші чи створити власний бізнес, а вдає із себе каліку. Невже не боїться, що і сам колись стане калікою?
Ліда Халус, Міжгірський район, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
