Як закарпатка підкорила п’ятитисячний Казбек

Наталія ОПАЛЕНИК: «Якщо комусь здається, що найскладніше у підкоренні гір – підйом, можу запевнити, що це не так…»

Про закарпатську підкорювачку Евересту  Ірину Галай вже писано-переписано, але в нашому краї є й інші, не менш відважні жінки, любительки екстриму та гірського адреналіну, які піднімаються на найвищі вершини світу і при цьому залишаються надзвичайно скромними. Видно, багатьох закарпатців захоплюють гори, адже живучи серед мальовничих Карпат, наші земляки з дитинства навчилися любити їхню величну красу.

Тож сьогодні гостем прес-центру газети «Неділя Закарпатські новини» є ужгородка Наталія ОПАЛЕНИК, яка здійснила захоплююче сходження на гору-п’ятитисячник Казбек. Під час наших «Недільних бесід» вона розповіла про підготовку до походу, найбільш вражаючі моменти самого підйому та про інші цікаві подорожі.

 Ви підкорили Казбек. Як наважилися та такий вчинок, які враження від сходження?

На Казбек ми піднімалися в минулому році. Мене з чоловіком покликали з собою в одну групу друзі зі Львова та Києва. Процес підготовки тривав довго. Інформацію ми збирали більше ніж півроку. Адже сходження на Говерлу та інші Карпатські вершини є набагато легшими, ніж на гору-п’ятитисячник. Для цього потрібна зовсім інша специфіка підготовки, маю на увазі в моральному плані, бо фізично ми були готовими. Умови там складні. У мене, наприклад, на висоті 4200 метрів була задишка, тобто існувала ймовірність, що в когось можуть виникнути проблеми зі здоров’ям. Але в загальному все пройшло дуже добре, Грузія сподобалася. А те, що ми підкорили Казбек – це заслуга не нас, а гори, вона нам дозволила піднятися. Ми чотири доби чекали, коли з’явиться «вікно», сиділи на метеостанції, бо був град, шквальний вітер, туман. У групі, що відходила перед нами людина зламала ногу і руку, ледве спустилася з льодовика. Вони  у 2 години ночі потрапили у цю негоду.

А як прийшла в голову ідея піднятися на таку високу гору… адже Карпати порівняно з Казбеком – пагорби.

Ми давно хотіли піти кудись в гори. Думали про Монблан, але він досить Європейський, тож зупинилися на Казбеці, бо він більш дикий. Та й сама Грузія нам була дуже цікавою. Крім того, ми раніше нікуди не літали, тож це – був перший досвід подорожі літаком.

Це дійсно був сміливий виклик, але всі старання варті того, аби піднятися на цю гору, перемогти себе.

Що давалося найважче?

На висоті 4200 метрів, коли ми посеред ночі виходили на плато, у мене були складнощі з диханням. Там кисню менше, тож це природно. Але потім, десь через годину, все настільки відпустило, що ми піднялися легко. Хоча сходження проходить насправді досить повільно. У 2 години ночі ми вийшли з табору і почали підніматися. Далі вийшли на плато і лише відтак – на саму гору.

І скільки часу все це тривало?

14-15 годин. Весь цей час треба бути на ногах. Плюс – постійна небезпека і адреналін, адже якщо комусь здається, що найскладніше – підйом, можу запевнити, що це – не правда. Найважче у підкоренні гір – спуск. Передусім через те, що вдень там все починає танути, котяться донизу великі камені, існує вірогідність потрапити під цей каменепад.  А ще – там є тріщини. У них можна провалитися. Уночі ми піднімалися по стежці під горою, але вдень нею пройти не можна. Там постійні обвали. Тому ми спускалися через льодовик. Він же – весь був у великих тріщинах і розломах. Доводилося перестрибувати півметрові-метрові ділянки. Здається, що це – небагато. Та коли поглянути вниз, а там тріщина глибиною 4-5 метрів, то стає моторошно. До того ж таких тріщин на шляху багато. Та й сам спуск дуже довгий. Ми спускалися 7-8 годин. Тому, напевно, це для мене було складнішим, ніж підйом.

Кажуть, що такі гори є суцільним кладовищем екстремалів. Чи доводилося бачити там якісь підтвердження цьому… хрести, трупи, якісь елементи одягу…

Не можу це підтвердити. Такого не доводилося бачити. Єдиний нюанс, коли ми спускалися вниз, друг втратив каску. Коли він знімав камеру вона впала і скотилася. Там, щоб краще пояснити, голий лід, плоский і гладкий, його багато, він всюди. Тож по ньому каска покотилася десь на відстань 2 кілометрів – на середину льодового плато. Гід порадив купити нову. Але ми все ж пішли за нею. Група нас десь півтори години чекала. Ми відправилися у в’язці. Було небезпечно, бо все притрушено снігом і не зрозуміло, є під ногами ущелини чи ні. Були також люди, які ночували на самому плато на висоті 4200 метрів. Ми ж спали біля метеостанції на висоті 3650 метрів. Але вразило інше.  Грузія  – не дуже розвинена країна. Там мало людей. Народ гірський. Тож ми там побачили дуже багато сміття. Саме на метеостанції, де збирається багато туристів. Думаю, це залежить саме від грузинів, бо все проводиться досить неорганізовано, як і в Україні. А туристи насправді готові платити. Ми, наприклад, кілька днів не їли хліба, бо брали з собою мінімум, адже всі пожитки потрібно винести з собою наверх. І це важко. Із самого початку мій рюкзак важив 23 кілограми. Зважаючи, що ми стартували приблизно з 2 тисяч метрів, нести потрібно було на собі величезну вагу. До того ж ще й палило сонце. Стояла спека. Наступного дня хлопці вирішили взяти коней і я хоча б 4 кілограми свої віддала і мені здалося, коли несла 18 кілограмів, що рюкзак такий уже легкий…

Ви не боялися від гірської хвороби?  Не лякав ризик? Ви ж жінка…

У нашій команді я була однією жінкою. Ні про які гірські хвороби не думала, не боялася. Більше турбувалася про те, щоб все склалося добре. У нас виникли труднощі з гідом. Ми домовлялися з грузином, прилетіли в аеропорт, і тут з’ясувалося, що він підвернув ногу, йти з нами не може. Тож дав нам іншого грузина, який не знав навіть двох слів російською не те що українською і норвежця, що говорив лише англійською і то ламаною. А в нашій групі із шести осіб лише кілька людей говорили англійською і теж ламаною. Утім під час сходження є багато моментів, коли потрібно чітко розуміти вказівки гіда, знати, що саме робити, аби не зірватися, як справлятися з льодорубом, як правильно застібати спорядження, правильно ставати у зв’язку. Крім того, з нами потрібно було на льодовику проводити інструктаж декілька разів, іти ми мали по вузькій протоптаній стежці, крок вправо, крок вліво і можна було впасти. Тож знання мови для порозуміння тут дуже важливе. Отже, на початку подорожі виникли певні непорозуміння, адже ми не приїхали відпочивати на море. Слава Богу, що все добре закінчилося, що ми піднялися, бо багато хто приїжджає і не піднімається. Причин багато. Це передусім можуть бути погодні умови. Ми чотири доби чекали на те, коли погода нам дозволить почати підйом. А гіди більше не чекають із туристами, тобто ми почали сходження практично в останній момент. У вісім годин вечора ми були всі на нервах, здавалося, що прилетіли задарма…  і лише тоді почало небо прояснюватися, розійшлися всі хмари, вийшло сонце, яке вже заходило і ми дізналися, що в 2 години ночі будемо підніматися. Відтак у 1 годину прокинулися, швидко одягнулися, поснідали легкою кашею, щоб була енергія і в 1 годину 45 хвилин вийшли з табору.

Що собою власне представляє  вершина Казбеку? Що вас вразило?

Там неймовірна краса. Панорама неперевершена. Всюди білий сніг. Краса там інакша, ніж у нас. Вона холодна і чиста. Там немає контрастів. Там все на грані, немає середини, півтонів, як у нашому повсякденному житті. Людина розуміє, що вона або сильна або слабка – або піднімається, або опускається. Світ ніби ділиться навпіл. Коли ми підійшли під саму вершину, там був різкий обрив. Ми там зупинилися відпочити. Але мені так хотілося якомога скоріше піднятися. Сама ж вершина невелика, як середня кімната. І там збираються всі групи, які піднімаються. Місця дуже мало. Маю на увазі сам пік.

Ми там по фотографувалися і потім мали йти, щоб уступити місце іншим. Груп було дуже багато. Всі чекали і можливо дехто ще довше, ніж ми. Ми зустріли багато європейців – поляків, норвежців, французів.

А от на спуску в мене зламалася «кішка» – металеве кріплення. Хлопці лише перев’язали мені його мотузками. Але це було дуже небезпечно, бо я ледь не скотилася донизу. Вже почала падати, та мене утримали у зв’язці. Тож спускатися було непросто, сніг весь час прилипав до того бугорка на «кішці».

Ви раніше займалися альпінізмом?

Ні. Ніколи. Як таких скель там немає, але навички, звичайно, допомогли б.

Наші Карпатські гори ви підкорювали раніше?

Це скоріше не підкорення, а любування природою і відпочинок для нас. Загалом ми дуже багато їздимо на велосипедах, ведемо активний спосіб життя, ходимо пішки. Ми цінуємо те, де живемо і насолоджуємося нашою закарпатською природою. Мені дуже подобається жити тут. Але й хочеться побачити інші країни, гори. Дуже багато чудових місцин є і в Словаччині, і в Румунії. Та, тим не менше, радію, що Закарпаття таке прекрасне і в нас є куди піти. Головне, аби ставлення людей до довкілля змінювалося, аби наші земляки вчилися берегти те, що маємо. Адже туристи знають поважати природу, вони не смітять у горах, бо хочуть у гарні місця повернутися знову,  бачити красу, сміття виносять в основному необізнані селяни, які не поважають свій край.

Яким має бути харчування під час сходження?

У нас не було спеціального якогось. Брали просто якісні консерви, друзі замовили у Львові. Це – не просто магазинна тушонка, а дійсно хороший продукт. На висоті, коли людина долає таке велике фізичне навантаження, смачно все. Крім того, ми готували овсянику, мали з собою кукурудзяну, манну крупу, усякі каші. Вони небагато важать, швидко готуються, їх легко переносити. Плюс брали сухофрукти – родзинки, курагу. Але ми чітко поділили хто які продукти бере, бо спочатку запланували набагато більше всього, та потім від дечого відмовились, аби не завантажувати себе… бо й так рюкзаки були важкими. І при цьому продуктів нам вистачило, ми ще й ділилися з іншими, бо в них закінчилися, а купити там нічого не можна. Туди лише до метеостанції піднімаються коні, а вище – лише туристи. У селі ж харчі дуже дорогі.

А в Грузії загалом що сподобалося найбільше? Що здивувало?

Гори і люди. Після того, як ми спустилися з Казбеку, пішли ще до однієї ущелини з мінеральними водами і там пробули три дні. Там познайомилися з одним пастухом. Навіть не розумілися з ним, але багато спілкувалися. Підключалася мова емоцій, якогось внутрішнього розуміння. Деколи слова не так уже й важливі. Загалом людей там мало, вони виходять туди лише на літо випасати корів і овець й ми побачили буквально три родини. Крім того, там дуже цікаві руїни зруйнованих замків. Там прикордонна зона, нам перевіряли паспорти і один собі залишили, як гарантію того, що ми повернемося. А ще – там два монастирі – чоловічий і жіночий й монахи взимку звідти вибратися не можуть через складний ландшафт і що зимою все замітає сильно снігом. Також залишилися неперевершені враження про те, що мені на третій день дозволили покататися на коні, хоч жінкам робити це у них заборонено, тим більше, що в пастуха був лише один кінь. Гендерної рівності там немає. Коли ми йшли в гості до вірмена, мені навіть одразу не можна було до хати заходити. Там окремо сидять чоловіки і окремо жінки. Тож зайшов мій чоловік із тим пастухом і лише відтак вишли й покликали мене.

Куди ще ви мандрували?

Ми їздили в Грецію, Хорватію, але це був відпочинок на морі, щоб дочка побачила світ. Загалом ми з чоловіком більше любимо активний відпочинок, коли потрібно щось перемагати у собі. А просто гуляти і засмагати досить нудно. Хоча вражень залишилося багато, бо Хорватія, наприклад, дуже чиста і культурна країна, легко було спілкуватися з людьми. Там високий рівень довіри, всі люб’язні, номер за нами ніхто не перевіряв. Для нас цей досвід теж був важливим. Зупинятися на одному місці не варто.

А вдома як любите проводити вільний час?

Займаюся трішки садівництвом, дуже люблю рослини, вдома висадила багато хвої. Мені подобається малювати. Але на художника не вчилася. Роблю це для душі. Друзям мої роботи подобаються, бо маю своє бачення, не люблю нікого наслідувати і не хочу бути схожою на інших. У перспективі  ще мрію вивчити скульптуру, прагну завжди розвиватися, ніколи не зупинятися на місці, весь час рухатися вперед.

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net