Оце душевна втіха для батьків, родини! У такої новини, як кажуть, ноги ростуть — блискавично біжить поголос по селу, бо це своєрідна сенсація, як-не-як, а подібні щасливі пологові моменти епізодичні.

З стажем акушер-гінеколог Міжгірської райлікарні Василь Шекета сповістив, що майже у 50-тисячній гірській глибинці дуплет новонароджених на рік у середньому становить 3-4 випадки, а тріо й зовсім рідкісне явище. Цікаво, а як складається життя близнюків? Бог любить трійцю, то я спробував вдатися до триптиху — довідатися про буття трьох пар двійнят різних за віком, які мешкають у “столиці” Верховини — мальовничому Міжгір’ї.

З пелюшок веселі хлоп’ята

За появи пари малят стаються й оказії. Як, приміром, з батьком Василем Тайстрою. Суперкласний столяр, який у майстерні на дому за замовленнями клієнтів виготовляє на всякі смаки високоякісні вироби, оповів історію з пригодою, яка сталася з ним три з половиною роки тому. Маючи на той час єдиного 12-літнього сина Василька, дружина Наталка була вагітною. У день, коли поїхав в Ужгород, жінка пішла в райлікарню на УЗД. Сучасна діагностична медтехніка спроможна дізнатися про все. Як люди в білих халатах повідомили матір, що вона повинна народити двійнят, та ще обоєчко будуть хлопчиками, негайно мобільним телефоном сповістила чоловіка. З несподіваної радості Василь так розгубився, що…заблукав у добре знайомому обласному центрі. Навіть був змушений звернутися до міліціонерів, щоб підказали дорогу до автовокзалу.

Роди, які згодом приймали акушери-гінекологи Василь Шекета та Альона Дербак, пройшли благополучно, незважаючи, що братики виявилися “легковаговиками” — недоважували до двох кілограмів. З цієї причини їх з матір’ю направили підлікуватися у Мукачево — обласну дитячу лікарню. З тих пір Віталік та Святослав, який народився на 20 хвилин пізніше, але важив на 100 грамів більше, нівроку, здорові.

Запорукою нормального самопочуття, вважає подружжя, є те, що малюки дуже люблять пити молоко — батьки спеціально заради них обзавелися на ґаздівстві коровою. А ще регулярно споживають бринзу, яку настирливо вимагають до столу. Цей делікатесний харч, напевно, додає їм жвавості, бо дуже непосидючі — хата аж дзвенить за їхнього веселого галасу. Не так мають справу з іграшками, як з кицею або полюбляють побавитися з морською свинкою чи черепашкою, які закупили батьки.

До вподоби їм з усіма знайомитися. Хто лиш прийде в хату, то вже їхній друг будь-якого віку. Звичайно, найперше товаришують з сусідами, котрі їх голублять, наче своє чадо. І пригощають солодощами, як, приміром, Федір Козак, який поруч живе, систематично влітку приносив малини, суниці, якими апетитно смакували… Йменують його по прізвищу, бо воно звучить гордо. Знають назви своєї вулиці, дитсадка, який відвідують. У “Барвінку”, кажуть вихователі, близнюки — діти безпроблемні, були б такими всі слухняними і дружними.

А вдома Віталіку та Святославу за няньку передусім старший братик. Коли влітку Вася пішов відпочивати в “Артек”, засумували, що виявилося несподіванкою, бо з пелюшок з усмішкою звикли їх бачити, з нетерпінням чекаючи опікуна. А як повернувся, то не впізнали засмаглого рідного свояка. А їх, до речі, розрізнити можна хіба що за родимкою під оком Святослава.

Не виключено, що в майбутньому успадкують професію батька, бо часто заглядають у його робітню і беруть у руки інструменти. Якось за його короткочасного відлучення хлоп’ята не на жарт потовкли молотками… сімейну іномарку. За шкідливу витівку ще рано ставити в куток, залишилося розбишак лиш пожурити з ласкою, бо для старшини вони гордість. Як і для всієї густонаселеної округи. Тутешні підстаркуваті стверджують, що тут вже більше півстоліття не з’являлися двійнята.

Нумо, милі онучки!

Близнюки, як правило, між собою схожі, як краплини роси. Галина та Василь Рекіти тривалий час на пухкенькі рученята дочок змушені були зав’язувати різноколірні шовкові ниточки з цієї обставини. Тепер семикласниць легше розпізнати, бо кожна має свій смак стилю моди. Є ще одна розбіжність. Віта мріє бути модельєром або професійною танцівницею, а Віка — журналісткою чи педагогом англійської мови. Все інше — співзвучне. Скажімо, обидві відмінниці навчання, до вподоби їм подібні шкільні предмети — українська мова та література, зарубіжна словесність…

Навчаючись у музшколі, не лише добре грають на піаніно, але й дуетом файно співають. За проживання в Майдані у батьків тата і навчання тут у початкових класах, практично не було такого тижня, щоб не виступали з концертами у складі шкільної самодіяльності і не отримували порції найгучніших оплесків за свої чарівні голоси. Вчителька співів по сьогоднішній день жаліє, що дівчата поміняли прописку, бо без них сцена потьмяніла.

Зате у Міжгірській ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Вікторія та Віталія проявили неабиякий поетичний дар, відвідуючи учнівську літстудію “Любисток”. Навіть надрукувалися у альманаху дитячої творчості ”Срібні дзвіночки”, який виданий “Граждою”. За написання ліричних віршиків віддають перевагу темі природи, любові до рідного краю. Розвивати б такі таланти, та ба, “Любисток” почав в’янути, як керівник-педагог Віра Фесенко вийшла на заслужений відпочинок. Юні поетеси не приховують сум за доброї душі і досвідченою наставницею.

З ровесниками дуже комунікабельні. Буває, що в гості до них на квартиру завалить ледь не весь клас, у якому за ініціативність близнючок одностайно визнають за лідерів. Вдома вони матері на кухні підмога — вміють приготувати смачний борщ, печуть солодкі тістечка, а особливо часто — млинці, якими частують дідуся Михайла. Він у них найчастіший гостювальник, приділяє їм виняткову увагу. Не лише з подарунками регулярно з Торуна приїжджає, але й дає мудрі життєві поради, які стають у пригоді.

Звісно, сестрички наносять візити-відповіді. За канікул здебільшого пропадають у селі під перевалом. У дитинстві, каже Михайло Михайлович, не можна було їх відпустити ні на крок без нагляду і пригадує випадок, із-за якого стався переполох. Якось у трирічному віці їх випустили з дружиною Ганною з поля зору і ті безслідно зникли. Довго шукали втікачок і серйозно тривожилися, бо поруч потік був бурхливим. Знайшли їх на далекому дідовому городі, куди подалися з рюкзаком горох збирати. Наплічник відшукали аж через місяць у траві поля, куди кривими дорогами чимчикували.

Михайло Болехан видає секрет любові до онучок-красунь. Під час роботи в минулому із-за завантаженості рідко доводилося ласкавити дочку чи сина, зате тепер на пенсії вже вистачає вдосталь часу, щоб пестити бодай внучат, якими не лиш він пишається. Присутня 87-річна прабабця Настя, яка з колиски нащадків ніжно величає ластівочками, мовила про заповітну мрію — не лише стати свідком їхніх весіль, але й затанцювати коломийку на щастя. Старенькій не терпиться за життя дочекатися такої події, так і хочеться їй сказати-наказати: “Нумо, милі онучки, під вінець!..”

У близнюків злагода на все життя

Володимир та Ігор Казибріди вже поважного віку близнюки — їм пішов 61 рік. Кажуть, що батько Юрій, який родом з Розтоки і був один час у минулому і головою органу місцевого самоврядування у Репинному та очолював Міжгірську селищну раду, як і мати Марія — службовець райсуду, не менше тішилися ними, ніж братом Юрієм та дочкою Наталкою — наймолодшими, котрі за сімейною традицію улюбленці-пещенці у батьків. Разом з тим повідомили, що у стрия Федора також народилися близнюки-дочки та ще доплюсувалося двійко — брат з сестрою.

Навіть під час пенсії ветерани вірні звичці однотипно одягатися. І схожі один на одного дотепер, але найважче їх було відрізнити у дитинстві та молодості — тоді були вилитими за спільністю від “а” до “я”. Під час навчання тільки тодішній директор школи Володимир Рубець спроможний був інтуїтивно безпомилково вгадати котрий Ігор, а який Володя. Для інших вчителів вони так і залишилися загадками. Ідентичністю хлопці хитро користувалися на уроках, сидячи за однією партою. Хто краще підготувався до завдання, той і відповідав. Аналогічний метод йшов у хід і за екзаменів.

Трапилося так, що й самі себе не могли розпізнати. Як фотографувалися для пам’ятки, то обов’язково змушені були щось прикметне застосувати для впізнання, приміром, один з них одягав на шию ланцюжок. Плутали їх і партнери по команді на спортмайданчиках, коли виступали за збірну школи з гандболу, волейболу, баскетболу. Під час служби в армії у Прибалтиці, в тому числі і в “учебці”, ліжка братів у казармі знаходилися у першому сусідстві. Як у школі, так і в армії їх не сміли скривдити, бо рахувалися із потужною здачею кремезних близнюків.

Обидва отримали звання сержантів. Навіть разом заочно вчилися у Львівському політехнічному інституті, щоправда, здобули різні професії: Володимир — інженера автомобільного транспорту, а Ігор — спеціаліста промислово-цивільного будівництва. Розлучили братів лише одруження та трудове життя. Так би мовити, старший Ігор, бо на кілька хвилин раніше побачив світ, пішов по стопах батька — тривалий час працював майстром, виконробом та головним інженером ШЕД-700, відтак був начальником комплектуючого постачання заводу “Селена”, а також трудився у райвідділі освіти. А Володимир вибрав стезю вуйка Михайла Плиски — розпочав діяльність слюсарем у АТП-06032, потім досяг кар’єри начальника автоколони. Згодом перейшов у будівельну дільницю №10 Мінчормету СРСР, де трудився механіком аж до розпаду фірми. На даний період у професійному ліцею виконує обов’язки інженера з охорони праці.

І все-таки брати — нерозлийвода, чому можна тільки по-доброму позаздрити. Практично щодня викроять вільні хвилини для зустрічі, щоб не тільки поспілкуватися про футбол — у парі фанатичні прихильники київського “Динамо”, але і перехилити келих пива — обидвом до смаку одна марка слабоалкогольного напою — “Оболонь”. І захоплення збігаються — вирощують виноград, який за теплої пори уквітчує їхні помешкання — особняк Володимира та балкон квартири Ігоря на третьому поверсі п’ятиповерхівки — так мудро для краси припасували пагілля з гронами.

А ще, займаючись різьбою з дерева, самотужки оздобили стіни житла майстерно виготовленими підставками для оленячих рогів. А щодо відзначень дня народження, то від початку сімейного життя склали неписану угоду, якої дотримуються повсякчас: почергово щорічно святкують брати-ровесники то в одного, то в іншого у тісному родинному колі. Так би мінімум до ста літ — хочеться побажати Казибрідам, життя яких може служити еталонним прикладом єднання і дружелюбства.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, фото автора

mizgir.com.ua

Юрій Юрійович, якому 10 травня цього року виповниться 70 років, родом з Чинадієва, села, що на Мукачівщині, а нині проживає у Міжгір’ї. Лауреат престижної мистецької премії ім. Данила Щербаківського, він же і володар Гран-прі ХІІ Міжнародного гуцульського фестивалю, неодноразово щиро зізнається, що будучи до нестями закоханий у Гуцульщину, її побут та звичаї і присвятивши себе на все життя її мистецтву, яке визнає увесь світ, кільканадцять років тому переїхав на нашу Верховину, де, як ніде інде, прозора і глибока криниця його натхнення.

У ній він з дня у день черпає снагу для творіння шедеврів найвищого гатунку і різних за типом. Не подивує, а зачарує виготовленими то тематичними чи декоративними тарелями, то майстерно, у всіх вишуканих тонкощах, зробленими бартками або пістолями. Чи, приміром, полонить захопленням хрестами, які з’являються з грушевого дерева за випилювання та інкрустації бакунтом, пацьорками, кісткою і перлівкою. А які на диво робить калачі, трійці у стилі сухої різьби…

У його доробку — ікони, біля яких день і ніч хочеться молитись. А як милують зір гуцульські палиці, які були нерозлучними супутницями горян у старовину! Та хіба перелічиш все, на що здатні золоті руки митця, а ще — його філософський розум.

Виконані талановитим різцем твори по праву називають неповторними поемами та іншими найтеплішими словами-епітетами. Ось що пише у книзі про нього, яка називається “Юрій Павлович: бути собою”, її автор Аделя Григорук — відомий літературознавець, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії “Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство” Академії педагогічних наук України: “…Слухаєш цього художника-філософа, а уява малює оте Світове дерево, яке росте посеред Раю на “живому камені” — алатиркамені, що усоблює вічну присутність Бога”.

Так мовить вона про нього з великою сердечною вдячністю за те, що свято береже пам’ять про тих, кого величають сильними постатями, хто залишив глибокий слід на землі. З-поміж тих, кого він возвеличив у творах — Іван Франко, Петро Скунць, Юрій і Василь Корпанюки, Параска Чукутиха, Володимир Шухевич, Августин Волошин, Лук’ян Кобилиця, Станіслава Вінценза та багато інших. Всебічно обдарований Юрій Павлович. Він, виявляється, ще й має хист поета.

Як правило, зробивши той чи інший твір, він йому водночас присвячує ліричні рядки — милозвучні, які торкаються струн душі. Його поезія вартує окремої книги. Вона повинна бути, бо в кожному віршику вагомий зміст думки цієї надзвичайно талановитої і мудрої людини, яка живе серед нас. Пропонуємо кілька ліричних перл Юрія Павловича.

Шана гуцульській духовності

Як бджоли в соти скрізь збирають мід,
Так мудреці Карпат духовність тут збирали,
Аби нащадки їх і через сотні літ
В цей красний дивосвіт всім двері відчиняли
І спадок цей дійшов до наших днів,
Як подих чистого повітря з полонини.
За це повинні ми, всі мешканці Карпат,
Осанну їм співать, від діда — до дитини.
Це плата їм за їх цілющий лік —
Мистецтво дивнеє гуцульської місцини.
Байдужості нема, не буде і вовік
До цих скарбів горян — у жодної людини.

Різець

А зачав різьбу робити
Гуцул ножем бганим,
Вперше “ільчате” на буку
Було ним писане.
Майстерність в руках гуцула
Таки не дрімає,
Бо майстер її щоднини
Краще розвиває.
Так сталося, що на кінець
Різець він придумав,
Аби міг ним написати
Свої різні думи.
І різець став отим пером
Майстрові віднині,
Ним чинив він сповідь душі
Чи вночі, чи днинов.
Вперше лягла на вироби
Символіка краю,
А постала вона з краси
Карпатського раю.
Завдяки різьбі побачив
Світ грамоту нашу.
Філософією роду
Край наповнив чашу.
Та сідаючи до праці,
Чи день, чи зоря,
Пам’ятаймо, що різець наш —
Ніц без різьбаря!

mizgir.com.ua

З метою оперативного вирішення завдань захисту населення і території району від негативних наслідків ситуації, пов’язаних з погіршенням погодних умов утворено районний оперативний штаб із забезпечення безперебійної роботи об’єктів життєзабезпечення району.

Організовано цілодобове чергування аварійних бригад на підприємствах газо, електропостачання та ВУЖКГ.

Забезпечено роботу пунктів обігріву: при районній лікарні, СДПЧ – 14 в смт. Міжгір’ї, окремих постів МНС в с. Синевир та с. Колочава.

Для обігріву своїх домівок населенням району можуть використовуватись додаткові джерела обігріву, які в разі неправильної експлуатації, пошкодження, роботи в аварійних режимах здатні призвести до виникнення пожежі внаслідок теплового вияву електричного струму, тощо.

Слід відзначити, що тільки обізнаність, особиста відповідальність, спроможність правильно поводитись в екстремальних ситуаціях, виконання основних вимоги пожежної безпеки можуть служити запорукою мінімізації та виключення впливу негативних факторів.

Є.Бундзяк, начальник відділу з питань НС та ЦЗ населення Міжгірської РДА

Після суттєвого похолодання на Міжгірщині в ці вихідні випав сніг.

Як повідомили zakarpatpost.net  у прес-службі МНС області,  на грунті та місцями і в повітрі заморозки 0-5°.

До цього снігу на перевалі виявилися неготовими водії, перевали вранці у неділю дорожні служби не посипали піском, деякі  вантажівки зносило на узбіччя.

За інформацією Закарпатського обласного центру з гідрометеорології, на окремих ділянках гірських доріг подекуди ожеледиця. Вітер північно-східний 5-10 м/с.

Температура повітря вночі 0-5° морозу, вдень 5-10° тепла, в горах місцями вночі 6-8° морозу, вдень 2-4° тепла.

Фоторепортаж: Павло ЛИБОХОРЯ

zakarpatpost.net

А ось нещодавно Микола Янчик поділився своїм “уловом” з рибником, зведеним на території нашого Петро-Павлівського православного храму в смт. Міжгір’я. Разом з онуком Славиком, якому дідусь вже встиг прищепити любов до природи, вони запустили у водойму біля Божого храму рибки — карасі та коропи.

Це — ще один живий куточок, який архітектурно вписався в панораму облагородження території святої обителі, який радуватиме наших дітей, а дорослим прихожанам, гостям краю допомагатиме зцілювати душевні рани.

Як настоятель храму, я щиро вдячний Миколі Михайловичу не тільки за сприяння в обладнанні рибника біля храму, а й загалом за свого часу моральну підтримку за реконструкції навколишньої території, сприяння в її озелененні та окультуренні. Лише за підтримки таких благодійників, наших прихожан Божий храм став чудовою візитною карткою селища.

м/прот. Євгеній ДОБРА, настоятель Петро-Павлівського православного храму смт. Міжгір’я.

Напевно, не так вже й багато залишилось людей, які пам’ятають про це. Пишу про ці події з спогадів свого діда Іллі. Його розповідь врізалась мені в пам’ять, хоч всі деталі вже й забуті. Напевно, будуть люди, які скажуть, що все це було не так. Але донести до читача такий відомий факт треба, щоб ніщо не було забуто з історії Волового.

…Тридцяті роки минулого століття. Світова економічна криза боляче б’є по людях, які хапаються за останню соломинку, щоб вижити або розбагатіти. В Америці і Азії, Австралії і Європі їх вабить легка нажива — золото. Щоб його видобути, все вкладається в ідею фікс. Але це марево, з якого тільки одиниці мають зиск, але не ті, хто його шукає або видобуває. На цьому виграють ковалі, перевізники, кухарі, лихварі. Зазвичай золоті лихоманки часто виникають у молодих державах, де до влади приходять люди, які хочуть швидко розбагатіти. Так сталось і в Чехословацькій Республіці. Це штучне, що підтвердила подальша європейська історія, утворення американських мігрантів з включенням до нього сучасного Закарпаття, забажало швидкого збагачення. Цьому сприяла і сама небувала економічна криза.

Не обійшла лихоманка на золото і Волове, як, до речі, і інші райони Закарпаття. Що шукати, ніхто нічого не знав. Чи це золото природне, чи заховані скарби Довбуша і недавно загиблого дезертира Сюгая?

Багаточисельний люд шукав його на Кам’янці, Мирші, по зворах. Кам’яні урвища, ями, невеликі печери манили волівський люд. Та марно. Не все, що блищить — золото. Всім потрібні були лопати, чекани, ломи. Кузні мали добрий зиск. Були й такі, котрі постачали інвентар прямо на місцях проведення золотого пошуку на Кам’янці.
Спогади досить давні. Не все збереглось у пам’яті. Одного разу завітав до мого діда родич, який красномовно просив його взяти участь у пошуках золота на Греготі, що сіріє серед лісу в верхів’ях потоку Горбляного.

Переконливим доказом існування золота був сон. Буцімто йому приснилось, що він з моїм дідом знайшов золотий клад. Такий старательський фарт можливий тільки з ним, оскільки мій дід не хворів золотою лихоманкою і був на державній лісничій службі, через що переконати його на подібну авантюру було досить важко. Тим більше, що його посада вимагала постійного спілкування з офіційними особами того часу, які часто приїжджали на полювання з Європейських столиць. Звичайно, таке спілкування мало свої переваги, особливо щодо знань природних багатств Карпат.

На той час Карпатський регіон у геологічному відношенні дещо був вивчений. Ще гірничий люд часів турецького поневолення королівської Угорщини знайшов і розробляв золоте родовище в селищі Мужієво. Пошуки золота у навколишніх горах нічого не давали, окрім безлічі джерел квасної (мінеральної) води. Хіба це могло бути перешкодою для лісорубів? Звичайно, що ні. Незважаючи на все, угода відбулася. Дід ставав своєрідним талісманом у пошуках золотих покладів. Домовились, і рано-вранці відправились у путь. Таємничість мала бути гарантована сутінками (і не тільки для них). Прихопили з собою лопати, чекани, зброю — і в Григіт.

Зброя, яку мав дід за станом служби, була їм необхідною, щоб охоронятись від собі подібних і вберегти знайдене золото від лиходіїв. Дібрались ще до сходу сонця. Родич пригадував свій сон і завзято копав у тому чи іншому місці. Об’єктом пошуку були невеликі тріщини в корінних породах, ями серед кам’яних брил, вивороти дерев. Дід сумлінно йому допомагав. Жаль, що вони не знали сибірської фортуни, згідно з якою треба пройти цілу процедуру перед початком пошуку, щоб вона їм посміхнулась. Кінцевий результат — це кидання капелюха.

Де впаде, там і треба копати. Цілий день вони провели на кам’яному схилі. Оскільки не була виконана пошукова старательська процедура, фортуна їм так і не посміхнулась. Нічого не знайшли. Під вечір стомлені мовчки рушили вниз по стежині на урочище Довгі ниви. Дід попереду, а ззаду похнюпо плівся родич. Вже сутеніло. На одній із прогалин серед лісу біля крутогорів урочища Перениць вони побачили трьох золотошукачів, які нестямно копали землю біля стежини. Дід був людиною веселої вдачі. Після важкої марної праці вирішив трохи розвеселитись.

Кому сміх, а кому і не до сміху. Дід підняв рушницю вверх і вистрілив. “Горе”-золотошукачі кинули свої знаряддя праці і, наче вепрі, понеслися вниз по крутогору. Лунав шум і тріск, через що вони не чули веселого сміху мого діда. Не сміявся тільки родич. Дід Ілля розумів, що вони не одні шукають марево. Підтвердженням цьому були вириті невеликі ями серед кам’яних розсипів в урочищі Григіт.

Історія мала продовження і пізніше. Так, буваючи вдома в довготривалих північних відпустках, мені часто доводилось мандрувати навколишніми горами. Моя бабуся Ганна таємничо запитувала, чи не шукаю я золота, як свого часу наш далекий родич. Та ні, не шукав я його. Все таки моя професійна підготовка не дозволяє цього робити. Інколи до мене приносять гарні камінці з блискітками, чи, мовляв, це не золото. На жаль, моя відповідь завжди негативна.

Дивлячись з сучасної геології цього куточку Карпат, де золотих покладів немає, і шкода людей, і смішно з них. Не розживешся з золота. Не вірите? Прочитайте оповідання Джека Лондона. На Алясці та в Каліфорнії золоті поклади величезні. А у нас і Довбуш не бував, бо далеченько з Гуцульщини. А в дезертира Сюгая звідки могло бути золото? Хіба що висіло торбами у єврейських сім’ях, яких він грабував? Але крикніть “золото”, покажіть будь-яку жовту блискучу металеву річ, потемнілу від часу, як сотні людей підуть шукати золотий привид. Він так манить нас.

Василь БУНДЗЯК, геолог, “Верховина” для mizgir.com.ua

Гостем редакції газети «Верховина» є сестра Дарія (у миру Наталія Семчук). Народилася сестра Дарія на Львівщині в християнській благочестивій родині. Відкрили їй в ранньому дитинстві дорогу до Бога дідусь, який дякував при церкві, та бабуся, вірна прихожанка Божого храму. З дитинства Наталія не пропустила жодної божественної літургії, з уст батьків, дідуся й бабусі відкривала для себе таїнства святої обителі, а підростаючи, потай мріяла долучитися до неї. Здобувши середню освіту, в сімнадцятирічному віці дівчина подалася в монастир — згромадження сестер Пресвятої родини у Львові. Вже з перших днів перебування серед черниць Наталія відчула, що пішла по життю саме тією стежиною, яку для неї обрав Господь.

Сьогодні за плечима сестри Дарії майже 15 років чернечого життя. Ще зовсім юна, миловидна і дуже привітна дівчина в чернечому вбранні не змінила своїх поглядів на життя, ще глибше серцем пізнала Господа і переконана, що шлях до нього починається з раннього дитинства.

- Не варто дивитися, що дитина мала, потрібно з перших років її життя починати стримувати її схильність до грубощів і непокори. А тоді вже легше буде і в юному віці, і пізніше справлятися з життєвими потребами. Звичайно, сьогодні нелегко батькам керувати вчинками своїх нащадків. Багатьох дітей виховує вулиця, їх оточує світ, де панує аморальність, брехня, байдужість, зневага… А все це — породження безбожництва. І, звичайно, дітям, які виховуються на таких принципах, нелегко бути добрими, щирими і милосердними. Діти, як квітучі рослини. Вони потребують особливого догляду. А ще, я вважаю, негативний вплив на розвиток підлітків мають віртуальні ігри. Захопившись комп’ютерними іграми, вони поринають в інше життя і дивляться на нього зовсім іншими очима. Боляче навіть уявити такі факти, коли в навчальних закладах, ніби й під наглядом вчителів, підлітки збивають один одного. А це і є наслідками того життя, в якому вони пізнають цю аморальність.

Вчити дітей іншого життя покликана церква. В Міжгір’ї вже багато років працюють з молоддю сестри-монахині. Я не так давно долучилася до них, але досвід роботи моїх попередниць вартий продовження. Допомогла мені освоїтися в Міжгір’ї сестра Єлена, з якою ми сьогодні удвох служимо при Божому храмі Архистратига Михаїла. Наша робота здебільшого спрямована на духовне навчання дітей-дошкільнят та студентів медичного коледжу. В райцентрі є п’ять дитячих садочків. Ми почергово відвідуємо малят, бесідуємо з ними на духовну тематику, таким чином пізнаємо їх дитячий світ. Вже з першого такого спілкування розуміємо, в якій сім’ї виховується дитина. Є дітки, які знають молитви, відвідують з батьками святі літургії, обізнані із земним життям Ісуса Христа, а є й такі, котрі не вміють навіть перехреститися. Ми навчаємо їх молитися, розповідаємо про значення святої молитви в житті кожної людини.

При монастирі згромадження сестер Пресвятої родини я закінчила музичне Богословське училище, а тому маю професійний досвід у навчанні малят духовних пісень. Важливу роль відводимо і естетичному вихованню. Кольорами фарб на папері діти відтворюють той світ, який вони бачать у своїй уяві. За таких зустрічей я зрозуміла, що дошкільнята радіють нашим візитам і залюбки з нами спілкуються. Маленьким діткам потрібні підтримка та співчуття дорослих, а якщо цього немає, то вони емоційно відгороджуються від нас.

Набагато складніше проводити повчальні бесіди з молоддю. Часто нас запрошують на виховні години викладачі медичного коледжу. Ми намагаємося переконувати юнаків і дівчат у шкідливості таких негативних звичок, як куріння, вживання наркотиків та алкоголю, хоча, як майбутні медики, вони це мають розуміти і самі. Такі явища ми, звичайно, пов’язуємо з християнською мораллю. В оточенні нинішньої цивілізації та вседозволеності молоді бракує елементарних знань про заборону і гріх, про те, що опанована гріхом людина перестає зважати на своє християнське покликання.

При Божому храмі працюємо з дітьми трьох вікових груп. Найвідповідальніша, звичайно, перша група. Це – наймолодші наші учні, яких готуємо до першого причастя. Перша сповідь — найкраща і підготовка до неї йде тривало і сумлінно. Цей день діти повинні запам’ятати на все життя. Пізнають життя Ісуса Христа, дорогу до Бога діти середньої групи. З молоддю займається отець Олександр. За їх участі щонеділі в Божому храмі правиться дитяча божественна літургія. Є при храмі й дитячий церковний хор, але дещо не в такому складі, як був колись. Після закінчення загальноосвітньої школи дівчата і хлопці пороз’їжджалися. Вирішується питання про оновлення дитячого хору, щоб голоси дітей і надалі радували наших прихожан.

Крім музичного спрямування залучаємо молодь і до спорту. Від церковної громади хлопці і дівчата під керівництвом моєї попередниці сестри Андреї брали участь у спортивних змаганнях різних рівнів. Виборювали навіть призові місця. Призові кубки, фотознімки зберігаються на видному місці в обителі, де мешкають сестри-монахині.

Звичайно, така співпраця церкви з молоддю не може не залишити добрий слід у їхніх серцях. Хотілося б більшої підтримки у такому напрямку з боку батьків, бо все ж таки в першу чергу саме вони відчиняють їм двері до Божого храму, вони є прикладом для своїх нащадків.

Ми живемо в час радісний і благодатний, але разом з тим і грізний, бо з нього виростає майбутнє. І треба пам’ятати, що якість цього майбутнього залежить від якості сьогодення, яке проживаємо і творимо самі.

Записала Марія РУБЕЦЬ, “Верховина” для mizgir.com.ua

Тут, у своєрідному мегаполісі усопших, переважно панує моторошна мертва тиша, навіть серед білого дня вона збуджує лячні почуття. По догляду за колективним “домом” смертних місцевою владою закріплено комендантську номенклатуру. Щоправда, цей пост у штатному розписі селищної ради офіційно значиться як директор цвинтаря. На даний час на посаді керуючого найбільшого у верховинському краї некрополя 70-річний Іван Форос.

Як порушиш мертву тишу —воскресне пам’ять
Практично все трудове життя Івана Фороса пройшло у “Райсільгосптехніці”. 42 роки працював на різних посадах, перед виходом на заслужений відпочинок був заступником керуючого фірмою. Можна пригадати з його біографії низку плюсів, бодай те, що у молоді роки активно займався спортом — у майстерності біля волейбольної сітки мало хто йому числився рівнею у районі. А який має співочий голос! Завдяки обдарованості природою баритоном зарекомендував себе душею веселих компаній. Важко мирився з пенсійним способом життя непосидючий і на вид нівроку чоловік, отож, коли один з друзів, аби не всихати з нудьги, порекомендував влаштуватися на вакантне місце правлінця гробовища, повважав за удачу. Як-не-як, а сидіти без діла не доведеться. Але під час знайомства з новим поприщем, зізнається, злякався. Ні, не мертвих, а безгосподарності на могильнику. Жахливо гнітило все грішне побачене.

Як взявся за гуж — не кажи, що не дуж, забирати заяву з ратуші вже було б соромно. Першим ділом на території, всіяній хрестами, взявся… розв’язувати коней на припоні, проганяти стада корів, отари овець і кіз, з нервами воювати та ганьбити газдів бездоглядної худобини. Одного разу, коли гробокопи рили яму для покійника, натрапили навіть на дротяні штабелі. Аж повну машину викопаних металевих ниток вивозили на сміттєвий полігон в урочище Тішня! Коли і хто докумекався на святому заповітному місці утворити звалище бунтів — загадка. А скільки було мороки з вицвілими і пошарпаними старими вінками, яких по всіх усюдах на косогорі порозкидували буйні вітри… У цій справі згодом намітився лад внаслідок закликів і прохань Івана Юрійовича до громади, аби шанували пам’ять про померлих, тобто опікувалися могилами рідних та близьких. Як засукалися рукави за благоустрою, то на кладовищі виросли гори назбираного всякого непотребу. За спалювання хламу довелося застосовувати силу-силенну шин, щоб згоріло дотла.

І все-таки найважче довелося пововтузитися з дерево-чагарниковою гущавиною, яка своєю суцільністю нагадувала не так хащу, як натуральні джунглі. Одна справа була викорчовувати кущі ялівця чи ожину, а інша — вирубувати різні породи дерев — височенні, товстелезні і гнилі. У пригоді виявився міжгірець — чемпіон України з лісорубських змагань Михайло Маркович. Довго і нудно, зате філігранно ас, лазячи з мотопилою по вершках, мов Тарзан по ліанах, підсікав верби і вільхи, тополі та осики, здичавілі яблуні, щоб жодної подряпини не зазнали надгробки з огорожами. Внаслідок лісової зачистки цвинтар став світлішим, просторішим.

За господарювання Фороса змін чимало. Скажімо, прокладено трьохфазне електропостачання, є можливість підключати людям бетономішалки, щоб безпосередньо на місці впорядковувати склепи. З’явилися для перепочинку відвідувачів акуратні лавиці біля дороги, габаритні урни для сміття. Напередодні Томиної неділі було завезено 6 КРАЗів глини для благоустрою могил. Не кажучи вже про одне з головних — у стадії близького завершення і огородження кладовища. Нарід щиро дякує Івану Юрійовичу за його зусилля, кажучи, що сам Бог велів бути йому тут господарем. А він у свою чергу висловлює вдячність за підтримку в ділі загального добра багатьом іншим, зокрема, тому ж М. Марковичу, присутньому за нашої бесіди П. Стецю — інспектору з благоустрою селищної ради… І, звичайно, колишньому меру Міжгір’я В. Щуру, який проявив серйозну увагу до об’єкта поховань і заклав основу корінним перетворенням. Його естафету почину нині надійно тримає у полі зору заст. селищного голови В. Юрик.

Здивувало, що директор без підопічних. Він за необхідності і косар, і прибиральник, у його обов’язках — сторожування… За власний кошт, між іншим, для роботи придбав бензо- та електропили, бо бракує фінансування.

Іван Юрійович поділився планами продовження робіт. Приміром, існує намір застосувати природний дренаж у мочарі-ярузі з тим, щоб на тісній місцевості створити резерв на кілька сотень поховань. Також у задумі монтаж ліхтарів-прожекторів і воднораз демонтаж із землі кабельного телефонного зв’язку, який на заваді за риття ям. Голова РДА В. Щур обіцяє сприяти у асфальтуванні дороги до цвинтаря, а благочинний Міжгірського округу, настоятель св. Петро-Павлівського православного храму смт. Міжгір’я Євгеній Добра подав ініціативу встановити біля входу до сховища померлих мармуровий хрест.

Одне слово, за порушення мертвої тиші благоустрійниками на цвинтарі почала оживати пам’ять про покійників. За свіжих перемін сюди, щоб згадати близьких, масово потягнулися ходаки.

Дорога остання дорога
За словами Івана Фороса, приблизно 8-гектарне гробовище (за останню чверть віку площа ледь не подвоїлася) знову завузькувате, бо смертність росте. Щомісячно відбувається коли як поховань — не менше десятка, але й не більше 20. За минулий рік майже півтора сотні тут спочили вічним сном. Найінтенсивніше хоронять у січні та лютому. Тривожним фактом є те, що з білого світу все частіше йдуть ті, хто не досягає полудня віку. Особливо часто передчасно обривається життя заробітчан під час трагічних випадків у далеких чужих краях.

Коли приходить смерть — ніхто не відає. Але до неї треба готуватися, себто стуляти копійку до копійки, щоб були гідні проводи у потойбічний світ. Чи легко збиратися у останню дорогу? Виявляється, що чим далі — тим сутужніше. Директор цвинтаря сповіщає, що ямаші — так на місцевій говірці величають гробокопачів — залежно від пори року і стану рельєфу землі вже просять від 500 до 600 грн. А комплекс церемонії похорону вартує ого-го.

У приватних крамничках ритуальних послуг, які розроїлися і на Міжгірщині, ціни різні на асортимент атрибутики. Наприклад, вартість домовини від 200 до 1200 грн., штучних вінків та букетів — 8 — 250 грн., лампадок — 2 — 75 грн., підсвічників — 45 — 140 грн., пам’ятників різного вибору (з граніту, каменю, мармурової крихти тощо) — 3 — 8 тис. грн. А ще потрібні витрати на хрест, одяг, поминальний обід, автокатафалк і т.д. і т.п. Що не кажи, а за горя гаманець повинен пухнути від купюр. Квиток на той світ дорогокоштовний. Найперше — для простого смертного. Хоч, правду кажучи, перед смертю всі рівні…

По-різному люди готуються до найпечальнішого моменту життя. На цвинтарі, для прикладу, можна помітити пам’ятники без дати смерті, яка з часом все-таки заповниться. У ритуальному бюро, буває, дехто з старців завчасно замовляє не лише останнє вбрання, але й труну з хрестом… Виходить, що такі надіються лиш на себе.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ. “Верховина” для mizgir.com.ua

Із 11 по 15 квітня в Міжгірському професійному ліцеї проходив тиждень методичної комісії викладачів гуманітарного циклу. На протязі тижня було проведено ряд заходів.

Голова методичної комісії, викладач історії Чикальська О.Д., провела відкритий урок на тему: «Радянсько-німецькі договори про ненапад 1939 року і західноукраїнські землі» .

Урок проходив у формі презентації. Викладач вміло поєднала перегляд документального фільму «Під олівцями кривавих диктаторів» з циклу «Невідома Україна» з документальними матеріалами пакту Молотова-Ріббентропа та секретного протоколу до нього, рішенням Народних Зборів Західної України та застосуванням матеріалів презентації.

Викладач німецької мови Капущак Б.Б. представив презентацію теми “Використання наочних засобів навчання на уроках німецької мови ”.

Методичні посиденьки на тему: «Поговоримо як колеги про…».

В роботі методичної комісії взяла участь практичний психолог ліцею Бурдюх М.В., яка провела з викладачами тренінг « Щоб робота приносила радість».

Викладачі підвели підсумки роботи методичної комісії за рік, обрали матеріали для представлення роботи комісії у панорамі педагогічної творчості «Професійно-технічна освіта Закарпаття-2011», обговорили плани роботи методичної комісії на наступний рік.

Міжгірський професійний ліцей

Щороку у п’ятницю за тиждень до Воскресіння Христового вірники греко-католицьких храмів району здійснюють центральною вулицею Міжгір’я хресний хід, що символізує тернистий шлях Ісуса Христа, який привів Його до страшних мук — розп’яття на хресті.

Цьогорічне святе дійство за традицією розпочалося в Поточині біля храму Воскресіння Ісуса Христа. За присутності численних священнослужителів, вірників владика Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік, який і очолив священний хід, урочисто провів освячення церковних дзвонів, подякував парафіянам за фінансову підтримку у їх придбанні.

Впродовж трьох годин з молитвою на вустах пройшли страсним шляхом Спасителя віруючі. Символічний хрест з терновим вінком почергово несли люди старшого віку, молодь, учні, працівники освіти, культури, медицини, представники влади. Останню, 14 зупинку із занесенням хреста до храму Божого, зробило духовенство.

На кожній зупинці священики почергово читали святе Євангеліє, послання від Бога, проповідуючи страсний шлях Ісуса Христа до розп’яття Його на хресті і до Його Воскресіння. Кожну святу проповідь підсилювала молитва до Бога “Отче наш…”, яку виголошували всі учасники ходу. Остання зупинка символізувала перенесення Тіла Спасителя до гробу. Під церковні дзвони встановлювали хрест перед Божим храмом священики.

У парку Пресвятої Богородиці із святими словами до вірників звернувся парох храму святого Архистратига Михаіла, декан Міжгірського деканату протоієрей Федір Славець. Зокрема, о.Федір говорив про те, що через молитви Хресної дороги ми просимо спасіння в Ісуса Христа. Також він подякував за участь у святому дійстві всім священнослужителям, парафіянам і особливу вдячність виголосив преосвященнійшому владиці Мілану, який вже 12 років поспіль бере участь у Хресній дорозі в Міжгір’ї. Отець Федір також не обминув увагою і представників влади, які постійно долучаються і сприяють церкві у проведенні такого заходу.

З наступаючим Воскресінням Христовим тепло привітав владика. — Нинішня Хресна дорога нашого Спасителя дала можливість нам подумки перенестися до Єрусалиму і пізнати тернистий шлях Ісуса Христа — сказав він і закликав усіх до милосердя і терпіння один до одного.

З Божим благословенням владики Мілана покидали святий храм миряни і несли його до своїх осель з надією на поміч і спасіння Боже.

Міжгірська районна рада

За останнє десятиріччя кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування в Україні удвічі зросла. Це при тому, що населення дедалі зменшується і у нас нема військових конфліктів. На сьогодні в службі у справах дітей райдержадміністрації на обліку 80 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з них 16% (20%) перебувають у державних закладах піклування (різні типи шкіл-інтернатів).

При всій моїй повазі до працівників інтернатних закладів, які цілодобово турбуються про навчання і виховання дітей-сиріт, мушу стверджувати, що вони не в змозі замінити своїм вихованцям сім’ю. Існує певна закономірність: чим раніше і довше дитина залишається без батьківської опіки, тим складніше відбувається її соціалізація в дорослому житті. Адже життя без сім’ї, в умовах тривалої соціальної ізоляції, в замкнутому колективі, в якому перебувають вихованці інтернатів, обмежують уявлення про модель сім’ї, розвиток особистості дитини. Отже, існуюча інтернатна система не вирішує проблем сучасних дітей-сиріт — вони просто не можуть навчитися будувати нормальні сімейні стосунки: нема живого прикладу. В дорослому житті це обертається гострими непорозуміннями в їхніх власних родинах і, зрештою, за твердженням психологів, нащадки вихованців інтернатних закладів мають набагато більше шансів вирости на казенних харчах, аніж “домашні” діти.

Законодавством України гарантовано право на сімейне виховання та батьківське піклування кожної дитини в нашій державі. Це є також одним з основних прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про її права. Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” однією з кращих форм влаштування дітей зі статусом визначає дитячі будинки сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — окрема сім’я, котра створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває в шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей у ДБСТ не повинна перевищувати 10 осіб, враховуючи рідних дітей. Порядок створення ДБСТ регулюється Постановою Кабінету Міністрів України за № 564 від 26 квітня 2002 року “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу”.

Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною держадміністрацією на підставі заяви осіб або особи, які виявили бажання створити такий будинок, з урахуванням результатів навчання і висновку служби у справах дітей про наявність умов для його створення.

Батьками-вихователями можуть бути повнолітні та працездатні особи. Існують також обмеження для кандидатів у батьки-вихователі за віком, вадами фізичного чи психічного здоров’я потенційних батьків-вихователів (інваліди I і II груп, які за висновком медико-соціальної експертної комісії потребують стороннього догляду, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства). Середньомісячний сукупний дохід сім’ї у розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не може бути менший, ніж розмір прожиткового мінімуму, встановлений Законом для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Орган, який прийняв рішення про створення ДБСТ, поза чергою надає батькам-вихователям індивідуальний житловий будинок або багатокімнатну квартиру, у разі наявності, за нормами, встановленими законодавством. Користування наданим житловим приміщенням здійснюється в порядку, встановленому законодавством для користування службовими приміщеннями. Враховуючи те, що в житловому фонді соціального призначення нашого краю немає майна, надання житла райдержадміністрацією є однією з найскладніших питань. Проте нещодавно стало можливим збудувати індивідуальний житловий будинок за рахунок коштів меценатів.

Державою прийнято єдиний механізм фінансування дитячого будинку сімейного типу з Державного бюджету за принципом “гроші ходять за дитиною”. Розмір державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. Прожитковий мінімум становив у різний період різну суму, враховуючи різні вікові потреби дітей. На 1 квітня 2011 року встановлено допомогу, на кожну дитину зазначеної категорії: для дітей у віці до 6 років — 1664 грн.; дітям у віці від 6 до 18 років — 1994 грн.

Держава відраховує страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за непрацюючих батьків-вихователів на суму їх грошового забезпечення. З 1 січня 2006 року батькам-вихователям ДБСТ виплачується грошове забезпечення, яке визначено у розмірі 35% від соціальної допомоги на кожну дитину-вихованця, але не більше 5 прожиткових мінімумів для працездатної особи. При цьому грошове забезпечення може отримувати один з батьків-вихователів або за їх спільною згодою сума грошового забезпечення розподіляється між ними рівними частинами.

Як бачимо, держава зі свого боку робить усе можливе, аби заохотити громадян брати на виховання дітей-сиріт. Але угода, яку підписують батьки-вихователі з органами опіки та піклування, накладає серйозні зобов’язання на обидві сторони. Якщо влада має виділяти грошові виплати на утримання цих дітей та всіляко допомагати сім’ї, то батьки несуть повну відповідальність за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток вихованців, представляють їхні інтереси. Контроль за умовами проживання вихованців здійснюють служба у справах дітей райдержадміністрації та центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. За кожною сім’єю закріплюється соціальний працівник, котрий раз на місяць, а за потреби й частіше, навідує своїх підопічних.

В цілому, Закарпатська область є лідером в Україні щодо кількості дитячих будинків сімейного типу та вихованців у них (34 ДБСТ). У той же час у нашому районі немає жодного. Мета цієї статті — пошук кандидатів у батьки-вихователі, відповідальних і порядних людей, котрим не байдужа доля наших сиріт, які перебувають в інтернатах.

Додаткову інформацію щодо дитячих будинків сімейного типу можна отримати в службі у справах дітей райдержадміністрації за адресою: вул. Шевченка, буд.97, кабінети 402 або 404; тел. 2-33-27.

Андрій ТОМАШ,
начальник служби у справах дітей РДА.
“Верховина” для mizgir.com.ua

Рівень технології та інтелектуального потенціалу в світі сьогодні насамперед визначається здобутками у створенні ракетно-космічної техніки. В якому би стані не перебувала держава, але саме ця ознака свідчить про її потенційні можливості. Після розпаду Союзу Україні вдалося утриматись у першій “трійці” космічних держав.

Першого вересня 1995 року із запуском супутника Землі “Січ-1” Україна офіційно стала космічною державою.

З 16 листопада по 5 грудня 1997 року на американському космічному кораблі “Колумбія” здійснив космічний політ український космонавт Леонід Каденюк. Уродженець Чернігівщини після закінчення Чернігівського училища льотчиків у 1971 році потрапив до загону радянських космонавтів. Літав більш ніж на 50-ти типах літаків різного призначення. У червні 1995 року взяв участь у відбірковому конкурсі на спільний Україно-американський політ. Пройшовши всі тонкощі підготовки космонавтів у Х’юстонському Центрі, Леонід Каденюк 16 діб ширяв у космосі.

До Дня космонавтики в Колочавській ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Ю.П.Хланта, вчитель астрономії і сільський голова Колочави, підготував і провів позакласний захід, мета якого — ознайомити учнів з історією святкування Всесвітнього дня авіації і космонавтики, з біографією першого космонавта України — Леоніда Каденюка, а також розвити творчі здібності, мислення, знання про космос, фізичні основи польоту, прищепити цікавість до пізнання космічних просторів.

Приємною несподіванкою для учнів була присутність випускника Колочавської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1, а зараз старшого лаборанта лабораторії космічних досліджень УжНУ Івана Віталійовича Барни. До речі, він єдиний з Колочави та, мабуть, із усього району свого часу виконував наукову роботу в спеціальній астрофізичній обсерваторії російської академії наук на одному з найбільших у світі телескопів (діаметр дзеркала сягає 6 м). У своєму виступі І.В. Барна у формі презентації показав досягнення сучасної астрономії, пріоритети розвитку та перспективи, розповів про українських космонавтів, які літали під прапорами Радянського Союзу, а також ознайомив учнів із завданнями, які виконує ЛКД УжНУ.

У ході свята, яке проходило у робочій атмосфері, вчителем астрономії Ю.П. Хлантою та гостем заходу було дано вичерпну відповідь на різні питання з боку одинадцятикласників.

Загалом зустріч пройшла успішно. Учні отримали масу вражень, відкрили для себе багато нового і цікавого.

Василь ГЛЕБА,
заступник директора школи з виховної роботи.
“Верховина” для mizgir.com.ua

Хоч і несприятливими були погодні умови минулої неділі, але вони не стали на заваді проведенню перших матчів кубка району з футболу. Спортсмени проявили неабиякий характер та бажання грати у футбол, за якими відверто заскучали протягом довгого на Верховині зимового сезону.

На стадіоні в Колочаві відбулися два поєдинки: ФК “Брадолець” (Колочава) проти ФК “Ватра” (Голятин) та ФК “Колочава-Негровець” — ФК “Міжгір’я”. Забігаючи наперед скажу, в обидвох матчах перемогу святкували господарі. Якщо у перемозі брадольчан мало хто сумнівався, то дербі другої команди колочавців з райцентрівським клубом закінчилося дещо непередбачено. Несподіванкою став кінцевий результат двобою. Те, що міжгірська команда програє з рахунком 4:2 — не прогнозував навіть найоптимістичніший вболівальник колочавців. Цікаво й те, що в цьому матчі було нереалізовано аж два одинадцятиметрові удари як господарями, так і гостями. Відтак ФК “Колочава-Негровець” вже вкотре доводить свій статус кубкової команди.

Матч ФК “Брадолець” — ФК “Ватра”, як уже було сказано, закінчився з переможним для господарів рахунком 5:1. Отже, до півфіналу розіграшу кубка Міжгірського району пройшла команда ФК “Брадолець”. А за підсумками проведеного жеребкування ФК “Колочава-Негровець” задля виходу до півфіналу потрібно здолати ще й ФК “Едельвейс” (Келечин).

В інших двох матчах стартового туру розіграшу кубка району з футболу зафіксовані такі результати: ФК “Шипіт” в основний час з рахунком 1:1 зіграв з ФК “Лозянське”. Долю цього матчу вирішила серія пенальті, за результатами якої до півфінальної стадії кубкових змагань пробилася команда Лозянського (4:3 на користь гостей за підсумками серії пенальті). Так само серією післяматчевих пенальті закінчилася зустріч ФК “Колос” (Репинне) з ФК “Бескид” (Студений). Господарі не змогли здолати суперника в основний час, тому лише за допомогою трьох влучних одинадцятиметрових ударів репинці пройшли до наступного етапу розіграшу кубка (3:0 за підсумками пробитих пенальті).

Х Х Х

Відбулось жеребкування, де визначились пари суперників наступної стадії кубкового турніру. Отже, завтра відбудеться перша півфінальна зустріч, за якої ФК “Лозянське” прийматиме ФК “Брадолець”, і ще одна відбіркова зустріч — ФК “Колочава-Негровець” вдома зіграє з ФК “Едельвейс”. Переможець цієї пари зустрінеться у півфінальній дуелі з Репинним, яка відбудеться 26 квітня, ц.р.

Андрій ГОЛОДНЯК.
“Верховина” для mizgir.com.ua

Міжгірський РСТК ТСОУ (ДТСААФ) понад п’ятитисячний загал водіїв Міжгірщини по праву називає своєрідним університетом з підготовки водіїв різних категорій, висококласних спеціалістів. А з приходом до його керма директора Миколи Михайловича Янчика, тут прямо на очах відбулись кардинальні зміни на краще: поліпшилась матеріально-технічна база навчального закладу, класні приміщення і кабінети обладнані новітнім устаткуванням і навчальними приладами, а навколишню територію поступово перетворили у міні-зоодендропарк.

Бо ж випускники райцентрівської “автоакадемії” знають Миколу Янчика, як щирого шанувальника багатств флори і фауни смерекового краю. Ось і напередодні Дня довкілля на території райСТК штатними працівниками і курсантами було посаджено два десятки дерев різних порід, серед яких переважали фруктово-ягідні.

Щонайперше, що варто відзначити — тут не очікують на оголошення про проведення місячника з благоустрою і санітарної очистки території району. За наведенням порядку біля установи в однаковій мірі пильно стежать як штатні працівники спортивно-технічного клубу, так і викладачі та керівники курсантських груп. Це й стало запорукою того, що за будь-якої пори року тут завжди чисто і охайно.

В ці дні силами 15 працівників СТК та 60 курсантів проведено низку благоустрійних та санітарноочисних робіт, завдяки яким навколишня територія, адмінбудинок набрали привабливого вигляду. Все це позитивно позначиться на якості навчання і виховання майбутніх водіїв, власників легкового автотранспорту. Адже приведено в належний стан і наявні техзасоби, матеріально-технічну базу закладу.

Дбайливі господарі, застрільники благоустрійної справи головбух Ольга Гренджа, інструктор-методист Зінаїда Юртин, майстри практичного водіння Валерій Рущак та Ілля Галай, викладачі батько і син Іван та Сергій Солодовники і, власне, директор РСТК ТСОУ Микола Янчик у ці дні намагаються викроїти годину-другу щодня, щоби повсюдно навести лад, впорядкувати навколишню територію і гідно зустріти світлий, весняний празник — Воскресіння Христове.

Тож хай і надалі за пробудження природи множаться добрі справи майбутніх автомобілістів Верховини! Вагомим буде їх вклад у забезпечення подальшого розквіту смерекового краю!

Василь БЕЛЕНЬ, “Верховина” для mizgir.com.ua

За ініціативи класовода 1-3 класів Ганни Дочинець, сільського бібліотекаря Марії Беци та бібліотекаря школи Оксани Костюк у Розтоківській ЗОШ І-ІІ ступенів пройшов Тиждень дитячої книги, протягом якого було проведено ряд цікавих заходів.

Ганна Миколаївна та Марія Юріївна у позакласному заході “Книга — ключ до науки і знань” розповіли початківцям про роль книги в житті людини. “Книга” (Іванна Шкирта) загадувала дітям загадки, а ті в свою чергу пообіцяли, що будуть бережливо ставитися до найціннішого джерела знань. А малі “Букваночки” (учениці 1-го класу) подарували кожному школярику закладки до книг. Оригінальну сценку “Як книжка втекла від хлопчика”, майстерно розіграли Ангеліна Дочинець, яка виконувала роль порваної книжечки, та Олександр Мельничок — роль неслухняного хлопчика.

За підбиття підсумків грамотами та дипломами було нагороджено ряд учнів школи. Зокрема, переможцями конкурсу “Найкращий читач року”, який провела бібліотекар села Марія Беца, стали Сабіна Кривка, Віолета Чічур, Ангеліна та Уляна Дочинці, Катерина Гриб, Валентина Мельничок, Олександра Фулим та найменша учасниця — Валерія Мельник. За найкраще виготовлену книгу призові місця, а також солодощі та подарунки отримали Мирослава Джахман, Ангеліна та Уляна Дочинці (перше місце), Іванна Мельничок, Світлана Фулим, Валерія Мельник, Іванна Шкирта (друге місце), Віолета Чічур, Людмила Саська, Катерина Гриб (третє місце). Всіх інших учасників цього конкурсу нагородили заохочувальними призами.

У сільській бібліотеці також була оформлена книжкова виставка “Я пізнаю світ”.

Інна ФУЛИМ,
учениця 9 класу Розтоківської ЗОШ І-ІІ ст.
“Верховина” для mizgir.com.ua