Чого баба Анця рішила ся максимально роздіти

Сидить дід, читає улюблену газету «Неділя Закарпатські новини» і щасливий такий, аж прицмоктує від задоволення.

«Што там учитавись такого доброго» – цікавиться стара.

«Та много всього, – відповідає він. – Зима, дороги не всяди розчищуют у області, не всяди присипают, десь уже й асфальт злізати начав, шофери ся жаліют. Но главноє туй про політику тулько всього веселого. Зеленський ся на президента балотувати хоче, Москаль розказує, як послєдствія снігопада ліквідіровали, а Ферко Макринин здровий образ жизні начав вести. У студенуй воді ся каждий рано купле»

«Што і ото там пише» – аж не повірилося бабі.

«Нєт, про Ферка не пише. Про нього я просто вспомнив».

«А йди ти. А я вже думала, што ун звіздов став. А што. Ідея! Стану я моржицьов і про мене журналісти напишут! Приїдут до нас у село, будут ня фотографовати у всяких позах! Я ся розберу, укажу чиляди свої файні сочні цьицьки, свою велику гузирю. Усі ми жони завидіти будут».

«Ти ти Анцьо вобще здуріла! Ти што, моржом хочеш стати?» – закипів дід.

«Нєт. Моржом не хочу. Ти би може ще тюленьом або пінгвіном предложив стати», – не сподобалося старій.

«Та ти што не знаєш? Моржами називают  тих, ко ся у прорубі взимі купле».

«А… таким моржом хочу. А ще ліпше моржицьов!»

«А чи чулась, што кум Петро тоже моржом став?» – питає дід.

«Што в ополонці ся купати начав?» – цікавиться баба.

«Та нєт. Такий же крупний. А тепер си ще й вуста лишив. Аж у тебе вуста уростут, ти тоже на моржицю будеш похожа».

«Но та ти, діду, точно не при свойому розумі. А Ферко як моржом став?»

«Та просто. Напився і рішив дорогу вночи сократити та пушов через ріку. Лед ся проломив, ун булькнувся у воду, уйшов на берег і п’янка го нараз пройшла. З того часу пити і перестав. А студена вода му ся полюбила. Каже, што й не хворіє зовсім».

«Іду я до нього, най ся секретами поділит» – вирішила баба Анця і одразу попрямувала до сусіда.

Зайшла до хати й почала умовляти його навчити її моржувати.

«Анцьо. Ото не просто. Там ціла інструкція», – почав ламатися Ферко. Але баба Анця від свого не відступала, обіцяла йому, наче золота рибка, виконати три будь-яких його бажання.

Умовляла доти, поки не погодився, а сама вже таємно в уяві малювала, які еротичні фантазії виникнуть у сусіда в голові і які його мрії їй доведеться потім втілювати в життя за таку послугу.

«Я на всьо согласна. Як уповіш, так і буде. Будь мойим інструктором, я ти не лем алдомаш покладу, а й усьо што ня попросиш три раз, а не раз учиню!» – переконувала вона Ферка.

«Но добре. Слухай вніматєльно. Ліпше записуй, обись нич не забула. Ідеш на ріку. Чухаш чоло, оби вспомнити, де лишилась прошлий раз ломик. Аж го не найдеш, ідеш і уламуєш си якусь тичку. Айбо аж лед товстий, ото ти не поможе. Май добре ся купати, коли леду вобще ниє. Айбо аж є, та мусиш си чинити ополонку. Отже, доваш діру в ледови. Тим часом лаєш гідромецентр, што так на вулици студено, а они передавали на п’ять градусу май теплу погоду. Начинаш ся роздівати. Знімаш із ся куртку, дале чіжчи, дале гаті…»

«А я гаті не ношу. Оби моржовати, треба одіти?» – перебила баба сусіда.

«Нєт. Знімай із ся платя. А тим часом докідь ся роздіваш, можеш ще й на телефоні попозерати фотографії чулувіка, діти та онуку… оби ся укліматізіровати», – продовжив Ферко.

«А може не фотографії. Їх мож із собов узяти. Най позерают ліпше они на мене, а не я на них», – знову стара вклинила слово.

«Та бери з собов хоть митрополита Епіфанія, хоть Папу Римського. Но слухай лем мене, – розсердився сусід.

«Нєт. Їх не треба. По-перше, они ще за мене не знают, докідь не прославилася та журналісти та ня не написали. А по-друге, я ся ганьблю».

«Та што ся ганьбити. Думаш они на твої три слої солонини на череві позерати будут. Та они вже ся на такоє давно не творять. Они монахи».

«Ферку. У мене кроме солонини тіло ще фаєйноє. Я жона лакомна. Айбо не про ото мова. Я кой ми студено, дуже пердіти начинаю. Знаєш, не прилічно. Пержу я й голосно, і вонячим, особенно кой ся пасулі пудбиваної з сметанов наїм. А ще ся уд стреса, вона холодна як-не-як, і попішати можу. Пак ганьба до фраса. Не треба таких важних гостю кликати. Раз най сама попробую. Но продовжай дале. Што ще чинити треба?»

«Не перебивати мене! Ото самоє важноє! Но та слухай. Дале береш фляшку з самогонков…»

«Упити кулько? 100, 200 грам, чи цілу нараз?» – аж загорілися іскри в очах старої.

«Та які пити! Ти ся розмечтала. Ти си ї налади, оби ся розтерти, кой на берег улізеш. В общем роздівашся максимально».

Усьо з ся зняти треба? Будюгови тоже? Я думала, што мож у купальнику, – зніяковіла баба Анця. – А аж кось підглядати за мнов буде?»

«Мож у будюговах та в ліфчикові. Айбо дале мусиш як уйдеш на берег нараз їх зняти».

«Як? Ферку! Гола думу йти? Через усьо село?»

«Анцьо! Слухай што ти кажу! Кулько раз тя просити! Возьми з дому запасні будюгови, улізеш, уберешся. У цуррьови думу пуйдеш, айбо не у мокрому, а в сухому! Короче розобраласся. Пробуєш кунчиками персту воду.

«Перстами рук чи нуг?»

«Жоно добра. Пак ти не на руках ходиш. Ми не в циркови. Хотя з такими депутатами та кандидатими на президенти я ся лем у циркови й чустую. Но не заводь ня про них. Давай дале по темі. Сталась у воду. Можеш покричати, оби стрес ізняти».

«А што кричати, Ферку? Поможіт? Або насілуют?»

«Думаю, оби тя насіловали, ти би інше кричала. Ще бись їм і дякую уповіла. Пропищи штось, ліпше не кричи, бо пак усі люди ся збіжать до ріки. Як ся замочиш, кожа в тя гусячов стане».

«А я гусков не стану? Ліпше вже лебедьом. Они май файні. Там у вароши на днях аж 20 плавало».

«Не станеш ні гусков, ні качков, ні лебедьом, ні пацятьом. Просто на кожи у ня появляться пузирьки малі. Короче не довго думай, скач у воду».

«А аж ня в бударь у воді начне тягнути?»

«Но, Анцьо, як тя у школі вчителі терпіли? Ти дуже недобра учениця мала бути. Аж тя потягне, та біжи  з води в корчі. А аж тя не потягне, постуй мінуту і виходь на берег. Утрися ся файно ручником, возьми фляшку з самогонков, можеш ся й нив натерти, а дале  удінься і з чуством гордості за себе іди си думу».

«А ото што ся устане у фляшці можу пити?»

«Чини што хочеш. На сьому урок кончився. Ти свободна».

«Йой, Ферку, дякую ти дуже. Што з мене?» – вдоволено посміхнулася баба Анця сусіду.

«Нич із тебе. Будь здорова. Іди та купайся!» – перехрестився Ферко, радіючи, що здихався старої.

А баба Анця пішла додому за рушником, пляшкою самогонки, купальником та відправилась на річку.

Стоїть на березі, дивиться на воду і ніяк не може наважитись роздягнутися.

Раз лише бачить, чоловік якийсь іде з вулицею. Придивилася – незнайомий. У старої одразу кров заграла, захотілося похизуватися.

«Но най позерат. Най видит, што такоє настояща жона, – вирішила баба і одним ривком зірвала з себе весь одяг і кинулася у воду.

Не пройшло і кількох секунд, як чиїсь руки її схопили і почали тягнути на берег.

«Господи, што ся стало! Есе мене ангели на хмарах несут? Я што, умерла? Я у раю? Кругом усьо білоє… а там би мали дерева цвіти. А може есе цвіт якраз?» – почала голосно розмірковувати.

«Жіночко, ви що! У вас якісь проблеми? Чому ви вирішили піти топитися взимку? Вода ж холодна. Я вас ледве врятував» – благальним голосом заговорив до старої рибак.

«Так ото ти ня утяг із води? Які топитися? Я купатися ішла!» – гордо відповіла баба.

«Боже! – мало не заплакав той. – Як ви мене налякали. Я п’ять років тому на свято Водохреща тещу у воду штовхнув, бо боялася сама окунутися. Так вона поліцію на мене викликала. Я думав, що зануритись на хрещення у ріку – справа свята, а виявилося – що кримінальна. Мені після того випадку рік умовно дали, а дружина одразу подала на розлучення. От я тепер і ніяковію, коли бачу когось узимку біля води»

«Тобі ся просто тьоща недобра попала. Нич ся она в здоровому образі жізні не розуміє. Вот я… я хоть і немолода, но соврєменна. Ти ми, правда, нині всю малину спортив… но нич. Біда ти до тої риби. Пой ти до мене в гості. Я тя нагодую, удогрію послє твого незапланованого купання, а ти моїм домашнім усьо розкажеш, як я сміло моржовала, бо самуй ми дідо може й не повірит», – запропонувала баба Анця і потягнула незнайомця до себе.

zakarpatpost.net