Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… ПРОВОКАЦІЯ
Друга книжка віршів Оксани Варги «Провокація» цілком виправдовує свою назву. Хоча найбільшою провокацією є сама авторка. Коли Юрко Винничук отримав від неї книжку, зауважив: «У таких красивих дівчат рідко бувають добрі вірші». Ну, це він тому, бо був ще тверезим, а в такому стані рідко спадає на ум щось справді мудре.
Оксана вміє посміхатися і нічого не хотіти взамін за цю посмішку, а це і є найвища поезія. Вона любить епатаж, не боїться болю (стоматолог же), прагне екзотики і повноти вражень. Така людина не може не провокувати сильних емоцій – і у себе, і в оточення. Але здобуваючи медичну освіту, Оксана навчилася ті емоції ще й діагностувати і класифікувати.
Ну і зашифровувати свій діагноз латиною, як то ведеться у лікарів. Тому вірші об’єднано у три цикли, кожному дано у заголовок латинський афоризм. Автор перших двох Публілій Сір. Був такий дядько у Римі, з колишніх рабів. Писав комедії – дуже популярні, бо напхані численними афоризмами. Дуже розумівся на коханні. Принаймні, теоретично. Правда, повторюючись багато століть, ті вислови вже перестали бути такими точними, бо ж і публіка змінилася, і хохми вже не ті.
Але щось таки у тих дотепах є. Так от, перший каже: «Кохання вбивається тільки часом, але не людським бажанням». Ну, про час Сір загнув, не подумавши до кінця. Він просто був надто доброю людиною. Насправді ж пристрасть – то така чума, що і час безсилий. А от про бажання – це точно. Хто хоче порвати зі своїм минулим, тільки все глибше занурюється у нього, трясовина дуже підступна.
Перші вірші Оксани саме про це. Нічого не минає, особливо жіноча пристрасть, яку тяжко кваліфікувати – чи то любов, чи то ненависть. Та й яка різниця! Головне, що то все заряджено шаленою енергетикою, від якої вибухає усе навколо. Хто не заховався вчасно, хай начувається. Лірична героїня вміє кохати так, що від коханого не лишається каменя на камені.
Мабуть, тільки так і треба – щоб вже не було за ким жалкувати. Другий цикл віршів починається афоризмом «Нема нічого більш бажаного, ніж заборонене». Ех, чому нам ніхто не заборонить бути розумними і щасливими? Та ми б тоді… А так! У нас же нічого гарного не забороняють, тільки підспудно душать, непомітно, не викликаючи тим ніякого опору.
А ще частіше просто доводять до повного абсурду і своєї протилежності, як євроінтеграцію, приміром. Але грець із нею. А може би у нас ще секс заборонити? Це, здається єдиний шанс, аби в Україні відбулася демографічна революція. Ну і ще отакі книжки тому сприятимуть. Бо тут, звісно, знов про коханя. Від заборон “запах наших оргазмів, ритміка наших злягань” стають тільки ще міцнішими і розкутішими. Третій цикл відкривається Горацієм.
Той знав свою справу. Мовляв, треба або казати щось корисне, або просто розважати людей. Типу – змішувати ці два заняття поети не сміють. Він і не змішував. Писав то корисні оди, після яких в автора з’являлися гонорари, то сатири, за які не платили, але публіка від них шаленіла. Нормальний цинізм, на якому трималася вся римська велич. От і авторка підходить до феномену пристрасті десь за таким принципом. Воно ж бо інколи корисно – випробувати себе на міцність.
Бо все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. То якщо дівчина переживе свою пристрасть, перетворюється на Термінатора. Хід думок десь такий. А для того кіногероя завжди так: «Любов – це не остання катастрофа, яка з тобою стається». Тому краще все-таки не страждати, а спробувати отримати якісь позитивні емоції. Бо хто знає, що важливіше в інтимній ліриці – чи щоб вона давала якийсь корисний досвід для читача (на кшталт – облиште надії, закохані), чи щоб вона надихала і гіпнотизувала? Застерігати чи, навпаки, провокувати? Оксані явно ближче останнє.
Вона пише про любов приблизно так, як у радянські часи писали про «Бітлів» і їхніх наступників. Мовляв, така гидота, що аж кортить послухати. Так багато всього гарного на світі, а кортить чомусь оцього поганого. Це знов таки про коханя. Як не погано людині у такому стані, а без нього ще гірше. Мабуть, гірше. Не знаю, я ніколи не пробував. Є в цьому циклі і пара впізнаваних портретів із ужгородської богеми – колеги по цехові. Вийшли кращими, ніж у житті.
Оксана все-таки добра натура, як і її Сір. Завершується усе віршем пам’яті батька – дуже щемким і щирим. Хоча взагалі-то фінал у книжки відкритий. Дуже хочеться уявити, що станеться з героїнею далі, чи збереже вона ту невтримну енергетику (такого в закарпатській жіночій поезії ще не було) і що з часом буде із цього феєрверку. А таки буде.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”