Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… ГУСТІ АКВАРЕЛІ
Весна то починається на повну силу, то знов відступає. Саме о такій порі потрапила до рук нова книжка Василя Густі «Ріка під кригою». Він народився у Королеві над Тисою – саме тоді, коли річка скресає і несе крижини поміж українським і угорським берегом усе далі і далі на Захід. Отак і Закарпаття і закарпатці ціле життя, цілу історію – поміж Україною і не-Україною, прикриті зверху тоненькою кіркою льоду, а під нею – норовлива течія, котра прямує не знати куди. Закарпатці люблять гори, але живуть таки по річках, захаращують їх, отруюють, оббудовують дамбами, проклинають за повені, на тих же повенях наживаються, сидять на березі, чекають, поки не пропливе труп ворога, співають і медитують. Закарпатці – сини і дочки своїх річок. І поезія наша народжена під хлюпіт річкових хвиль. Тому вірші у нас – то природно-нестримні, то, навпаки, ретельно опрацьовані за всіма правилами меліоративної справи, гідро-інженерії і мостобудування. Ця книжка якраз з останніх взірців. Вона надзвичайно геометрична.
Скомпонована з лінійкою, циркулем і транспортиром, вивірена і випробувана на міцність. Автор, схоже, свідомо писав з прицілом на нащадків, на прийдешні покоління, аби ті побачили нас саме отакими – собі на умі, нібито і простими, мов на долоні, але з багатьма підтекстами, підводними течіями, прозорими і холодними, лінивими і енергійними водночас. Звісно, про що б письменник не писав, він завжди про себе, любимого. То й тут ліричний герой постає в образі річки. Здається, ти зразу схопив суть вірша, його настрій, ніби й немає там нічого такого зашифрованого – аж раптом відчуваєш, як вірш витікає у тебе крізь пальці, і в сухому залишку так нічого і не зостається.
Автор грається з читачем, дражнить його позірною простотою, за якою насправді глибокий життєвий досвід, тверде розуміння того, що двічі по два далеко не завжди чотири і навіть найчастіше таки не чотири, а щось зовсім інше. Мабуть, кожний бодай раз у житті відчував себе отою гераклітовою річкою, до якої неможливо увійти двічі, бо щомиті вона стає іншою. Вважають, ніби клітки людського організму оновлюються в середньому раз на сім років. Щоправда, лишається ще паспорт, лишається пам’ять, від якої не втечеш, лишаються чисельні соціальні зв’язки навколо тебе. Але то все пусте. Автор невпізнанно змінюється від вірша до вірша. Вони у цій збірці дуже різні: багато нових, багато вже відомих за попередніми книжками. Але тут вони все одно обертаються новими смислами.
Бо наступної весни авторові шістдесят. Це як найсерйозніший перекат, такий собі Шипот. Наближення до нього налаштовує на особливий лад. Адже це вік, коли переходиш від пригод до медитацій. Але щоб були медитації, потрібно спершу мати пригоди. В автора їх було доволі – про це у попередніх книжках “Пляшка бургундського” і “Кого я знав, кого люблю”. І тепер ті пригоди, мов у водяній клепсидрі переливаються з однієї половинки у другу – туди, де житейська мудрість і гіркий та солоний досвід. Потім, щоправда, цей годинник можна буде знову перевернути, бо після 60-ти починається нове життя, вже вільне від службових обов’язків, офіційних паперів і неодмінної краватки з білими манжетами. Автор постійно намагається зазирнути за той вже близький рубіж, зримувати своє сьогодення х очікуваним.
Відчай у В.Густі постійно римується з надією, печаль – із радістю, час – із вічністю. Життя людське минуще, але і після смерті у цьому світі все буде прекрасно. Оцей питомо закарпатський стоїцизм присутній буквально у кожному вірші. Даний умонастрій є головною розрадою автора. Взагалі, у закарпатських поетів старшого покоління смерть зараз є головною темою творчості. Десь це данина традиції, десь – спроба приручити, одомашнити, а як не вдасться, то бодай обманути цього звіра. Але переважний настрій книжки все ж цілком світлий.
Бо ж слово “береги” недарма перегукується з “оберегами”. Багато віршів і схожі на якісь заклинання – від злих духів, поганого настрою, ударів долі. Колись наші предки посилали свої біди услід за річковою водою, супроводжуючи кожний такий обряд спеціальною піснею. Потім магічний сенс такого перебування над річкою якось вивітрився, але й досі нас невтримно тягне не річкові пляжі, до потічків, ставків чи хоча би басейнів. Коли ж нема навіть них, душа омивається отакими акварельними віршами. Причому у Густі вони дуже густі.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”