Історія закарпатського безхатченка, що оселився в Києві
У кожного безпритульного, що опинився на вулиці, своя причина того, чому він залишився без даху над головою.
На Закарпатті безхатьків багато, особливо в містах. Там вони мають хоч якусь змогу вижити, знайти тимчасовий прихисток, щось поїсти і десь заночувати. Однак дехто не спиняється на цьому і мандрує далі, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Журналіст газети «Неділя Закарпатські новини» познайомився з вихідцем із нашого краю у Києві.
Столичні підземні переходи, особливо в холодну пору – місце, де багато безпритульних. Вони там проводять багато часу. Там можна і милостиню просити, і ночувати, бо як-не-як тепліше, ніж на вулиці. У підземному переході на Майдані Незалежності багато картонок на землі. Це – розгорнуті і вистелені коробки. На деяких із них лежать люди. Поруч – пластикові пляшки з-під води. Біля декого ще й якісь елементарні особисті речі. Хтось має щось схоже на ковдру, аби накритися. Окремі «місця» порожні. Видно, що там хтось ночував, бо залишилися деякі пожитки. На інших коробках лежать люди. Одягнені скромно.
Чоловік років 60 – у чорних штанах, чорній теплій куртці і такого ж кольору черевиках. Біля нього – червоний пластиковий стакан, у який він, ймовірно, збирає гроші. У його руці затиснута палка. Із нею він ходить, із нею й заснув. Поруч – маленький рушничок, чорна шапка та сіра ганчірка.
Неподалік від нього дрімає значно молодший безхатько. Йому на вигляд років 40. Він – у сірих із синім кросівках, потертих джинсах та светрі з капюшоном синього з білим кольору. Замерз, бо затяг руки в рукави і сховав, стиснув на грудях, а голову затягнув у капюшон. Саме він привертає увагу найбільше.
Побачивши в моїх руках фотоапарат, чоловік схопився і грізно запитав: «Що хочеш?» Отримавши відповідь, що я гуляю, трохи спантеличено вимовив: «Іди си удці!».
Коли я почув рідну говірку, захотілося познайомитись. Утім земляцтву безпритульний не надто радів, більше його зацікавила стогривнева купюра, отримана на харчі як бонус за розповідь про себе.
«По-перше, хочу ти уповісти, што я не бомж, я – бродяга, – неохоче почав оповідку. – Аж хочеш, обим ти штось розказав. Накинь ще двадцятку».
Після ще однієї банкноти Андрій справді став більш говірким і навіть люб’язним.
«Я з Тячівського района, – зазнався він. – У молодості обокравим сусіда, бо треба ми було гроші. Посадилиня. Удсидівим три годи, вернувимся в село. На роботу ня не брали, на заробітки не мугим поїхати, бо мавим проблему з документами. Пудроблявим з цімобором строїтєльом у Тячеві. Дале умерли батьки, а брат ся женив. Коли у хижу прийшла невістка, начала заявляти, што най си йду гет, она мене не полюбила. Я коли напивався мугим ї і побити, нич не кажу. Но і она тоже не сята. Деколи з кумов ся ги пацята напивали. Кой ся в ниї родила дітина, поклала братови питання ребром: або она з сином, або я. Най вибирає, з ким хоче жити. Я поняв, што дома мені не місто, но не мавим, куди йти. Приняв ня временно до себе пожити один друг. Я розумів, што ото ненадовго і начавим си глядати якусь жону, оби ся до неї перебрати».
Чоловік важко зітхнув. Було видно, що спомини для нього є нелегкими. Далі ковтнув води із пляшки й продовжив.
«У Тячеві на базарі познакомивимся з Свєтов. Она мандаринами торгувала. Я юй усьо гет розказав про себе. Файна була жона, лиш дуже хитра. Приняла ня она до себе, но я юй зато мав помагати по хазяйству – кури, свині годувати. Не любиломися ото. Но нич не мугим зробити. А один раз она обокрала на базарі жону, што рядом із нив торгувала. Ота викликала міліцію, а Света знала, што я сидів і всьо на мене збалила. Мене опят посадили. На сись раз на два годи. Коли упустили ня, я до неї не захотів їхати. Та й до брата тоже не мугим. Живим пару году в Ужгороді. Спавим на старому складі, удинь просивим гроші, здававим металолом. Но один цімбор розказав, што в Києві ліпше, што май много мож заробити. Люди май щедрі. Вот я й переїхав. Уже чотири годи живу у столиці».
Андрій також розповів, що раз на добу ходить харчуватися в благодійний центр на Майдані Незалежності біля центральної пошти, там дають гарячі обіди. За його словами – готують дуже смачно. Крім того, випрошуванням милостині він може заробити до 400 гривень на добу. Каже, заробіток нестабільний. Є й такі люди, що кидають йому в шапку по 5-10 копійок, хто дає гривнею, хтось – 5, хтось – 50. Деколи грошей не вдається заробити взагалі. Одягається він з контейнерів, там багато корисних речей. Часом, зізнається, навіть робочі телефони вдавалося знайти та годинники. Одного разу відшукав золотий ланцюжок, який здав у ломбард. По неділях, за доброю закарпатською традицією, наш земляк іде до церкви. Щоправда, не зовсім молитися. Службу він хоч і слухає, та із вулиці. Стверджує, що біля храмів люди стають набагато щедрішими, ніж у підземках. Однак стати «своїм» тут не так уже й просто, бо місто поділене на зони, куди чужих, як правило, не пускають.
Додому повертатися закарпатець не хоче, але з особливим трепетом розпитує, як там, що в області нового. Видно, меланхолія усе ж залишилась, хоч він і вперто приховує тугу за рідним домом.
На прощання Андрій просить показати фото Карпат у телефоні і на якусь мить в його очах з’являються сльози. Аби приховати їх, чоловік розвертається і витирає очі рукавом. Після цього подає руку і стверджує, що мусить іти, бо на нього чекають.
Шкода, що доля цього чоловіка склалася саме так. Однак дивує інше – Андрій виглядає великим оптимістом. Він не нарікає ні на відсутність пенсії, ні на владу, ні на політиків, ні навіть на тих, через кого він опинився на вулиці. Тож дуже хочеться вірити, що рано чи пізно життя в нього ще налагодиться. Адже дива трапляються! У них потрібно тільки повірити.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
