Олександр Крицький: “Війна – це важка праця, бруд і кров…”

Олександр Омелянович Крицький, голова Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни університету, у минулому – старший викладач фізико-математичного факультету, заступник декана, згодом – методист деканату інженерно-технічного факультету. Пройшов у боях усю війну, від Сталінграду до Оломовця (Чехія).
 Олександра Крицького призвали до армії польовим військкоматом. Доля закинула 18-річного хлопця з рідного села Велика Рублівка, на Полтавщині, на Сталінградщину. У селі залишились мати та молодший брат, якого німці у 1943 році забрали працювати до фашистської Німеччини.
 Олександр пішов з села з відступаючими військами Радянської армії. Мати до кінця війни нічого не знала і не чула про Олександра, лише у 1944 році дізналася, що її син дослужився до старшого лейтенанта, став командиром батареї інструментальної розвідки, і День Перемоги зустрічав у Празі з багатьма нагородами – двома орденами Вітчизняної війни, двома Червоними Зірками, медаллю чехословацької республіки «За хоробрість», яку йому вручив генерал Свобода.
 Олександр теж дізнався про свою родину лише після закінчення війни. Мати Олександра пережила війну разом з дружиною свого брата. Німці спалили Велику Рублів ку дотла, хата і господарство згоріли. «Коли німці відступали, палала вся Україна. Німці на Україні все знищували. У нашому селі нічого не залишилося після німців: школа згоріла, колгоспна контора, господарства», – згадує Крицький
 Жінки зробили собі з льоху землянку, куди стягнули пожитки, які вдалося винести з палаючої хати. Їли те, що виростили на городі. Німці, коли господарювали на нашій землі, зберегли колгоспи, люди ходили на роботу. Там матері та тітці вдавалося здобути собі їжу. Лише після війни старший син повернувся до рідного села, збудував мамі хижку, замість спаленої німцями.
 У пам’яті Олександра Омеляновича зберігаються три найяскравіші, найболючіші спогади з війни. Добре пам’ятає перше бомбардування станції Валуйки. «Німці тоді над нами знущалися, – згадує він, – кидали на нас з літаків пусті бочки з пробитими дірками. Ці бочки летіли зі страшним свистом, я тоді був ще зовсім молодим солдатом, ще навіть форми не мав. Цей випадок запам’ятався мені на все життя, настільки це було незвично і страшно». Згадує форсування Карпат, коли у гори доводилося витягати важчезні гармати – гаубіци. Інший випадок стався вже після перемоги. «Ми потрапили під обстріл під Оломовцем. Це було несподівано, тому що ми думали, що німці вже відступили. Тоді я був контужений, все обійшлося, але загинув наш сержант».
 Олександр Крицький згадує, що німці на початку війни поводили себе дуже гоноровито, але потім, коли програвали війну, йшли до полону з піднятими руками і навіть вели себе запобігливо, кричали «Гітлер капут!». «Під кінець війни це були зовсім інші люди»,– згадує пан Крицький. – що нас дуже дивувало, вони не створювали як наші люди партизанські загони на своїй території, коли ми туди вступили. Вони вважали, що все-одно програли війну і немає змісту опиратися, проливати кров. Німці за свого одного вбитого солдата розстрілювали 10 наших людей, не важливо, чи то були військові чи мирні жителі. Певно, думали, що і ми так робитимемо».
 Після повернення з Німеччини Олександр Крицький зупинився у Мукачеві, закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Ужгородського університету. Згодом його запросили на роботу до університету, де він пройшов шлях від асистента до старшого викладача, працював на посаді заступника декана. Нині Олександр Омелянович на пенсії, але донині очолює раду організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, які працюють в університеті. «Нас залишилося небагато, – каже він, –  потроху ховаємо своїх колег по фронту. Тих, хто живий – підтримуємо, вітаємо з ювілеями, дякуємо профкому й його голові Тамарі Іванівні Суран, яка нам допомагає. Цього року будемо мати святкову зустріч, на яку запросимо усіх наших ветеранів, а їх сьогодні залишилося 56 чоловік».
 «Ми на фронті були молоді і не думали про те, що нас завтра спіткає, а у той час навколо гинули наші товариші, – згадує Олександр Омелянович, – але зараз війна ще страшніша може бути. Тоді воювали люди, гармати та кулемети, а тепер людство вигадало стільки засобів знищення людини, що й перерахувати неможливо. Знаєте, перед наступом ми проводили підготовки, починали з «катюш», німці їх дуже боялися. Це було чудове видовище. Але краще цього всього не бачити, не хочеться, щоб наша молодь знала війну. Бо війна – це важка робота, грязь і кров».
Мирослава Кочіш, прес-служба УжНУ