Дерево, яке вивозять з Карпат – це золото. Продають на дрова
Вперше ліру почув у дитинстві. Мама привела мене у філармонію, коли грав кобзар і лірник Василь Нечепа. Запам’ятав енергетику звуку. Вдруге побачив інструмент студентом у майстра з Буковця (село у Верховинському районі на Івано-Франківщині. – Країна) Михайла Тафійчука. Почав шукати, щоб собі купити. Але для мене тоді ліра коштувала дуже багато. Вирішив, раз я – скульптор, то спробую зробити з дерева. Мав зразок – друг тоді якраз позичив стару ліру і вчився на ній грати, а кум-коваль знав нюанси роботи з матеріалом і мав потрібні інструменти, пише gazeta.ua.
Робив першу ліру на подобу скульптури: видовбана з суцільного шматка дерева. За такою технологією виготовляли старосвітські бандури й кобзи. Нижню деку змайстрував із груші – домовилися з другом, аби нам у Шевченківському гаю розпиляли повалене дерево. На верхню деку вдалося дістати громовицю – смереку, в яку вдарила блискавка. Це один із найкращих матеріалів для музичних інструментів.
Під кінець роботи мучили думки: якою зробити ручку. Класичний варіант – у вигляді літери S, а хотілося чогось іншого. З цими роздумами заснув. Прокинувся з чітким уявленням, що ручка повинна бути у формі спіралі. В той час якраз читав літературу про фізичні концепції. Серед них є така, що з води можна добувати енергію за допомогою спіралі, що закручується всередину. Крім того, це один із найдревніших символів часу і Сонця. Ідея виявилася вдалою. Ручка-спіраль має чудовий вигляд і гіпнотизує, коли дивитися на її рух.
На першу ліру пішло близько двох із половиною років. Поки робив, на неї знайшовся покупець. Та, коли подивився інструмент, відмовився брати. Вийшла не надто потужна за звуком. Віддав її другові. Потім створив для нього кращу. А ту забрав собі.
Свої ліри не підписую під кришкою, як більшість майстрів. Мої інструменти впізнають за ручкою. Зараз її навіть копіюють інші виробники.
Ліра має більш ніж тисячолітню історію. На перших при церквах грали монахи. Потім замість них почали використовувати орган, а ліра пішла в народ.
Назва “ліра” – загальна. Майже кожна країна в Європі має свій варіант колісної ліри і того, як вона називається. В угорців це текеро, у шведів – верліра, у німців – драйляер, англійці кажуть “хардігарді”. А в нас її ще називають “реля”.
Раніше лірниками були переважно незрячі, які через неможливість заробляти іншим способом ішли в науку до таких же старців. Ті їх учили духовного чи релігійного репертуару. Лірники мали свою ієрархію та правила. Кожен цех покривав певну губернію. Головний у ньому був панотець, який вирішував усі питання. Зараз цехи починають відроджуватися – вже є у Львові, Києві, Харкові.
Щоб зробити ліру, старий інструмент як взірець несли до столяра чи бондаря. Рідше – до майстра музичних інструментів. Таких було мало, і їхня робота дорого коштувала. Точно ліри ніхто не копіював, тому нема однакових – у кожної своя особливість: форма, корба, розмір, кількість клавіш.
За багато років у скандинавського народного інструмента нікельхарпа поступово з’являлися додаткові клавіші і струни. А в української ліри як було три струни, так і є. Тому кожну свою ліру намагаюся вдосконалити – розширюю звукоряд, заміняю деякі дерев’яні вузли на металеві чи синтетичні.
У Франції в XVIII столітті відбулася революція в ліробудуванні – все сталося через моду, гроші й “корпоративи”. В той час серед вельмож були популярні костюмовані бали, на яких вони переодягалися у простолюдинів і був потрібен музичний супровід. Для цього використовували народні інструменти. Аби звучали краще, їх давали найкращим майстрам для вдосконалення. Тоді ліра отримала шість струн, кількість клавіш із 10–12 збільшилася до 24. Музику для неї почали писати найкращі композитори. Серед них був і Йозеф Гайдн.
Мої інструменти коштують удвічі-втричі дешевше, ніж європейських майстрів, – щоб кожен міг собі дозволити. Для мене головне – стабільна конструкція і вдосконалення вузлів, які можуть створювати проблеми при звучанні. Тому не використовую екзотичних порід дерев і не роблю дорогих інкрустацій.
Є версія, що для інструментів великих італійських майстрів – Страдіварі наприклад – закупляли смереку та явір в Україні. На нижню частину скрипки традиційно йшов клен болгарський, а верхню робили з нашої смереки. Дерево, яке вивозять із Карпат, – це золото. Його продають на дрова, а трісочка на верхню деку ліри коштує 25–30 доларів. Я знайшов кілька баз, де за ціною матеріалу для меблів купую дерево.
Колись виробляв екоінструменти – знаходив старе фортепіано і з нього майстрував корпус ліри. Що давніше дерево, то виразніший виходить звук.
Ліра подібна до гігрометра. По її колесу, якщо воно дерев’яне, можна визначати вологість. Коли на дерево потрапляє вода, то в ньому розширюється простір між волокнами. Колесо ліри деформується з круга в яйце і дає нерівномірний звук. Лірники завжди переживають через погоду, бо невідомо, як гратиме дерев’яний інструмент.
Найбільше задоволення маю, коли на нову ліру ставлю струни і чую її перше звучання. Забуваю про все, кілька годин граю. Але вони в мене не затримуються – тільки зроблю, одразу забирають.
Деякі клієнти кілька місяців стоять у черзі по інструмент. Аби зробити ліру, потрібно від трьох-чотирьох тижнів до півроку.
Вважав себе професіоналом, поки працював лише на український ринок. Як почав їздити на збіговиська майстрів за кордон, зрозумів, що мені до світових ще далеко. Їхні ліри набагато складніші, краще оздоблені, з купою технічних вдосконалень. Познайомився з майстрами з Польщі, Англії, Німеччини. Їхній досвід – добрий стимул для моєї фантазії. Завжди стараюсь придумувати якісь нові підходи.
Мої ліри є у Сашка Лірника, українських гуртів Lirwak, Joryj KŁoc, КАНА, Torban, ЯРРА, The Doox, канадського колективу The Kubasonics, литовського Obelija. Але іноді інструменти купують і друзям на подарунок.
Граю на басі у фольк-гурті Lirwak – так на заході України називали лірників. Це своєрідний altanative-electro-folk – електронний проект, де ліра засемплована через всілякі електронні прилади і є фактично синтезатором.
Популяризую ліру по світу. З дружиною торік були в Сеулі. Корейців шокував звук інструмента, плакали під пісню “Пливе кача”. Не знаючи слів, вони відчували енергетику.
Кажуть, де закінчується колісна ліра – там закінчується Європа.
Час від часу до Львова заїжджає німецький майстер Курт Райхман. Я мав можливість грати на 500-літній лірі з його колекції. Він робить ліри з 1968 року, отримав орден за відродження інструмента. Крім майстерні, має музей колісної ліри і волинок. Зібрав велику колекцію, організовує загальносвітовий фестиваль, на який з’їжджаються лірники з усього світу. Ця модель розвитку ліри мені дуже подобається. Не бачу в тому бізнесу, бо такий рідкісний інструмент нечасто цікавить. Він не для кожної людини, як гітара приміром. В лірі багато дрібних налаштувань. Щоб грати на ній, потрібне терпіння.
