У новому підручнику історії для 11 класу, під авторством Станіслава Кульчицького та Юлії Лебедєвої повернеться радянський термін Велика Вітчизняна війна. Цей термін існував і в попередніх підручниках, але не використовувався для позначення всієї війни.

У підручнику того ж Кульчицького і Лебедєвої 2011 розділ називається «Україна в роки Другої світової війни. Велика Вітчизняна війна ». А один із розділів, в 2005-му називався «Окупація України військами Німеччини та її союзників», стала називатися «Перший етап Великої Вітчизняної війни».

Також видання відзначає, що в підручнику 2005 року не було однозначно позитивних оцінок УПА, а в новій версії автори взагалі оцінок уникають. Проте є суттєва різниця в обсягах інформації про неї: у підручнику 2005-го він порівнянний з обсягами, які відводяться бойових дій Червоної Армії, в той час як в підручнику 2011-го війна Червоної Армії з німцями явно на першому місці, а дії УПА під час війни займають приблизно той же об’єм, що і розповідь про радянських партизанів (крім того, з’являється раніше відсутня згадка про підпільну організацію «Молода гвардія»).

Що стосується фактів про УПА, в 2005-му писалося про каральні операції німців проти неї, про 47 боїв з німцями і 54 боїв з радянськими партизанами восени 1943-го; в 2011-му повідомляється лише, що УПА вела бої на три фронти – проти радянських партизанів, німецьких гарнізонів та польської Армії Крайової.

Тема «Русифікація» в підручнику 2005 року обіймає двічі по півтори сторінки (є навіть глава з назвою «Русифікація»). У 2011-му глава «Русифікація» відсутня, є двічі по два абзаци, які розповідають про заходи щодо посилення позицій російської мови, за радянської влади.

Помаранчевій революції в новому підручнику присвячений один абзац, в якому йдеться лише про те, що Віктор Ющенко не погодився з підсумками другого туру, почалися масові протести, які назвали «Помаранчевою революцією», відбувся повторний другий тур і Ющенко став президентом. При цьому навіть не згадується, з ким же, власне, Ющенко боровся на виборах. Закінчується підручник короткими біографіями двох останніх президентів – Ющенка і Януковича.

Народний депутат від Партії регіонів Михайло Чечетов задоволений новим підручником: «Автори нарешті очистили підручник від кон’юнктурщини, коли думка групки людей намагалися нав’язати всій країні. «Помаранчева» бригада хотіла зробити з наших дітей зомбі, так як патріотизм можна будувати тільки на історичній правді. А наша Велика Перемога – це головний аспект історичної правди ».

«Не можна, щоб кожна влада змінювала підручники, особливо якщо це робиться під диктовку Кремля, – вважає нардеп-нашоукраїнець Андрій Парубій. – Те, що зменшують обсяги інформації про ОУН-УПА і русифікацію, говорить про те, що Табачник реалізує ідеологію «Російського світу», яка є основним пунктом для політтехнологів Москви, кінцевою метою яких є нова колонізація України ».

Нагадаємо, раніше міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник заявив, що в нових шкільних підручниках з історії переписаний цілий ряд розділів, що зробило підручник більш об’єктивним.

“Світ24″

Прем’єр-міністр Росії Володимир Путін заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу. Про це Путін сказав під час спілкування з росіянами в прямому ефірі.

За словами Путіна, статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%.

“Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах”, – сказав він.

Ну думку Путіна, це зовсім не зменшує значення у спільній перемозі республік колишнього Радянського союзу.

ТСН

Цього дня, незважаючи на негоду, вшанувати пам’ять загиблих у тих страшних подіях прийшло чимало люду. Керівники району Іван Ярема та Іван Роман разом з представниками інших владних структур поклали квіти до пам’ятника воїнам-визволителям у райцентрі.

За ініціативи дирекції райцентрівської ЗОШ (Михайло Коваль та Тетяна Юрик) літературну композицію “Вклонімося і мертвим, і живим” з учнями школи, членами краєзнавчо-мистецького клубу “Трембіта”, який діє при РДБ ім. В.С. Гренджі-Донського, підготували завідуюча бібліотекою Єва Горова та класний керівник Марія Добоні.

Андрій ГОЛОДНЯК, “Верховина”

Нинішній Рік ветеранів, звісно, проходить під знаком всенародного відзначення 65 річниці перемоги над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні. З огляду на це напередодні відзначення славної перемоги у тій кривавій бойні архівним відділом РДА на чолі з його очільницею Оксаною Олексієнко було розгорнуто фото- і документальну виставку матеріалів, присвячену 65-ій річниці Великої Перемоги над коричневою чумою ХХ століття.

У рамках обласного свята “Проводи тваринників на полонини” на Синевирському перевалі керівником цієї установи Оксаною Олексієнко також була розгорнута широко значима виставка архівних матеріалів, присвячена цій вікопомній даті. В ході оглядин численних матеріалів, які найкраще характеризували традиції, обряди і звичаєвості Верховини, туристичні принади нашого краю, делегація з міста над Ужем на чолі з головою ОДА Олександром Ледидою, а також голова РДА Іван Роман особливо відзначили співзвучну часові тематичну виставку, яка у всій повноті відображала велич подвигу народів СРСР у Великій Вітчизняній війні, який не померкне у віках.

Василь БЕЛЕНЬ, “Верховина”

У понеділок, 17 травня піротехніки аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ МНС в Закарпатській області у селищі Воловець вилучили та згодом знешкодили три ручні гранати: одну Ф-1 та дві М-38 часів Великої Вітчизняної війни.

Центр пропаганди ГУ МНС в Закарпатській області

Під синім мирним небом, серед дивовижного буяння весняного різнобарв’я людство відсвяткувало 65-ту річницю Перемоги над коричневою чумою ХХ століття. Як свідчать історичні документи, мільйони людей полягли смертю хоробрих на ратному полі Великої Вітчизняної війни, щоби ми сьогодні під мирним небом з повною віддачею сил, талантів, знань і вміння трудились над розбудовою незалежної України.

В той час низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих наших земляків, які не дожили до світлого ювілейного весняного празника, до землі вклоняємося також тим, хто в ці дні серед нас і з нами відзначає величне і незабутнє торжество…

У неділю, 9 травня, у Міжгір’ї з самого ранку вирувало святкове життя — селище належно принарядили працівники органу місцевого самоврядування та комунальних служб, навели скрізь чистоту і порядок, виставили спеціально виготовлені декоративні установки із синьо-жовтими прапорцями, а вулиці зволожила спецтехніка. З гучномовців велично та заклично звучали пісні воєнної тематики, бадьорі марші.

      Ще до дев’ятої години у малому залі райдержадміністрації та райради керівники району провели зустріч із прибулими на свято ветеранами буремного лихоліття, уважно вислухали їхні побажання та пропозиції, пригостили чаєм і солодощами.

      У визначений час перед районним адмінбудинком жваво шикувались колони учасників торжества, куди сходились численні представники установ, служб і організацій, інших трудових колективів, громадськість, студенти медичного коледжу та професійного ліцею, учні та педагоги місцевих загальноосвітніх шкіл, численні гості верховинської “столиці”. Маєво прапорів і квітів, транспаранти, стоголосі вигуки школярів “Міжгір’я!”, “Перемога!” надавали величності і значимості ювілейному дійству.

      Згодом під мелодію церковних дзвонів та в супроводі бойового маршу людський потік на чолі з прапороносцями Виноградівського військового батальйону “Тиса” під командуванням капітана Андрія Кучера направився до пам’ятника воїнам-чекістам, партизанам-розвідникам та героям-односельчанам, де палахкотів Вічний вогонь, а учні Міжгірської ЗОШ № 1 почергово змінювались у почесній варті. За транслювання славнозвісної пісні “Степом, степом…” вихованці райцентрівського освітянського осередку до священного місця поклали гірлянду слави, а керівники селищної ради, представники районних політичних осередків Партії регіонів та КПУ, райдержадміністрації і райради, медичного коледжу та професійного ліцею, Міжгірських загальноосвітніх шкіл, ЦРЛ, управління Пенсійного фонду у Міжгірському районі, Хустсько-Міжгірського об’єднаного військового комісаріату, районного відділу ГУМВС України в Закарпатській області та РВ ГУ МНС України в Закарпатській області, відділу освіти РДА, УП та СЗН райдержадміністрації, Міжгірської філії ВАТ “Закарпатгаз”, районного об’єднання воїнів-афганців, ДП “Міжгірське лісове господарство” та району електричних мереж встелили підніжжя пишними корзинами веселкових дарів природи.

      З гучномовців велично звучить дикторський текст про страшне далеке лихоліття, оголошуються імена тих, хто спить вічним сном у братській могилі верховинського районного центру. В особливій пошані поважні і посивілі ветерани Другої світової війни — міжгірчани Степан Петрович Тільняк, Андрій Михайлович Сич, подружжя Василина Юріївна і Юліус Євгенович Павлики та прирівняний до фронтовиків ветеран педагогічної ниви Володимир Іванович Рубець, а також Лука Васильович Куриця з Вучкового та Юрій Юрійович Ярема з Негрівця, які змогли знайти сили і енергію, щоби у солідному віці і вже за браком належного здоров’я взяти участь у ювілейних торжествах. Навпроти винуватців празника у почесній президії зайняли місця керівники району, підприємств, організацій, установ, інші шановані люди.

      Святкову програму продовжили ведучі дійства — викладачі Міжгірської ДМШ Галина Рекіта та Ігор Пижик. Щемом у серцях присутніх відізвались продекламовані ними вірші про війну, а в декого вони викликали навіть сльози:

Вже весни не вперше травою покрили
Відмітин війни навіть цятки малі.
Лиш братські могили, лиш братські могили
Болять, не стихаючи, в рідній землі…

      Зі щирими і теплими словами привітань з нагоди 65-ої річниці Великої Перемоги до колишніх фронтовиків і всіх присутніх звернувся селищний голова Василь Щур, який після побажань їм земного щастя, міцного здоров’я, достатків, довголіття і мирного неба над головою оголосив ювілейний мітинг відкритим. Звучали Гімн України та удари метроному, присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять про полеглих земляків на полях жорстоких боїв. Керівники селища та школярі вручили поважним гостям букети живих квітів.

      Запрошені на дійство благочинний Міжгірського округу, настоятель св. Петро-Павлівського православного храму смт. Міжгір’я, прот. Євгеній Добра та декан Міжгірського деканату Мукачівської греко-католицької єпархії, парох храму св. Архістратига Михаїла смт. Міжгір’я, прот. Федір Славець разом зі своїми помічниками відслужили панахиду за убієнними верховинцями в роки Другої світової війни.

      Ведучі запрошують до вітального слова голову районної ради Івана Ярему, який нагадав, що світлого весняного дня 65 років тому переможно прозвучали останні залпи Великої Вітчизняної війни, які сповістили світу про капітуляцію гітлерівської Німеччини. За покликом серця, з почуттям патріотизму в лавах борців проти коричневої чуми ХХ століття брали участь і сотні синів та дочок нашої Верховини, багато з яких назавжди залишилися спочивати вічним сном на територіях інших держав. І великий жаль, що нині в районі залишилося неповних чотири десятки колишніх фронтовиків, яким судилося повернутися з війни додому живими. Іван Васильович побажав запрошеним на свято учасникам війни та присутнім щастя, здоров’я, сімейного благополуччя, достатків і злагоди, мирного неба над головою і Божої благодаті.

      Відтак перші особи району Іван Ярема та Іван Роман вручили присутнім фронтовикам ювілейні державні нагороди, а від селищного голови Василя Щура бувалі воїни Міжгір’я отримали ще й іменні годинники, які напередодні на його замовлення виготовили в Києві.

      Зі світлим і радісним святом присутніх на торжестві привітав голова районної ради ветеранів України Ярослав Ковалишин, який відмітив, що давно відійшли в історію страшні пекельні роки, але в пам’яті народній назавжди залишаться героїзм, мужність і відвага червонозоряних воїнів і працівників тилу, які відвоювали мирне небо над нашою Вітчизною. “Для всіх поколінь щороку 9 Травня залишається особливим днем, адже в ньому поєднуються і радість Перемоги, і гіркота величезних втрат, — підкреслив Ярослав Йосипович. — Мільйони наших співвітчизників, серед яких і наші земляки, залишилися на полях жорстоких боїв за найсвятіше — свободу і незалежність Батьківщини”. На завершення промови виступаючий побажав ветеранам миру та щастя, здоров’я і довголіття, добра і благополуччя в їхніх родинах.

      Хвилюючими на мітингу-реквіємі також були виступи заступника військового комісара Хустсько-Міжгірського об’єднаного військового комісаріату, майора Валерія Приходька, ветеранів війни Юрія Яреми з Негрівця, Луки Куриці з Вучкового, голови районної ради воїнів-афганців Карла Федака та дев’ятикласниці Міжгірської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1 Тетяни Рущак, які від щирого серця привітали посивілих ветеранів із ювілейним святом та побажали їм усіх земних гараздів і тепла сердець рідних людей.
Після закінчення урочистої частини празника керівники селища пригощали колишніх фронтовиків та інших бажаючих “наркомівськими 100 грамами”, майбутні кухарі та офіціанти, які здобувають професії у Міжгірському професійному ліцеї (директор В. Ю. Маринець, майстер виробничого навчання Т. В. Горват) запрошували присутніх скуштувати солдатської каші, приготовленої в умовах польової кухні, а викладачі Міжгірської ДМШ подарували учасникам події змістовну і цікаву концертну програму.

      В ці дні у черговий раз добру справу зробили студенти Міжгірського медичного коледжу, які разом зі своїми наставниками напередодні торжеств в урочищі Омножанський, що неподалік Стригалень, біля пам’ятного каменя партизанам-розвідникам благоустроїли територію, а 9 Травня священне місце прикрасили квітами.

Іван ПЕТРУЛЯК, “Верховина”

Десять років тому саме в ці дні в Ужгородському видавництві “Карпати” за сприяння Закарпатської обласної державної адміністрації та обласної редколегії Книги Пам’яті України вийшло у світ солідне наукове видання “У вирі кривавої війни…”, в якій упорядковано відомості про 333 уродженців Срібної землі — генералів і офіцерів чехословацької армії, які боролися з фашизмом у роки Другої світової війни.

Передмову до неї підготував голова Закарпатської обласної редколегії Книги Пам’яті України, знаний на теренах Закарпаття історик Василь Керечанин.

Випуск цікавого наукового дослідження був приурочений 55-їй річниці Перемоги над фашистською Німеччиною у роки Другої світової війни. Сьогодні, в ході підготовки до урочистого відзначення 65-ї річниці Перемоги над коричневою чумою ХХ століття, інтерес до неї у пересічного читача неодмінно зросте. Адже в довіднику йдеться про 333 генералів та офіцерів — уродженців Закарпаття, які у цій найстрашнішій світовій війні боролись проти фашистів у складі багатьох чехословацьких військових частин, сформованих за кордоном — у СРСР, Англії, Франції, на Середньому Сході і в Північній Африці.

Всі вони, а також рядовий склад військових формувань, за покликом серця долучились до всесвітньої боротьби з коричневою чумою ХХ століття. Досить сказати, що тільки у 1-му Чехословацькому корпусі Людвіка Свободи, сформованому в СРСР у південно-уральському містечку Бузулуці — служили 14,2 тис. закарпатців. До речі, це військове з’єднання стало практично рятівним кругом для багатьох наших земляків, які за переходу кордону в 1939-1941 рр. потрапляли в сталінсько-беріївські ГУЛАГи. Тільки амністія згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 року врятувала багатьох синів і дочок тогочасної Підкарпатської Русі від неминучої смерті в концтаборах, на лісоповалах, золотих копальнях, у шахтах і на будівництві залізниці за Полярним колом… Російські берези, глуха тайга і несамовитий вітер над тундрою й сьогодні наспівують поминальні пісні над могилами тих, хто помер від нелюдських тортур катів НКВС. Було серед них чимало й уродженців нинішньої Міжгірщини. Світле їм царство Небесне.

Уродженці Верховини, а серед них був і мій батько — О.М. Белень, вважали за краще померти на ратному полі, ніж бути закатованими сталінськими посіпаками і похованими в безіменних могилах на чужинських землях. Про те, що вони пережили в концтаборах свідчить ось такий факт: батькового знайомого офіцера-юриста із Ужгорода Л. Фекете, знесиленого, вночі задушили і поласували ним військовополонені італійці та іспанці. Такою була реальна дійсність у сталінських концтаборах…

Саме за цієї причини верховинці-воїни 1-го Чехословацького армійського корпусу Л. Свободи проявляли масовий героїзм і відвагу в боях проти ненависного ворога. Особливо відзначились вони в ході Карпато-Дукельської операції (вересень-жовтень 1944 року). Кажуть, що з точки зору військової доктрини, вона не була необхідною. Зате передові історики сучасності стверджують, що сталінське командування, кинувши в бій на Дуклі корпус Л. Свободи, переслідувало одну-єдину мету — “викосити” в боях численні ряди закарпатців, які занадто багато знали про так званий “совіцький рай”.

Участь у бойових діях на ратному полі Європи — це була єдина можливість повернутись додому. Про воєнно-політичні ігри верховного головнокомандувача і “батька” всіх народів Сталіна ніхто не думав, не гадав. Бойова виучка, сміливість і безстрашність бійців — вихідців з Верховини, була до душі командуванню корпусу Л. Свободи. Тож не дивно, що після Перемоги над фашизмом тодішній уряд Чехословаччини запропонував багатьом із них залишитись у лавах її Збройних сил.

Вірними присязі залишились 10 полковників, 14 підполковників, 5 майорів, 1 надпоручик, 2 поручики, 7 підпоручиків — уродженців Волівщини (нині Міжгірщини), котрі у повоєнний час стали активними розбудовниками ЗС нової Чехословаччини. І не тільки її армії, а й ряду галузей її народногосподарського комплексу. Так, генерал-майор Степан Бундзяк з Волового-Міжгір’я був дипломатом, начальником Празького військового гарнізону, а простий хлопчина з бідної верховинської сім’ї з Лісківця Голодняк тривалий час обіймав посаду заступника міністра вугільної промисловості Чехословаччини. Практично на карті сучасної Міжгірщини немає такого населеного пункту, з якого у ЗС Чехословаччини не служили б наші земляки.

Варто зазначити, що саме в 1-му Чехословацькому армійському корпусі Л. Свободи 40 уродженців Верховини поповнили його офіцерські лави. До речі, була серед них і Марія Рущак з Міжгір’я.
Характерно, що більшість із наших верховинців несла ратню службу безпосередньо у військових частинах, якими командували уродженці Срібної землі. Федір Цімбота з Міжгір’я (царство йому Небесне) неодноразово підкреслював у нашій розмові, що служив у полку Юлія Костовича з Ужгорода, а підполковник медичної служби із Студеного Олександр Печора випадково на полі бою зустрів свого брата Андрія. На жаль, той згодом загинув у жорстокому бою з ворогом, а О. Печора залишився в Чехословаччині, де до глибокої старості з честю ніс нелегку службу військового медика.

До речі, і Костович, і Печора, і Цімбота урочисто, по-християнськи відзначили світлий Великдень у Празі, який припав тоді, за словами істориків, на світлий День Перемоги. З огляду на все це, сьогодні ми можемо з усією впевненістю говорити, що науковий збірник “У вирі кривавої війни…” повернув нам вже добряче призабуті імена членів офіцерського корпусу Чехословаччини з числа уродженців Закарпаття і зеленоокої Верховини. Повернув уже назавжди! Тож варто таки зробити все можливе, щоби отак непомітно відійшли у вічність ті три десятки учасників Великої Вітчизняної війни, які ще серед нас, у єдиному з нами строю.

На жаль, книгу видано накладом всього 1500 примірників, її перевидання поки що не планується. Це й підкреслює її історичну і краєзнавчу цінність, а також намагання слов’янських народів жити єдиною сім’єю об’єднаної нині Європи. Адже незважаючи ні на що дружні зв’язки суверенних України, Чехії і Словаччини міцніють з кожним роком. Найкраще тому підтвердження — традиційний мистецько-пісенний фестиваль “Колочавське відлуння Тереблянської долини”, яке щороку проходить у піднебесній Колочаві, яку в 30-х роках ХХ століття на весь світ прославив своїм романом “Микола Шугай, розбійник” чеський письменник-антифашист Іван Ольбрахт.

Як правило, цей фестиваль проходить у рамках обласного свята фольклору пісні і танцю “На Синевир трембіти кличуть”. Імпульс цій важливій справі в Колочаві дали чесько-словацькі шанувальники творчості Івана Ольбрахта, чиї туристичні дороги ведуть сюди, а також працівники музею його імені в Колочавській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Тож за нагоди обов’язкового побувайте на цьому святі дружби слов’янських народів у Колочаві! До речі, в рядах 1-го Чехословацького армійського корпусу Л. Свободи воювали 12 уродженців населених пунктів Тереблянської долини, які мали офіцерські звання від підпоручика до полковника. Честь їм і хвала, славним синам карпатського краю!

Василь БЕЛЕНЬ,член Національної спілки журналістів України, “Верховина”

9-го травня Застава «Ужгород» Федерації Скаутів «Галицька Русь» на пл.Поштовій провела акцію «Георгіївська стрічка», привітала ветеранів зі святом Великої Перемоги та взяла участь в урочистій ході. В Ужгороді акція «Георгіївська стрічка» стартувала ще 29-го квітня під час прибирання Пагорба Слави, яке організувала Застава «Ужгород» ФСГР.

Також до Дня Перемоги у подарунок ветеранам та на пам’ять про всіх воїнів, що пожертвувли своїм життям заради миру, скаути висадили біля меморіалу «Україна – визволителям» Алею Пам’яті – 13 дерев (за кількістю міст-героїв), в основу яких була покладена земля з місць бойової слави.

Для молоді дуже важливою є пам’ять про Велику Перемогу. Нашим обов’язком є шанобливе ставлення до героїв війни – ветеранів, пам’ять про їхні подвиги , адже саме завдяки їм ми зараз живемо у мирі.

Пам’ятаємо! Пишаємося! Шануємо!

Служба інормації ФСГР

7 травня до 65-ї річниці Перемоги над фашизмом в Ужгородському національному університеті вшанували ветеранів Другої світової війни, працівників вузу. На святковому вечорі від імені керівництва УжНУ їх привітали проректори Олександр Сливка та Ольга Гвоздяк, а також голова профкому викладачів та співробітників університету Тамара Суран.

Зокрема, професор Сливка подякував ветеранам за подвиг, побажав здоров’я, довгих років життя, сімейного благополуччя, успіхів: «Дякуємо Вам за те, що і в наші дні допомагаєте нам, разом з нами вирішувати буденні проблеми. Щиро вклоняюся Вам!».

Для ветеранів була підготовлена святкова програма, звучали фронтові пісні, спогади, декламували вірші. На початку вечора запалили символічну «Свічку пам’яті». Були зачитані вітальні телеграми від ветеранів, котрі не змогли прибути на зустріч. Для присутніх накрили святковий стіл.

Прес-служба УжНУ

Чимало істориків вважає, що – принаймні, з українського погляду – Друга світова війна почалася не з нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, а на півроку раніше – на території Карпатської України. В середині березня того ж року її територію з благословення Гітлера окупувала Угорщина.

Щоб уникнути примусового служіння окупантам і довести свою готовність боротися з фашизмом, тисячі молодих українців (русинів) Закарпаття почали нелегально переходити кордон у східному напрямку. Як їх там привітали?

Широкий загал суспільства України мало поінформований про те, що відбувалося на Карпатській Україні, чи пак, по сучасному – в Закарпатській області, – починаючи з 14 березня 1939 року аж до визволення території Закарпаття восени 1944 року.

Виступаючи з доповіддю на 18 з’їзді ВКП(б) у Москві 10 березня 1939 року, Сталін гостро розкритикував англо-французьку та північноамериканську пресу за те, що вона зняла “підозрілий шум” із приводу автономної Карпатської України. Сталін сказав, що мета зацікавлення цим українським краєм – “викликати злобу Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав”. Тоді, власне, й почався диявольський роман між Сталіним і Гітлером – союзниками на початковій стадії Другої світової війни.

Сталін боявся маленької Карпатської України

Західна преса того часу дійсно присвячувала велику увагу подіям на території нинішнього Закарпаття. Наприклад, протягом 1938 року в англійських газетах з’явилося 1004 статті про події в Карпатській Україні, найбільше у жовтні – 526 статей. Міністр закордонних справ Польщі у січні 1939 року заявив, що “Карпатська Україна може перетворитися на вогнище неспокою”. Тоді ж німецький посол у Москві повідомив до Берліна, що Карпатська Україна становить тепер найбільшу загрозу для СРСР як “місце кристалізації українського руху за незалежність”.

Ось куди карлючка у Сталіна закандзюбилась! Аби не піднялася Україна!

Через чотири дні після його виступу на 18-му з’їзді партії більшовиків у результаті захоплення (розчленування) Гітлером Чехословаччини і виникнення незалежної Словацької республіки з ласки Гітлера – автономний уряд Карпатської України 14 березня 1939 року також оголосив державну самостійність. Тривала ця незалежність усього чотири дні, оскільки Гітлер дав добро Угорщині окупувати територію Карпатської України.

Протестів із Москви не було, все йшло згідно з планом двох злочинців-змовників. План невдовзі завершився таємним договором (пактом Молотова-Ріббентропа) про поділ сфер впливу в центральній Європі між Радянським Союзом та Німеччиною.

На Закарпатті угорська окупаційна влада розгорнула масовий терор, насамперед проти активних українців. Сотні представників місцевої інтелігенції було запроторено в угорські концтабори, українську молодь змушувано вступати у парамілітарну профашистську угорську організацію “Левенте”.

Ідеалістів в СРСР чекала тюрма

Після 17 вересня 1939 року, коли сталінський Радянський Союз пішов назустріч нацистській Німеччині, щоб разом остаточно розбити “недоношений плід Версальського договору” (В. Молотов) – Польщу, хребти Карпатських гір перетворилися на новий радянсько-угорський кордон. Цим скористалися тисячі молодих, свідомих закарпатських українців і переконаних антифашистів.

Вони нелегально переходили кордон у східному напрямку в надії, що в СРСР зможуть стати у лави антифашистів та сприяти визволенню свого краю від мадярських окупантів.

Але замість надії втікачів очікувала тюрма.

Усіх нелегалів було затримано, етаповано в збірні табори, засуджено, переважно як мадярських шпигунів, на тюремний строк від трьох до десяти років і запроторено в незліченні концтабори ГУЛАГу.

Багато спогадів тих утікачів опубліковано на початку 90-х років у газетах Закарпаття, а також (чеською мовою) в Чехії. Це суцільне свідчення про жахи в радянських тюрмах і концтаборах.

“Що ми зробили, чому поводяться з нами гірше, як із худобою? Єдина наша провина полягала в тому, що ми проявляли братерську слов’янську любов. Це була наша доленосна помилка”, – ділиться спогадами один із утікачів, Ян Демчик. Аналогічно розповідають інші його побратими.

Серед дослідників існують певні розбіжності щодо оцінки кількості втікачів із Карпатської України до СРСР. Мабуть, найреалістичнішою є оцінка чеського історика М. Борака, котрий вважає, що втікачів із Карпатської України 1939–1941 років на окуповані Радянським Союзом території західної України було приблизно 20 тисяч.

Чехословацький корпус був дуже українським

Половина з них загинула в радянських концтаборах в Сибіру. Решта, щоб урятувати собі життя, охоче зголошувалася добровольцями до чехословацького військового корпусу, організація якого розпочалася на території СРСР у травні 1942 року. Це стало можливим після того, як Держкомітет оборони СРСР схвалив постанову про амністію для інтернованих і ув’язнених на території СРСР громадян Чехословаччини з метою їх залучення у військове формування, що його організували військові, уповноважені екзильним лондонським урядом Чехословаччини.

У травні 1942 року було створено чехословацький полк. Із 1428 добровольців 1363 були українці, втікачі з Закарпаття, колишні в’язні ГУЛАГу. Самостійна чехословацька військова бригада, сформована наприкінці 1942 року, налічувала 3517 бійців, із них – 2210 закарпатців.

Згодом створено чехословацький військовий корпус під керівництвом генерала Людвіка Свободи. Корпус брав участь у звільненні від фашистів Києва та в багатьох інших воєнних операціях на території України.

На час переходу радянсько-чехословацького кордону (на Дуклянському перевалі в Карпатах) восени 1944 року в чехословацькому військовому корпусі налічувалося 7100 карпатських українців. Із них до столиці Чехословаччини Праги у травні 1945-го дійшло понад 5300 бійців-закарпатців. Решта загинули в боях за визволення Чехословаччини, пише чеський історик К. Ріхтер.

Випробуваний сценарій для Закарпаття

Звісно, сталінське визволення Закарпаття не завершилося тим, що радянський режим дозволив закарпатцям, котрі вижили в ГУЛАГу, стати ядром чехословацького військового корпусу і відзначитися в боях проти нацистів. Зайнявши територію Карпатської України восени 1944 року, більшовики застосували випробуваний раніше на Західній Україні сценарій. Розпочалися арешти і депортація української інтелігенції Закарпаття, ліквідація Греко-католицької церкви й поетапна совєтизація населення краю.

Згідно з дослідженнями істориків, наприкінці війни і після неї із Закарпаття “в Сибір неісходиму” було депортовано принаймні 40 тисяч мешканців краю. Це крім тих закарпатців, яких додатково депортовано з території післявоєнної Чехословаччини як її громадян.

На жаль, це питання, констатують вчені, поки що задовільно не опрацьовано. Втім, існують поважні сумніви, чи можливо буде його остаточно з’ясувати.

А що в підсумку?

Напередодні 65-річчя закінчення Другої світової війни підіб’ємо підсумки зі сказаного вище й узагальнимо.

Спалах українського пориву до державності став причиною сталінського Голодомору-Геноциду на початку 30-х і фізичної ліквідації тисяч провідних українських інтелектуалів у 1937–1938 роках. Те саме повторилося під час відступу більшовиків із території західної України після 22 червня 1941 року та після їхнього повернення 1944-го.

Засаду – знищити провідну верству українців-патріотів – продовжувало радянське сталінське керівництво і в Карпатській Україні. Спершу депортацією в ГУЛАГ молоді Закарпаття, що 1939–1941 років нелегально переходила угорсько-радянський кордон у надії, що саме в СРСР вона знайде визнання свого ідеалізму й отримає військову підготовку для визволення рідного краю від угорських фашистів. Ці надії опинилися в… ГУЛАГу.

Після зайняття території Карпатської України восени 1944 року більшовики черговий раз продемонстрували свою ненависть до поривів українців здобути державну незалежність повторними розстрілами й депортаціями в Сибір.

Це особливо мали б пам’ятати всі ті громадяни України, які цими днями відзначатимуть 65-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Адже істориками доведено, що найбільшим колаборантом і союзником Гітлера на початку Другої світової війни був Сталін.

Перемогою над фашизмом народи колишнього СРСР завдячують не Сталінові, а бійцям радянської армії різних національностей. A безглузді втрати мільйони життів радянських солдатів, фізичну ліквідацію українських патріотів треба приписати політиці Сталіна і його режиму.

“Радіо Свобода”

У місті Чопі Закарпатської області вже відбулось чимало заходів приурочених величній даті – 65 річниці Перемоги у Великій вітчизняній війні.

На стадіоні „Локомотив” відбулись змагання за юнацький кубок області з легкої атлетики та відкрита першість Чопської ДЮСШ присвячена 65 річниці Перемоги у Великій вітчизняній війні, у міській дитячій бібліотеці розгорнута книжкова виставка „Ми вдячні Вам за мир і спокій, визволителі!”, за участю учнів загальноосвітніх шкіл міста надається адресна шефська допомога ветеранам війни та вдовам, проводяться регулярні наради з питань відзначення дати.

Та основним заходом у ці травневі дні стало вручення медалей „65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” ветеранам Великої Вітчизняної війни. Загалом було вручено 60 медалей.

Цю приємну місію – вручення медалей, взяла на себе особисто міський голова Галина Цар, заступник міського голови Арпад Буркуш, начальник управління праці та соціально захисту населення Марина Ряшко.

При кожній зустрічі на адресу ветеранів лунали щирі слова подяки за величний подвиг кожного ветерана перед яким сьогодні ми схиляємо голову.
„Скільки б років не минуло, та День Перемоги назавжди залишиться найяскравішим відблиском вашого величного подвигу – сказала міський голова – ми схиляємось нині перед тими, хто віддав свої кращі роки життя, відстоюючи безумовне право країни бути вільною та подарував мирне життя своїм нащадкам”.

Учасникам Великої Вітчизняної війни разом з медалями були вручені святкові пакети від міського голови Галини Цар.

З теплом та щирими словами подяки приймали ветерани знак величної шани до їх подвигу – медалі, як символ життя.

Крім цього, Чопським міськвиконкомом кожному ветерану до 65- річчя Перемоги було надано матеріальну допомогу.

Діана Вашко, Чопська міська рада

Мій прадід, закарпатський селянин Юрко Гаврош загинув у 1915 році на російському фронті, так і не побачивши свого єдиного сина. Цілком можливо, що поліг він від кулі такого ж українця, з тією різницею, що служили вони в арміях ворожих імперій. Його синові, а моєму дідові – теж Юркові Гаврошу – випала батьківська доля: знову воювати на російському фронті й знову в шинелі чужого війська. Мого другого діда Юрка Пецу також насильно мобілізували, й він перебував в угорському трудовому таборі.

Нині чомусь сором’язливо мовчать, що з СРСР у Другій світовій війні воювала не тільки Німеччина. У воєнних діях проти Червоної армії брали участь вояки цілої низки європейських країн: Італії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини, Хорватії. Тобто майже всі нинішні західні сусіди України, за винятком Польщі. Сотні тисяч закарпатських українців мобілізували до угорського війська й відправили на східний фронт. Так само насильно одягнули румунські шинелі українці Буковини та Бессарабії. В складі словацьких формувань були українці Пряшівщини. Друга угорська армія, яка дійшла аж до Дону, нараховувала 200 тисяч солдатів. Під час кровопролитних боїв вона втратила 150 тисяч убитими, пораненими й полоненими. Скільки поміж них було українців, які полягли від своїх єдинокровних братів із червоними зірками на пілотках?

Ясна річ, ніхто не запитував мого діда, чи хоче він воювати. Питання стояло руба: або береш у руки гвинтівку, або під військовий трибунал. Тож вибору не було. Деякі закарпатці рятувалися від служби, нелегально переходячи радянський кордон, де їх одразу… саджали в табори. Тож шинелі гонведів [з угорської «захисник вітчизни»] одягнуло майже все чоловіче населення Закарпаття. Їздовим в артилерії служив письменник Іван Чендей, ходив в атаку поет Федір Потушняк, угорським офіцером був художник Ернест Контратович, здався в радянський полон сатирик Марко Бараболя, який так і не повернувся з таборів…

Усі вони воювали приблизно так, як мій дід, якому судилася доля стати мінометником. Тільки-но офіцер відвертався, солдати ставали пацифістами. А щойно угорські дивізії відступили до Закарпаття, українці в шинелях миттєво зникали в найближчому лісі чи в кукурудзі. Попри те, що дезертирство каралося розстрілом. Саме так повертався додому мій дід, якого на біду ще й зловили в лісі партизани. Та навіть ці «червоні месники» нічого не робили тисячам вояків, які брели поодинці чи групами до своїх домівок по всьому Закарпаттю.

Так закінчилася війна для мого діда, який свого часу був поранений і лікувався в госпіталі у Станіславові. Кров у війні пролив, лише цю його солдатську жертву ніхто так і не оцінив, хоча прожив він до 83 років. Це інші ветерани діставали почесті – ордени й медалі, квіти, концерти, увагу. Дід, звичайний закарпатський колгоспник, не був за радянською ідеологічною системою фронтовиком. Просто у «Великій Вітчизняній війні» для мого діда немає місця. Але воно є в «Другій світовій війні», яка не ділить нинішню Європу на переможців і переможених. Бо Франція й Німеччина нині разом відзначають День закінчення війни.

Я торкнувся тільки одного аспекту – примусової участі українців у арміях інших країн, що перебували в гітлерівській коаліції. Про них теж слід пам’ятати. Бо це була величезна внутрішня трагедія для більшості цих людей. У фронтових щоденниках угорський вояк Іван Чендей (майбутній Шевченківський лауреат) бажав власним підрозділам… поразки. Бо з того боку фронту були «руські», такі самі, як і ми. Зате коли він потрапив у партійну немилість, «Закарпатська правда» не проминула згадати, що Чендей служив у «окупантів». Начебто там не служили всі інші закарпатські чоловіки.

Мовчимо вже й про часовий відрізок, який у Другої світової війни значно ширший, ніж у «Великої Вітчизняної». Адже перші українці полягли зі зброєю в руках ще в березні 1939 року, боронячи Карпатську Україну (нинішню частину України!) від угорського агресора. А через півроку українці в складі Війська Польського вже воювали з німецькими частинами. Хіба вони не заслуговують на згадку в розповідях про події найкривавішої війни в історії людства? Чи тільки з 22 червня 1941 року починається офіційно дозволена істина? Так, для Москви війна, можливо, й стала Великою Вітчизняною. А для України?

Для українців вона була значно складнішим і трагічнішим явищем, набагато багатовимірнішим. Згадаймо хоча б про Українську повстанську армію, яка нараховувала до сотні тисяч солдатів і воювала як проти Гітлера, так і проти Сталіна. Тому замість радянського ідеологічного чорно-білого штампа слід послуговуватися нейтральним і загальноприйнятим «Друга світова». І тоді в цій кривавій всесвітній бійні знайдеться місце всім. Навіть моєму дідові, мінометнику невідомої мені угорської частини. Бо кожна війна рано чи пізно має закінчитися миром. Навіть якщо газета «Правда» оголосила її «Великою Вітчизняною».

Олександр Гаврош,  журналіст, письменник, член Асоціації українських письменників, ”Український Тиждень”

Недільного ранку, 9 травня, в Ужгороді ветерани Великої Вітчизняної війни разом із головою Закарпатської обласної державної адміністрації Олександром Ледидою, головою обласної ради Михайлом Кічковським, керівниками військових частин, правоохоронних органів, громадськості взяли участь у покладанні квітів до підніжжя монументу “Україна – визволителям”, що на державному українсько-словацькому кордоні.

Квіти поклали й до пам’ятника “Добровольцям Закарпаття – учасникам Другої світової війни”, що на площі Кирила і Мефодія в Ужгороді.

Основне ж дійство традиційно пройшло на Пагорбі Слави. Там за участі ветеранів війни, керівників області, краян відбувся мітинг-реквієм. Хвилиною мовчання учасники зібрання вшанували  пам’ять тих воїнів, які полягли в боях. Свідкам подій 65-річної давнини дякували за мужність та Перемогу. Нинішньому й прийдешнім поколінням учасники мітингу бажали миру, спокою та добра…

Своїми спогадами про бойове минуле на мітингу ділилися голова ради організації ветеранів України в області Іван Бігунець та голова обласної організації “Товариство добровольців Закарпаття – учасників війни” Іван Данилик. Відтак, учасники мітингу поклали квіти до Вічного вогню.

“Гриміли гучніше гармат приймачі На радість усій Батьківщині: Прийшла Перемога!”, – звучало над Пагорбом Слави.

По закінченні урочистостей в амфітеатрі, що в обласному центрі, для ветеранів було розгорнуто польову кухню, де їх пригощали солдатською кашею. Разом з визволителями келих підняв і керівник краю. Вітаючи ветеранів, Олександр Ледида сказав:

- Хочу висловити безмежну подяку тим, хто боровся на фронтах Великої Вітчизняної Війни, виніс роки окупації, піднімав країну з руїн. Своєю хоробрістю Ви довели всьому світу: Україна ніколи не скориться загарбникам! Доземний Вам уклін!

Після обіду розпочався святковий концерт за участі художніх колективів області та народного артиста України І.Поповича, присвячений 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

Урочистості з нагоди 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років відбулися  в усіх районах та містах області.

Управління інформації та зв’язків із громадськістю Закарпатської ОДА

Сьогодні, 9 Травня, народи республік колишнього Радянського Союзу святкують 65-річницю перемоги над німецько-фашистськими загарбниками у війні 1941-1945 років. Саме того весняного дня завершилася найстрашніша в історії людства війна, народи Європи визволились від гітлерівської чуми.

Воювали й багато закарпатців. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять  героїв О.Тканка, С.Вайди,  О.Борканюка та інших фронтовиків, які  чотири роки поспіль вели запеклу боротьбу із загарбниками. Це колишні солдати і молодші офіцери, а нині полковники міліції у відставці І.Стецюра, І.Байдак, М.Моторний, Ф.Селищев, К.Воюцький, В.Ковінський, Є.Юков, Е.Кіяк, майори І.Суханов, П.Михайлов, В.Вакаров, Г.Стряпко, М.Майдич, а також  славні бойові подруги майори Г.Мозолєва, Л.Позднякова, К.Голубченко та інші.

Загалом  понад 20 тисяч закарпатських юнаків і дівчат записалися у сільських комітетах та військкоматах добровольцями до лав Червоної армії та Чехословацького корпусу Л.Свободи.

Президент України В.Янукович ще 23 березня цього року підписав Указ  «Про додаткові заходи щодо відзначення 65-річниці перемоги  у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.», а на засіданні координаційної ради під його головуванням наголосив, аби влада знайшла можливість  удвічі збільшити допомогу тим, хто захищав Батьківщину.

Планується виплатити також разову допомогу  інвалідам війни, учасникам бойових дій та колишнім  неповнолітнім (яким на момент ув’язнення не виповнилося 16 років), в’язням концтаборів та іншим,  особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною.

Чимало фронтовиків після війни продовжили службу в лавах органів внутрішніх справ. У той час, намагаючись стабілізувати криміногенну ситуацію у містах і селах, зокрема й на Закарпатті, багатьох з них куля знайшла  уже в мирний час. Серед  них  П.Руснак, І.Мишук, Г.Шутко, В.Басараба, І.Синько, В.Іщенко. Із 330 колишніх фронтовиків і тиловиків  нині живими залишилися 42. 

У переддень  великого свята перемоги   у клубі ГУМВС  проведено  урочистий мітинг за участі  героїв цієї страшної війни. Окрім цього, начальник ГУМВС України в Закарпатській області полковник міліції Віктор Русин підписав наказ про надання грошової допомоги ветеранам. Такі  урочистості проводитимуться і в усіх міськрайвідділах області. Ветерани ОВС і Великої Вітчизняної війни були запрошені керівництвом   закарпатської міліції у приміщення управління для  святкування  заходів з нагоди Дня Перемоги.

Полковник Віктор Русин наголосив також, що під час проведення урочистостей міліція забезпечуватиме громадський порядок у населених пунктах краю.

Петро БРОНТЕРЮК, голова ради  ветеранів ГУМВС Закарпатської області