Як закарпатці жруть до блювоти та п’ють до упаду

Празники для худоби

Пригадую, якось давно, коли я був ще маленьким дітваком, мама, готуючи багато всілякої смакоти перед великими святами, зверталася до надто нетерпеливого кота зі словами: «Чекай лиш мало, буде і тобі празник!», пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Потім, викидаючи шкаралупу із яєць та інші харчові відходи у загороду курям, що збігалися до неї і радісно кудахкали, промовляла і до них: «Чекайте, чекайте, буде і вам скоро празник!». Свині, чуючи мамин голос, теж збуджено рохкали і виляли хвостами. Навіть сусідський пес, що частенько прибігав на наше подвір’я, теж отримував обіцянку від мами: «Май терпіння! І тобі дістанеться смачненького!».

Тоді я, який теж у очікуванні з нетерпінням спостерігав за передсвятковими клопотами та приготуваннями, не розумів усього сарказму, який мама вкладала у ці слова. Бо душа її, її сутність підказували: забагато всього ти готуєш! Але традиція є традиція, за неухильним дотриманням якої пильнують не тільки старші родичі, але і ще більше та ще уважніше – близькі і не дуже сусіди. Якщо наближалася свята вечеря, то страв мало бути обов’язково дванадцять! І, незважаючи на те, що у хаті живуть троє-п’ятеро (включно з немовлятами) осіб, родина готує стільки, ніби все це мають їсти не менше дванадцяти апостолів протягом дванадцяти днів (як мінімум).

Розуміння маминих слів, хай буде здорова ще багато років, я почав усвідомлювати з часом. І усвідомлення це приходить і нагадує про себе щороку. Ось і тепер, зовсім недавно, у двадцятих числах січня, я знову задумався над маминими словами. А нагадала мені про це така ситуація. Крихти хліба та жменьку зернят, як це я роблю частенько, я висипав на імпровізовану годівничку за вікном. Прилетіли синички і потанцювали переді мною, покрасувалися, визбирали крихти, а зернята залишили. І полетіли собі геть. Через кілька годин, коли я вийшов у двір, пташина поведінка стала мені зрозумілою. Яких тільки харчів я не побачив біля міських смітників! І тобі кутя на одноразових тарілочках, і тобі холодець у пакетах, і купи засохлого хліба, і гори масних кісток! А подекуди на картонних підстилках великі плями від смачненького майонезу – певно, там було олів’є, а його бродячі пси та зграї ворон полюбляють найбільше, тому і поїли у першу чергу. Єдине, чого я там не побачив, так це ножів з виделками. Зрозуміло, що після такої трапези мої синички знехтували сухими зернятками, що їх у звичайні дні з’їдають залюбки. Тепер і вони вже знають, наскільки правою є моя мама!

Чому ж у нас так, друзі мої дорогі? Чому при загальному аж занадто низькому рівню життя ми не можемо відмовитися від непотрібних святкових розкошів та зайвостей? Чому ми схильні дбати про красиву фігуру та здорове харчування тільки у післясвяткові та міжсвяткові дні? А свят у нас ой як багато! Як ми у свята виглядаємо на фоні інших народів? Чим відрізняємося? Що у нас подібного? Невже наша генетична пам’ять не може позбутися спогадів про організовані росіянами голодомори? Невже геноцид українського народу має ще і такий зворотній бік?

По кількості відвіданих у святкові дні хат зі мною мало хто може змагатися не тільки в Закарпатті. Хіба Василь Маровді із Керецьок. Про священиків я не згадую, бо вони відвідують людей переважно у одному населеному пункті, а ми з Василем Михайловичем ходимо по всьому світу, по всіх закапелках нашої країни. Цьому сприяє специфіка нашого хобі та бажання пізнавати себе у різних (інколи доволі складних) ситуаціях. Отже, розкажу про декілька пригод, які можуть стати чудовою ілюстрацією до нашої нинішньої розмови.

Якось довелося мені відвідати у третій день великодня унікальну родину. Вона – чистокровна єврейка, яка раніше займалася великим бізнесом, кілька років проживала серед тібетських монахів, вивчала філософію та культуру різних народів, яка народила трьох із чотирьох дітей вдома, у ванній при свічках і під музику, а пологи приймали її чоловіки (по черзі, звичайно)… Яка, врешті, написала книгу про народження у воді… Він – талановитий італієць, професор математики Пізанського університету, людина, яка має свій ансамбль, пише пісні та музику, знає близько десяти мов, у тому числі і добре розуміє українську… А ще він колекціонує унікальні музичні інструменти, досліджує їх та спілкується із ученими із усього світу, що мають подібний інтерес. Але мова тепер про інше. Ця унікальна родина запросила до себе в гості. Благо, що проживають вони в Іршавському районі, в селі неподалік Довгого, а не в якійсь там Пізі, чи далекому Тель-Авіві. Тож їхати довелося недовго. Але весь час у дорозі був зайнятий фантазіями про те, а які ж національні страви і якого народу чекають на нас? Що таке новеньке і досі невідоме доведеться нині скуштувати. Тим більше що як справжні закарпатці перед поїздкою ми не обідали.

Зустріли нас радісно, проявляючи увагу, повагу та всіляко показуючи, що ми тут звані та бажані гості. Запросили у вітальню і посадили за стіл. Журнальний. У зручні красиві крісла. На столі очікували високі бокали для червоного вина, пляшка дорогого італійського, солодка невеличка паска, більше схожа на кекс під розцяцькованою глазур’ю, та величезне яйце у фользі. Виявилося потім, що то такий кіндер-сюрприз, а не яйце дракона, бо у страуса вони значно менші… Хоча вам сказати, що розмова за тим столом, те надзвичайно цікаве та насичене іншими реаліями спілкування протягом чи не семи годин запам’яталося мені на все життя. А столи у кумів, до яких ми розносили писанки своїм хресникам, усі, як близнята…

Інший випадок – уже із життя німців. Довелося мені якось пожити у родині неподалік Дармштадта. У одному з тамтешніх видань вийшла добірка моїх поезій у перекладах, яку презентували на міжнародному рівні. У один із днів сусід власника будинку, де ми зупинилися, вирішив запросити нас у гості. З нагоди свого 80-річчя, здається. Це був інженер, який кожної відпустки ходив у гори по всьому світу і збирав зразки мінералів, що займали цілу величезну стіну у його домі, розкладені по скляних полицях і кожен із докладним описом… Та я не про це. Жодного святкового столу у його двоповерховому будинку не було. А гостей прийшло більше п’ятнадцяти чоловік. Кожен із них приносив замість подарунків, певно, їжу у термозберігаючих каструлях чи великих термосах та випивку у ящиках та дорогих пляшках. Все це складалося на надто просторій, як нам здавалося, кухні, де стопками були вже складені тарілки, красиві бокали та великі миски із салатами. Після привітань іменинника кожен брав собі тарілку, накладав усе, чого душа бажала, наливав келих віскі чи облюбовував пляшку пива і йшов спілкуватися з будь-ким, але спочатку з хазяїном, у будь-яку кімнату величезного будинку. Наші люди були «в шокови». Але згадують про той день донині.

Отто Ґансович, який частував нас у свій ювілейний день, наступного дня відповів на багато запитань, які турбували мене тоді та турбують досі. Відбулося це, правда, не за столом з потреби похмілля, а у міському басейні, які там будують у всіх школах, у всіх вузах, у всіх дитячих садочках… А у міських басейнах, яких є по кілька у кожному мікрорайоні, тренуються навіть спортсмени, учасники національних команд. Так от, той самий підтягнутий дідусь, який увечері пив із нами віскі, наступного після власного дня народження ранку стрибав із п’ятиметрової вишки та пропливав п’ятдесяти метрову доріжку по кілька разів без зупинки. А ми, удвічі і більше молодші від нього славні українські письменники та філологи, ледве допливали до середини… Здивуванню нашому не було меж. І обуренню так само. Бо старий (це ще питання, хто з нас старий?) під’юджував нас та підсміювався над «членами української олімпійської збірної із плавання догори дригом».

Відповіді на мої питання прозвучали не в самому басейні, а в роздягальні. Точніше, в коридорі. Бо роздягальні там індивідуальні – у кожного свій ключ, а коридор і душові – спільні. Чоловіки і жінки голі ходять по коридору, приймають душ і тільки після цього одягають купальник чи одяг. Оцінюючи наше здивування і ніяковіння, бажання заховатися одне за одного, Отто сказав: «Знаєте, чим відрізняються наші народи? Ні! Ви не знаєте, а я вам скажу. У вас культ одягу, а у нас культ здорового тіла. І ще. Ми живемо, щоб пізнавати світ і себе у спілкуванні зі світом. А ви… Це вже ви знаєте…» – замовк він раптом, щоб нікого не образити.

Що тут можна додати? У контексті нашої розмови хіба те, що у нас ще і культ їжі. Ми п’ємо до упаду і жеремо до блювоти та уср… Ой, вибачте – вихопилося. Я хотів сказати, що ми дозволяємо собі інколи випити зайвого і їмо до нудоти та бігунця. Чи я не правий?

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)