Подорож закарпатського журналіста до вугільної столиці
Якщо відверто, сідаючи у потяг, думав, що рушаю в місто забутої «совдепії», щось на кшталт стереотипних американських фільмів про Радянський Союз, де все ще ходять в шапках-ушанках, а на вулицях можна зустріти ведмедя. Втім, ці підозри розвіялися вже на вокзалі, хоч ознаки цивілізації були ледь помітні під залишками нещодавніх снігопадів. Сівши в таксі, починається знайомство з одним з найбільших міст України. Пункт призначення – район Пєтровка, один з найбільших у Донецьку (для читача намагатимусь максимально залишати автентичність назв – їх вимова підкреслює особливість місцини). Зупинився я у друзів на звичайній квартирі. Звідси і почнемо розповідь закарпатця про вугільну столицю України – Донецьк.
До центру як до Мукачева
У перший день після приїзду ми готуємось до святкового столу. Наближалося свято, та й приїзд гостя з Закарпаття теж додавав урочистості заходу. Увесь день присвячуємо нарізкам салатів, холодних закусок та запіканню картоплі «аля Донбас». Мене дивувало, чому ми приділяємо цій справі так багато часу, замість того, аби бодай на півдня вискочити у місто і краще познайомитися з ним. У відповідь на мою цікавість, отримував посмішки і нагадування про те, скільки часу пішло на поїздку з вокзалу до Пєтровки. Справді, після 42 годинного перебування у потязі і очікуваної зустрічі з друзями, не помічаєш, як промайнули в машині 40 хвилин! Маршруткою ця подорож тривала б усі півтори години. До центру – 23 кілометри.
Наступного дня ми все ж дісталися міста.
Масштаби справді вражають. Чомусь виникло враження, що Донецьк більший за Київ. Вулиці довжелезні, просторі і чим ближчі до центру, тим гарніші. Місту лише 140 років, тож в центрі можна зустріти будівлі кінця ХІХ ст. Та переважно – будинки Сталінського періоду. Втім, останнім часом, як і належить мегаполісам, в місті ростуть сучасні хмарочоси. Твердження, що всі споруди обов’язково надвисокі, було б перебільшенням, однак планування справді створює ефект гігантизму. Те саме стосується і районів. Коли я, ужгородець, не робив різниці між районом та мікрорайоном, зіткнувся з непорозумінням. Для мене це було одне й те саме. Виявляється, перші складаються з других. Приблизними підрахунками, ми визначили, що лише район Пєтровка, за розмірами як… два Ужгорода!
Звичайно, є в Донецьку і так звані «спальні» райони. За населенням вони можуть сягати таких обласних центрів як Чернівці. Зважаючи на їх типовість, не витрачатимемо на них часу.
Перестороги для слов’янської душі
Вугілля країна потребувала завжди: і за часів Сталіна, і за незалежності України. Маючи такі ресурси, влада не забувала потурбуватися і про зовнішній вигляд міста. Це помітно і по масштабам і заможності міста. Якщо ви в Донецьку вперше, для знайомства з ним раджу прогулятися центром пішки. Хоч це займе досить багато часу і виснажить ваші ніженьки – воно того варте.
Ужгородців, котрі про розбудову чи пак реставрацію паркових зон вже забули, приємно вразять місця відпочинку, про які розповім далі. Парк відпочинку імені Щербакова. З усього що там є, і що один-в-один таке як в Ужгороді, так це замки закоханих на перилах вздовж набережної. Все інше дивує свіжим ремонтом і непошкодженістю. Бруківка – якісна, лавиці – не зламані, урни для сміття – на місці (хоч і забетоновані), паркові скульптури – на зиму дбайливо заховані під поліетилен. Можливо, так воно було і не завжди. Однак, здається, відтепер – надовго.
Йдеться не лише про якість ремонтних робіт. За порядком у місті слідкують і такий пропагують. У громадських місцях зустрічаємо попереджувальні стенди. В Європі їх змісту напевно б здивувалися б, однак для України вони явище неординарне. Хоча, знаючи настрої цільової аудиторії, якій стенди адресовані, інколи замислюєшся над рівнем культури. Маю на увазі не лише Донецьк і рідний Ужгород. Перестороги «Не смітити!» і «Не гуляти з собаками!» ще зрозумілі, але такі як «Не купатися у фонтанах», «Не нищити рослини», «Не розводити вогнища» справді писалися для широкої слов’янської душі.
Ви заперечите: «Окрім іншого, в центрі Ужгорода всюди пишуть, що риболовля заборонена – і кому яке до того діло?». Аж ні! Якби не переконався сам, так само ставився б до заборон скептично. Було близько двадцять третьої години.
Нас четверо, всі палять, маємо літрову пляшку пива. Люду немає зовсім. Підходить патруль міліції у складі двох чоловік (ППС зустрічається досить часто, окремі групи до 5 чоловік), і зауважують: «Хлопці, що ж ви, для кого написано: палити і розпивати заборонено!». Вдома можна було б і посперечатися, але коли дебелі донецькі хлопці мовчки погасили цигарки і викинули недопите пиво, стало якось не по собі. Для мене велике відкриття: в Україні є місто, де в громадських місцях у будь-яку пору доби палити і розпивати навіть слабоалкогольні напої дозволено лише у спеціально відведених місцях. Міліція руки не заламувала, і поводили себе правоохоронці більш ніж делікатно. Ми повели себе так само. Настільки толерантне і демократичне вирішення питання (як виявилося) порушення громадського спокою мене вразило.
“Квітучий капіталізм”
Цю історію я навів, як приклад. Продовжуємо прогулянку Донецьком в інший час, в іншому місці. Якщо ти родом з радянської епохи, спогади дитинства переносять у той час. У назвах вулиць багато імен та подій того періоду. Наприклад, назви районів: Ленінський, Будьоновський, Ворошиловський. Пам’ятники Леніну, комсомольцям, статистам (це перші льотчики які підкорили стратосферу) тощо. Однак ці історичні персонажі напевно дуже здивувалися б тому, що «загниваючий капіталізм», проти якого вони так відчайдушно боролися, досить непогано приживається у місцях, які носять їхні імена. До того ж, бізнес тут теж має інші масштаби. Офіси більш величні, і забезпечують гідну інфраструктуру навколо себе.
Власне Ленін, який зустрічає нас на центральній площі, оточений Макдональдсом, на момент свого відкриття кращим готелем у Європі «Донбас Палацом», і висотками в який розміщені різноманітні компанії.
З того, що має більш «народний» характер, так звана «бесідка щастя». Відкрита три роки тому, вона вже завоювала популярність серед тих, хто вірить у повір’я та прикмети: заходячи в неї вперше, треба загадати бажання і воно обов’язково здійсниться. Поруч вже забуті в Ужгороді інформаційні тумби. Правда, сучасніші, з внутрішнім підсвітленням. Таких в місті чимало. Донецьк готується до Євро-2012 і вони є складовою програми інформування гостей міста про заходи та об’єкти, які супроводжуватимуть чемпіонат.
До речі, про футбол. Вже знаменитий стадіон «Донбас-арена» вражає помпезністю. Він виглядає шикарніше, ніж на екранах ТБ. Все, що необхідно вболівальнику, поруч: максимально спрощено систему отримання послуг – від придбання квитка – до купівлі морозива. Вся територія під відеонаглядом. Крім того, цілодобове чергування міліції. Донеччани бережливо ставляться до спортивного гіганта і з розважливою пошаною відгукуються про його власника. Взагалі склалося враження, що спорудження об’єктів соціального направлення, реставрація парків та пам’ятників, фінансування благодійних фондів та проектів в Донецьку не прийнято сприймати через призму політики. Філантропія прижилася тут як звичне явище. Неподалік від “Донбас-арени” розташувався меморіальний комплекс на честь Ленінського комсомолу. Пам’ятник червоноармійцям і комсомольцям настільки великий, що навіть підійти до нього було страшно. Комплекс нині теж на реконструкції. Окрім бюджетних коштів, виділених на це, ремонт фінансують меценати з великого бізнесу.
Окрім пам’ятних місць, звертають на себе дві речі – дороги і вуличне освітлення. Якісний асфальт і така ж його укладка на центральних вулицях забезпечують чудове покриття. Зауважень до освітлення немає. У вже згаданому парку ім. Щербакова, навіть за відсутності людей на кожному світловому стовпі горить одразу по ТРИ ліхтарі!
Краще гір можуть бути…
Побут донеччан мало чим відрізняється від нашого. До свята – класичний олів’є, холодна закуска, салати, все так само. Третій тост – теж за жінок. Але чоловіки не встають, як у нас, натомість келих обов’язково має бути в лівій руці. Напевно тому, що ближче до серця.
Великі свята прийнято відзначати у сімейному колі. Батьки друзів, до яких ми завітали, дуже цікавилися життям на західній Україні, її історією, побутом. Особливий інтерес виявили до сіл, поділених кордоном вздовж вулиць після Другої світової. Проводили паралелі зі східним кордоном. Втім, стереотипів про “западенців” я на собі не відчув. Ми всі розуміли, що спільного у нас більше, ніж відмінного.
Мене дивувала масштабність Донецьку, їх – мініатюрність Ужгорода і Закарпаття. Коли Донецьк за офіційною статистикою сьогодні являє собою місто з населенням у 1.2 млн. жителів, а з тими, що “понаїхали”, майже два, то про 120 тисячний Ужгород і область в мільйон двісті годі й говорити.
Незвичним для донеччан була близькість до кордонів. Моє повідомлення про те, що з моїх вікон видно словацькі гори, викликало містичне захоплення. Втім, звістка, що в Ужгороді вода подається по графіку, дещо нівелювала європейськість древнього міста. Водопостачання в Донецьку цілодобове. Лише вночі відсутня гаряча вода. Про перехід на автономне опалення в багатоповерхівках тут не чули. Дуже дивувалися, що в Ужгороді віддається перевага саме автономці. До речі, жодного під’їзду в багатоповерхівках я не бачив без броньованих дверей.
Хочу відзначити, що подорож потягом «Ужгород-Донецьк» відбувалася в оточенні тамтешніх мешканців. Безперечно, всі – російськомовні. Однак ворожості до українськості в компанії не було. Лише один молодик намагався пропагувати радикальні зміни у мовному питанні.
Вже у самому Донецьку, я розповів про нього друзям, котрі, як справжні донеччани, є прихильниками двомовності. Однак, їм справді стало соромно за співвітчизника. Адже закон є закон, і його треба виконувати. І такого, щоб в очі ображати людину, її культуру і мову – завше вважалося неподобством.
Донецькі проліски
Виявляється, і на Донеччині є гори, проте з дивакуватою назвою “терикони”. І аби відчути “дух донецькості”, як висловилися друзі, вони запросили мене підкорити одну з вершин. Для тих, хто не знає, терикон – це штучний насип з порожніх порід, витягнутих при підземній розробці покладів вугілля. Їх висота може сягати 200 метрів. В середньому ж вони заввишки з дев’ятиповерхівку. Такі своєрідні «гори» розкидані практично по всьому місту, за виключенням спальних районів та центру.
Вугільна промисловість відчувається на кожному місці. Як у нас в назвах популярні різного роду «Деци…», «Трембіти», «Полонини», так у них «Терикони» та «Шахтарі». Шахт справді багато. В Петровці, де сконцентровано найбільша кількість шахт в місті, це помітно з висоти терикону, які розташовані буквально поруч з житловими будинками. Окремі шахти сягають до 2000 м в глибину. Зважаючи на давність видобутку вугілля, більшість з шахт вже з’єднанні між собою під землею. І їх протяжність може сягати до 40 км. Напевно шахти і є головною причиною того, що у вугільній столиці й понині немає метро, хоча необхідність в ньому вкрай відчутна.
Наявність величезних підземних вугільних царств, змушує місто рости вшир. Площі, не придатні для будівництва, засаджуються деревами. Такі посадки виконують подвійну функцію: з одного боку, вони скріплюють грунт на поверхні, а з іншого, бодай якось нівелюють розвіювання пилу з териконів і викиди з інших промислових об’єктів міста, яких, до слова, у місті теж до блуду. Посадки можуть розтягуватися до чотирьох кілометрів квадратних, через які одному краще не ходити…
P.S.
Побачене, почуте і відчуте викликало питання: чи є визначальною у європейській ментальності близькість до Європи,?
P.P.S.
Матеріал писався напередодні виборів і не має на меті ідеалізацію регіону.
Олександр КОРОБКО, Ужгород-Донецьк-Ужгород, спеціально для газети “НЕДІЛЯ”