Омелян Довганич: “Пишаюся тим, що я українець…”

До 80-річчя від дня народження Омеляна Довганича – історика-дослідника, педагога, журналіста і громадського діяча.

За тринадцять днів до смерті, 18 жовтня 2009 р., доктор історичних наук Омелян Довганич подарував мені чергову нову книжку „Закарпатці під пресом сталінського свавілля”, написану у співавторстві з істориком-краєзнавцем Федором Рубішем з Мукачева. На титульній сторінці напис: „З незабутніми враженнями підписую Вам наступну книгу, і хоч вона, як і інші – драматичного змісту, треба все це всім нашим людям знати і ніколи не забувати.” Написав і пішов у Вічність… Тільки згодом син науковця Омелян передав мені книжку біографічних нарисів про учасників національно-визвольних змагань, боротьбу за відродження незалежності соборної України, її волю і утвердження української державності, в якій болючим дотиком до мого серця стали й рядки анотації: „…присвячується 70-річчю Карпатської України і 80-річчю від дня народження авторів.”

 …Той час, мов земна вічність, тяготив історика
 
До свого 80-річчя видатний дослідник Закарпаття Омелян Довганич не дожив шість місяців і вісім днів. А мріяв, обговорював, готувався. Він вільно плавав у бурхливому океані історії ХХ століття, бо сам був її живим уособленням. І, закінчивши працю над одною книгою, наступна на нього вже чекала. Робота, як навіжена, переслідувала його з дня-на-день, бо ж відомо – любить працьовитих. Вона тримала науковця на цьому світі: він жив у праці – „…Я працюю і в суботу, і в неділю. На столі у мене завжди завдання: на день, місяць, рік.” (із книги про О.Д.) – і не працював хіба що останні два місяці… Той час, мов земна вічність, тяготив історика. Однак він мужньо і привітно з посмішкою ангела зустрічав побратимів і друзів в робочому кабінеті, і зрадів би найзапеклішому ворогу. Та останніх у нього не було, бо один з найвідоміших істориків Срібної Землі Омелян Довганич був від Бога доброю людиною і щиро любив рідний український народ. Доторкнутися до цієї святої величі і простоти випала доля і мені.
 
… Позаду кілометри, відміряні сходинками на п’ятий поверх у скромну квартиру науковця на проспекті Свободи. Були вони сповнені особливого змісту, гідні життєвих університетів. У старомодному кабінеті науковця формувалися риси скрупульозності, об’єктивності, оперування фактами, робота з документами, зрештою добре засвоїла святе журналістське правило, яким один з найстарших журналістів Закарпаття сам послуговувався в житті: не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Він писав у своїх книгах, що „мертвим ми боргуємо тільки правду” і спонукав до неї інших, він писав правду без білих плям і відбілював українську історію від них, не чорнив інших заради себе.
 
Сорок років життя – дослідження історії Закарпаття у переддень та під час Другої світової війни
 
Про наукові зацікавлення і відкриття українського історика і краєзнавця, журналіста і видавця, педагога вищої школи і літературознавця, громадського діяча і члена Національної спілки журналістів України, лауреата обласних премій імені Олекси Борканюка, Михайла Бабидорича і Августина Волошина красномовно говорить біобібліографічний покажчик „Омелян Довганич”, виданий до його 75-річчя, та книжка „Я не випадково став істориком” (2008), яка продовжила перелік його праць. Гідною пам’яттю про автора став бібліографічний покажчик „Колекція видань Омеляна Довганича у фондах ЗОУНБ” (2009), виданий після смерті з поваги до великого друга бібліотеки за більшість подарованих книжок. У покажчику ґрунтовна передмова „З Нижнього Селища до вершин науки. Штрихи до портрета Омеляна Довганича” кандидата історичних наук, доцента УжНУ Миколи Олашина, яка знайомить читача з його багатогранною діяльністю. А науковий ужинок Омеляна Довганича багатий і різносторонній. Він налічує понад 60 книжок – авторських видань і у співпраці, його спадщина – понад 1000 публікацій, що викликає непідробний інтерес як у вітчизняній науці, так і за її межами. Та головна проблема, якій він присвятив понад сорок років свого життя, – це історія Закарпаття у переддень та під час Другої світової війни. На його долю випало вперше  відшукати, зібрати і опублікувати списки загиблих закарпатських добровольців як Червоної армії, так і Чехословацького армійського корпусу під командуванням генерала Людвіка Свободи в „Книзі пам’яті Закарпатської області” і написати вперше монографію „Закарпатські добровольці”, бути автором перших публікацій про „дітей Червеньова”,  глибоко опрацювати архівно-слідчі кримінальні справи репресованих закарпатців і характеризувати всі їх категорії, першими в Україні виконати рішення Кабміну з підготовки і видання серії документальних книг „Реабілітовані історією” – зокрема обласного тому у двох книгах (2003 – 2004 рр.) тощо. Він писав історію Закарпаття на основі людських доль, здебільшого трагічних. Другу світову війну вчений дослідив з усією складністю проблем в житті людей і держави, скрупульозно довіряючи тільки фактам.
 
Найпліднішими для вченого в науково-дослідному і видавничому плані були роки від проголошення незалежності України, коли розпочав розгрібати великі пласти забутих, недоступних і заборонених у минулому архівних документів і матеріалів так пошматованої нашої історії і друкувати розвідки, статті і нариси та документи про найбільш драматичні і трагічні її сторінки. Зокрема, збірник архівних документів і матеріалів „Тернистий шлях до України” (2007), підготовлений з колегою Олексієм Корсуном, здійснить переворот у свідомості кожної людини. У ньому Закарпаття в європейській політиці 1918 – 1919, 1938 – 1939, 1944 – 1946 рр. ХХ ст., в яких розпочався і завершився процес об’єднання нинішніх українських земель в єдиній державі. Не дожив О.Довганич до виходу у світ першого тому двотомника „Карпатська Україна. Документи і матеріали” (2009), що презентує один  із найзагадковіших феноменів українського державотворення – Карпатську Україну. 
 
Та не про цю, далеко не всю, сумлінну працю історика, в якій він виріс до велета, прагну сказати. Серед щоденних буднів за письмовим столом, Омелян Довганич дав згоду бути науковим консультантом моїх теле- і документальних фільмів про Другу світову війну. Допомагав у темі голокосту євреїв у телефільмі „Більше ніколи” за однойменною назвою міжнародної клятви “NEVERAGAIN”, яку скріпили країни-учасниці антигітлерівської коаліції по відношенню до геноциду будь-якої нації, який не повинен більше повторитися на Землі. З великим зацікавленням науковець сприйняв звістку про мої наміри створити документальний фільм „Втікачі у безсмертя” про нелегальний перехід закарпатців у Радянський Союз в 1939 – 1941 рр. А ще з більшим терпінням присвятив мені не одну годину, поки я упорядкувала цю трагічну сторінку в історії закарпатського народу на передодні і під час війни в півгодинний сценарій. Він не шкодував часу, а радів, що є можливість і бажання розказати про це широкому загалу. Обидва фільми отримали високу оцінку на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм „Перемогли разом” у Севастополі в 2008 і 2009 роках. Теплим спогадом у пам’яті день 8 травня 2009 року. Телефоном із Севастополя я вітала Омеляна Довганича з днем народження по-особливому: перемогою документального фільму „Втікачі у безсмертя” у номінації „Світ без тероризму”…
 
Незадовго до смерті…
 
– Я вже сучасний, Ірино Михайлівно. – Радісний голос Омеляна Дмитровича відчувала на відстані у мобільному телефоні десь серед літа. – Він таки придбав собі цей мобільний витвір зв’язку, коли переконала його готувати спогади до друку, щоб презентувати до 80-річчя. Найстарший онук Олег приніс дідусеві навіть ноутбук, бо історик вирішив і його освоїти за набором власних спогадів. Однак не під силу виявилася нова справа, адже науковець багато років жив і працював з вадами здоров’я. Тут знадобилася моя допомога видатній людині за його безоплатні консультації, безкорисливу працю в ім’я майбутнього і нині щаслива з того. Товсті папки рукописів отримали життя, а Омелян Довганич дописував власну історію. На жаль, він встиг її тільки дописати і незадовго до смерті здати до улюбленого видавництва „Ґражда” останній рукопис – книгу спогадів і роздумів „Коли історія як незагойна рана…”. У ній золотою ниткою вишита нелегка доля славного українця через призму історії рідного краю, в якій високою нотою звучать завершальні слова автора: „Я вдячний за високу оцінку моєї праці і пишаюся тим, що я українець, як і мій батько, і живу у європейській державі, яка в минулому має славну тисячорічну історію.” Він пішов із життя справді щасливий, бо його титанічна праця, хоч із запізненням, удостоїлася високої державної нагороди – ордена „За заслуги” третього ступеня з нагоди 70-річчя Карпатської України. Назавжди у моїй пам’яті залишиться щасливий погляд старенького історика, коли, вже прикутий до ліжка, тримав у руках видавничу верстку власних мемуарів. У цю мить моє сумління ставало чистим і я розуміла найголовніше: як мало було потрібно цій людині для щастя…
 
Він жив у любій йому „хрущовці”, в останні два роки зігрітій сучасним опаленням, яке встановив син-будівельник, бо у ній пройшли благословенні роки його життя і творчості. У цьому негабаритному помешканні радянського штибу відбулися 48 років спільного подружнього життя Ганни і Омеляна Довганичів, сповнені високої духовності і краси. За свою працю на ниві історії науковець завдячує саме своїй дружині Анночці, яку „покохав з першого погляду, з першого знайомства і, як виявилося, що на все життя”. Вона упродовж всіх років створювала необмежені можливості займатися науковими пошуками, а їх праця за чверть віку в Ужгородському державному університеті знайшла відображення у книзі „Університет у нашому житті” (2007). Омелян Довганич жив сам вісім років і вісім днів, бо рівно на стільки пережив свою дружину. Двічі на день, зранку і ввечері, до нього приходив молодший син Омелян, який є уособленням батьківської доброти, бо був йому і за вдячного сина, і за медичну сестру, і за надійного помічника у справі видання книжок, хоча не успадкував шляху батька.
 
Омелян Довганич народився у чехословацькій державі 8 травня 1930 року. Цей день через п’ятнадцять років став передоднем Великої Перемоги, який після війни упродовж життя радістю і болем відгукуватиметься у серці вченого. День Перемоги історик завжди зустрічав зі сльозами на очах, бо дуже хотів, щоб батько, підпільник-антифашист Дмитро Довганич, повернувся із концтабору додому. Та він мученицькою смертю загинув у боротьбі з фашизмом і навіки застиг викарбуваним прізвищем на сільському пам’ятнику учасникам Другої світової війни у с. Нижнє Селище на Хустщині. Сліди батька історик шукав двадцять вісім років! І коли знайшов найновіші документи, книгою „Трагічний фінал. Розвідгрупа „Закарпатці: історія та люди” (2004) увіковічнив світлу пам’ять батьків Дмитра і Марії Довганичів. Він пішов із життя з чистим сумлінням історика, бо зробив усе, аби діти, онуки і правнуки знали, як загинув їх пращур. У своєму серці вчений леліяв високий батьківський заповіт: здобув освіту та служив рідному народу і родоводу. Про це шановний історик розповідає нащадкам у телефільмі „Вічний вогонь любові”, створений у 2006 році Закарпатською ОДТРК.
 
65-річчя Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні святкуємо без нашого вчителя – багатьох із нас. Вроджена інтелігентність, толерантність, доброта, енциклопедичні знання Омеляна Довганича, якими послуговувався не один журналіст, назавжди у нашій пам’яті, кому пощастило працювати і спілкуватися поруч. Для мене волею долі були відміряні 2003 – 2009 роки, в яких посіяно багато корисного, що зійде колись плодами. У них назавжди залишиться любов Омеляна Довганича, подібна батьківській, бо говорив мені, що нагадую йому донечку Тетяну, яка могла бути поруч із ним у срібні роки, але померла у піврічному віці. Сумно, що 80-річчя не стало ще одним світлим днем благословенного життя професійного історика і журналіста передусім, як мріялося, а тільки світлою, немеркнучою пам’яттю про нього. А можливо у цьому, зважаючи на сьогодення, закономірність щасливої людини.

Ірина Гармасій, “Закарпаття онлайн.БЛОГИ”