Закарпатці люблять мистецтво треба до глибини своєї кишені, якою б дірявою вона не була?

Не вірю! Саме ці слова хочеться вигукнути після перегляду фільму «Крути 1918»

Що ми, глядачі та освічені патріоти, очікували від фільму? Історичної правди? Можливо. Але не тільки. Бо фільм – це художній твір. Художній! Тобто осмислення історичної правди мусить бути на рівні емоцій, образів, сцен, гри акторів, яскравих операторських прийомів, саундтреку – тобто на художньому рівні. А художності фільму ой як бракує. Та й історичної правди, треба сказати, теж. Хоча батальні сцени передано більш-менш, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

У чому ж причини невдач та проколів? Адже ця тема – золота картка у руках режисера. Жодного осмислення бою під Крутами на екранах за сто років не було. А тема настільки благодатна, що просто неймовірно. Адже багато істориків та письменників називають подвиг студентів у тому бою подвигом, аналогічним подвигу 300 спартанців. Бо вони зупинили у десятки разів більшу, сильнішу та досвідченішу російську більшовицьку армію. Врятували, хай тільки на кілька днів, місто та політичну ситуацію. Дали можливість підписати мирну угоду…

На жаль, режисер фільму Олексій Шапарєв не перейнявся темою у достатній мірі. Можна зробити висновок, що про ті події, які він узявся показати нам, сам він дізнався тільки зі сценарію. На відміну від Костянтина Коновалова – автора того сценарію (до речі, у статті про фільм Вікіпедія чомусь сценариста не згадує), який виношував ідею фільму понад десять років – настільки його вразила та драматична історія. Але він, думаю, результатом роботи режисера не задоволений теж. Але повернемося до пана Шапарєва. До цього фільму він зняв тільки два різножанрові фільми: комедію «Київський торт» та спортивно-драматичний «Правило бою». Опановував Олексій мистецтво режисера у Петербурзі, хочеться вірити, досить успішно. Але… Я сумніваюся, що у російських вузах студенти вивчають правдиву українську історію. А самотужки вчити не було часу, бо бізнес і все таке… Пов’язане, правда, треба віддати належне чоловікові, з кіно, телебаченням та рекламою. Звісно, можна зрозуміти молодого недосвідченого режисера у тому, що він ухопився, як за рятівну соломинку, за щасливу та рідкісну нагоду попрацювати у тому, у чому вважає себе професіоналом, у чому вбачає своє призначення на цій землі. А тут, між іншим, і бюджет у 52 мільйони гривень, що таки немало, і політична кон’юнктура – як-не-як, а рівно 100 років тим подіям… Та і ще, що теж важливо в цій ситуації – сам міністр культури, за сприяння якого знімався фільм, виявив бажання проявити власний акторський талант в епізодах. Має право, звісно, чоловік отримати і свій гонорар із виділених його ж відомством коштів за творчу працю у вільний від державної служби час.

Але то таке… Ви ж хочете почути: чому саме я не вірю цьому фільмові?А тому що:

По-перше – це не історичний екшн, як намагаються подати його глядачеві. Екшн – це коли один герой намагається врятувати світ, цивілізацію, місто, державну таємницю, таємну зброю чи просто жінку, яка встряла у якийсь конфлікт із мафією, із ворогами держави, із темними силами. Це драматичний жанр, який передбачає самостійні дії героя, постійні бійки, стрілянину, динаміку, намагання героя відновити справедливість, які врешті переростають у маленьку війну. Чи є це у фільмі? Ні. Єдиного героя нема – героїв є кілька. Маленької війни нема – є маленький фрагмент великої війни проти російсько-більшовицької імперії.

По-друге – романтична лінія надто непереконлива. «Так ніхто не кохав!» – хочеться вигукувати кілька разів впродовж фільму, але не із захопленням, а з недовірою. Тому що все надто поверхово, непереконливо, недостовірно… Усі ці розмови, усі символи – м’ячик, дитячі ігри на березі Дніпра, обручка у жмені, обійми… Усе штучне і натягнуте. Та і красиві дівчата у історично правдивих сукнях, треба сказати, зіграли геть слабенько.

По-третє – динамічних ліній у фільми є дві. Одна шпигунська – вона як задача із багатьма невідомими: які документи треба було передати більшовикам? Чому їх потрібно було саме передавати, а не підкинути, наприклад? Яким чином документи мали посварити Троцького з Леніним? Чому саме син генерала Савицького мав передати ці документи? Яким чином і чому саме документи треба було передавати на станції в Крутах? Як так сталося, що син генерала перестріляв усіх озброєних комуністів у приміщенні, а ніхто не прибіг з вулиці рятувати їх? Невже ніякої охорони у штабі російської розвідки не було? І нікого взагалі не було. І пострілів ніхто не почув… Мені здається, що оця друга, додаткова і невиправдана у цьому фільмі сюжетна лінія, чи, можливо, так невдало опрацьована, могла би стати основною лінією окремого фільму, чудового політичного детективу, чи того ж таки екшну. По-четверте – недовіру викликає ще багато епізодів. Наприклад: командири у армії із новобранцями поводяться зовсім не так, команди віддаються без напускної штучної жорсткості, переконані пацифісти не стають успішними воїнами після перегляду одного документального фільму…

Хочу ще сказати, що найвдалішим образом у фільмі, найпереконливіше вималюваним і показаним глядачам характером, є кат українського народу, комуністичний генерал Михайло Муравйов. З любов’ю, високим професіоналізмом та знанням «предмету» (особливо у фрагменті із наркотиками) до цього образу підійшли всі – і костюмери, і освітлювачі, і режисер, і оператор, і монтажист та автор комп’ютерних ефектів, і автор музики італієць Марко Моріні – вийшов просто шедевр фантасмагорії. Ну і Віталій Салій зіграв просто блискуче. Але хіба тільки комуняк, тільки україноненависників має любити український режисер, який знімає за наші гривні український фільм про українські героїчні Крути?

Я переконаний, що любити мистецтво треба до глибини своєї кишені, якою б дірявою вона не була. Я не жалію тих 75 гривень, які віддав за перегляд цього фільму. Я дивлюся майже всі українські фільми і радію успіхам відродженого кінематографу. Я переконаний, що держава має збільшувати видатки на наше кіно. Олексій Шапарєв має знімати нові фільми, але, як і всі інші режисери, у жодному випадку не до круглої дати, не в стислі терміни, не за малі кошти (52 мільйони, кажуть спеціалісти, замало для реалістичного історичного полотна).Мистецтво не терпить ні поспіху, ні недбалості, ні непрофесіоналізму. Але професіоналізм пілота залежить від кількості налітаних годин, професіоналізм хірурга – від кількості проведених операцій, професіоналізм воїна – від кількості боїв, у яких брав участь, а професіоналізм режисера – аж ніяк не від роботи у бізнесі чи рекламі. Хочеться, щоб державні кошти виділяли режисерам на конкурсній основі прозоро. Тоді і результат буде кращим.

І ще одне. Пан Олексій, певно, і самий відчуває, що художніми засобами йому не вдалося передати те, чого чекав від нього сценарист, чого чекали всі ми. Тому у кінці фільму він і дав ті кадри із пластунами – примітивний пропагандистський прийом, який додав фільмові тільки ще один мінус…

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено