Закарпатський науковець 2 роки одержував стипендію від уряду Японії

Микола Миколайович Гуйван, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник кафедри квантової електроніки фізичного факультету УжНУ. Нещодавно повернувся з Японії, де два роки поспіль був стипендіатом фонду JSPS (Japan Society for the Promotion of Science), який фінансується урядом цієї країни. Під керівництвом професора Масафумі Джинно (MasafumiJINNO) в лабораторії трансформування енергії факультету Електротехніки і Електроніки Університету Егіме у місті Мацуяма (префектура Егіме, острів Шикоку) працював над реалізацією спільного з професором Джинно проекту «Розробка ексимерних ультрафіолетових джерел випромінювання на йодиді ксенону».

— Пане Миколо, що саме сприяло вам в отриманні цієї стипендії?

– Найперше – актуальність поданого на конкурс проекту. Мій проект був одним з двохсот, відібраних на конкурсі з-поміж 1200 поданих науковцями з цілого світу. Власне, актуальність мого проекту полягала у потребі розробки ефективної бактерицидної лампи, здатної випромінювати у тому ж спектральному діапазоні, що і ртутна лампа, але яка б була екологічно безпечною.

— Розкажіть трохи більше про засновників фонду та його діяльність, пов’язану з наукою.

– Фонд JSPS – це організація, яка фінансується урядом Японії і надає стипендії науковцям у цілому світі. Це є міжнародний проект, який має свої філії-представництва у Росії, Бельгії, Німеччині, США, Чехії та деяких інших країнах. Я й сьогодні отримую їхню наукову пресу, з Японії, від їхнього фонду. Ця програма є досить цікавою, і це є стипендія, яка виділяється на наукові дослідження тривалістю від одного до двох років. Науковцеві, якому надається стипендія, зацікавлена і приймаюча сторона, яка отримує певні кошти на матеріали та обладнання, і, власне, сам науковець, який також отримує цю стипендію для проводження спільних досліджень.

— Подача проекту для конкурсу – громіздка процедура?

– Коли я у 2006 році надсилав свою документацію, тоді у конкурсі брали участь 1200 проектів, з них вибрали 200. Тобто, конкурс був досить високий. Але, насамперед, перед участю у конкурсі необхідно знайти науковця, який працює у твоїй галузі і був би безпосередньо зацікавлений у тобі, тобто, у ще одних руках та мізках, який би проводив відповідні дослідження, але потребує для цього місце та умови. Коли знайдено контакт і людину, тобто, приймаючу сторону, лише тоді готується проект, який узгоджується з приймаючою стороною. Далі триває узгодження деталей проекту, вирішується, чи має змогу прийняти сторона. Коли вже відшліфований проект та інші питання, тоді і відправляється цей план роботи, у моєму випадку – японському професору Масафумі Джинно. А вже він подавав через свій університет документи до фонду. Якщо твій проект виграв, тоді немає жодних проблем з оформленням документів. Запрошення від цієї сторони значно спрощує отримання візи.

— Японія привітна до іноземців?

– Японія досить привітна до неазіатів, але не дуже радо надає візи нашим неодруженим співгромадянам, отримати її у приватному порядку – досить складна процедура. Японська амбасада зазвичай вимагає гаранта для тебе, тобто, у Японії має бути організація або людина, яка гарантує підтримку іноземцю у форс-мажорних обставинах. Адже там дуже дороге медичне обслуговування і, взагалі, сфера послуг. Гарантом для мене був професор, який запрошував. Він взяв на себе відповідальність, що у разі якихось цих форс мажорних обставин допомагатиме мені вирішити мою проблему. В Японії вимагають від іноземця гаранта, навіть якщо той хоче орендувати квартиру. Таким чином японці убезпечують себе від випадкових візитів, які можуть призвести до зростання криміногенної обстановки тощо. Йде таке собі відсіювання, щоб якнайменше випадкових людей потрапляли до цієї країни.

— Над чим саме ви працювали?

– Я займався розробкою ультрафіолетової лампи для стерилізації та очистки води. Справа в тому, що в Японії багато термальних джерел з гарячою мінеральною водою, і, аби не хлорувати цю воду, її можна очищувати з допомогою ультрафіолетового опромінювання – це так звана УФ стерилізація води. Наша розробка працює таким чином: вода тече, лампи світять і ультрафіолетове опромінення вбиває мікробіологічне забруднення (всякі бацили і т.д. бактерії), вода очищується і може знову подаватися. Все відбувається у замкнутому циклі (показує ). У даний час японці, як і практично цілий світ, у якості бактерицидних ламп використовують ртутні лампи, але вони вимагають утилізації і не є екологічно безпечні, тому перед нами стояла актуальна проблема – знайти ефективний замінник ртутній лампі, тобто лампу, яка б працювала в бактерицидному діапазоні, але, щоб не була шкідливою. От ми й займалися пошуком чогось кращого, працювали з сумішами ксенону та пари йоду, і показали на прикладі інактивації спор Bacillus Subtilis, що наша лампа має кращий бактерицидний ефект, ніж ртутна лампа низького тиску, але при тому вона не є шкідливою. У результаті цих досліджень маємо спільний з японцями патент, публікації у фахових журналах та презентації на міжнародних конференціях.

— Як працюється у їхніх наукових закладах?

– Зізнаюся, що робота з японськими колегами була надзвичайно цікавою — жодних проблем з устаткуванням, з матеріалами. Що треба – те нам доставляли, та ці процедури роками вже відпрацьовані. Пишеш заявку на устаткування – і все отримуєш. Я дуже радий, що завдяки отриманому гранту вдалося попрацювати на сучасному обладнанні, підняти свій кваліфікаційний рівень, узяти участь у міжнародних конференціях, побувати у різних університетах та академічних інститутах Японії, встановити особисті зв’язки із фахівцями у області фізики плазми. Крім того, японці всіляко стимулюють громадське життя, щоб іноземець там не почувався ізольовано. Це все ж таки трохи шок, коли людина потрапляє у іншу культуру, звичаї, оточення. Зазначу, що наприклад, вивчення японської мови оплачується стипендіату фондом додатково.

— Вдалося оволодіти японською?

– Трохи вивчив, на популярному рівні можу щось сказати, пояснити тощо. Але в Японії спілкувався англійською, до речі, там дуже заохочується викладання англійською мовою іноземцями. Загалом, за два роки стільки вражень, що їх важко описати. Звичайно, участь у дослідженнях за кордоном – це була моя індивідуальна ініціатива, це не від «хорошого життя», адже на зарплати наукового співробітника у нас вижити важко. У 2002 році я захистив кандидатську дисертацію, а вже у 2003, 2004, 2005 роках, як і багато колег з факультету, їздив на стажування за кордон, зокрема, до Брно, університету Масарика, з яким маємо співпрацю. Там, власне, й отримав хороші результати, які представляв на конференції і познайомився з японським професором. Ми підтримуємо стосунки і зараз, переписуємось, дзвонимо. Нині я, як і багато колег з кафедри квантової електроніки, маю запатентовані винаходи, але, на жаль, в Україні це, на моє переконання, ще не скоро когось зацікавить.
Мирослава Кочіш