Закарпатка сіла біля цуценяти в траву, щоб трохи заспокоїтися. І тут почула потужний вибух

Як собака врятувала жінку

Якось у нас на Закарпатті зірвався газопровід Уренгой-Ужгород. Я сама і стала свідком цієї аварії. А тоді важко було навіть повірити у те, чи це не почався Апокаліпсис. Стовпи стояли в повітрі. А якщо якийсь будинок був охоплений полум’ям, то здавалося, що вогонь сходив на нього з неба. Люди з жахом повибігали на двір. Одні вважали, що це почалася війна. А інші, що то настав Страшний суд, пише газета «Неділя Закарпатські новини»

Того разу я поверталася додому з міста. Ми тоді добре відпочили з однокласниками. Не так часто нам вдавалося зібратися разом, бо ви вже 4 роки як закінчили школу. А тут якось випадково здибалися в місті. І вирішили сьогодні трошки відпочити разом – на річці. Потім були шашлики, пиво. Відпочинок на природі зробив  нас по-справжньому щасливими.

Якраз після того чудового дня я й поверталася додому. Уже стемніло, але я ж знала всі стежки, які ведуть до нашої хати. Найкраще полюбляла йти навпростець. Уже сюркотіли коники в траві. Але я навіть у темряві безпомильно знала кожен сантиметр цього шляху. На душі було дуже гарно. Я все ще згадувала уривки наших розмов, все ще чула голоси друзів у своїх думках.

І раптом я почула собаче скавчання. І біля мене справді бігла якась біла кудлата собачка. Може її хтось поранив або образив?

Вона ледь не плакала – як дитина. Собача кинулося мені в ноги. І почало відводити мене від звичної стежки – кудись убік. І робило це так наполегливо, ніби мало мене привести у якесь незвичайне місце.

Я знала, що там росте чорниця. Я вже навіть відчула, як чорниця дряпає мені руки. Але я чомусь покірно йшла і далі за собачкою. Таке невинне створіння не могло мене обдурити. Тим більше, що йому чомусь було боляче.

Цуценя відвело мене далеко від звичної стежки, якою я йшла додому. Зазвичай моя стежка йшла між двома великими пагорбами. А тепер я опинилася аж на околиці міста. Тут було кілька будинків, а далі починалося колгоспне поле.

Собача притулилося до мене, а я почала його гладити. Собачка нарешті замовкла і радісно облизала мені черевики. Я сіла біля неї в траву, щоб трохи заспокоїти її і себе. І тут почула потужний вибух. Стовп вогню здійнявся до неба. Не так далеко від мене. І гуркіт був такий – ніби на село йшли танки.

Я від жаху затулила очі руками. Собача ще більше притулилося до мене. Я ж взяла його на руки і потім сама почала плакати. А сама подумала, що це почалася війна. І що там з моїми батьками?

Тільки через годину, коли все почало трохи стихати, я все ж таки наважилася підвестися. Поволі пішла  стежкою, від якої відступила годину тому. Дивно, але цуценяти біля мене вже не було. Я роздивилася навколо і не побачила його ніде. Воно ніби розтануло у повітрі.

За півгодини я була вже вдома і знайшла там згорьованих батька та матір. Вони голосили, а коли побачила мене – ще гірше розплакалися. Вони думали, що я загинула в тому вогні. І не випадково вони так думали.

Бо ж мій шлях пролягав якраз біля місця вибуху. І мало статися щось неймовірне, щоб відвести мене від цієї фатальної дороги. Якраз це неймовірне зі мною і сталося.

Те миле цуценя, яке я зустріла на стежці, і було моїм рятівником. Це була просто містика. Адже собача уперто відводило мене від місця катастрофи. І заспокоїлося тільки тоді, коли все вже сталося і мені нічого більше не загрожувало.

Я ні до того, ні опісля більше не бачила подібної собачки. Хоча завжди видивлялася на кожного пса у селі. Це було біле кудлате цуценя із чорною плямою на голові. То виходить так, що воно не жило у дворах наших сусідів. Воно ніби було послано мені для порятунку.

Сьогодні я над цим багато думаю. І думаю про те, що й деякі люди все ж таки послані нам для порятунку. Вони виникають на нашій життєвій дорозі, а потім десь загадково зникають. Якимось дивом відводять нас від місця катастрофи. Хоч деколи це здається нам і не дуже звичним або й не дуже приємним.

Їхні вчинки можуть бути різними. Можуть нам і зовсім не подобатися. Але вони все ж таки послані нам для нашого спасіння.

Можливо, тому сьогодні я терпиміше ставлюся і до людей. Не засуджую їх, коли вони зникають з мого життя. Не дивуюся, коли несподівано з’являються і якісь нові друзі. Я намагаюся зрозуміти – чому ж інколи вони говорять такі слова чи роблять такі неординарні вчинки, які мене приголомшують.

Ганна КОСТЬ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net