Василь Щур: “Якщо візьмешся за потрібну справу, радо допоможе й громада”
Василь Щур – корінний верховинець. Діди й баби по батьківській і материнській лініях походять з різних сіл району: Голятина й Келечина, знаменитої Колочави й самого Міжгір’я.
Василь народився в сім’ї водія рейсового автобуса й диспетчера АТП 29 квітня 1980 року. Зразу після школи поступив на юридичний факультет Ужгородського держуніверситету, який закінчив 2002 року. Тоді ж, іще студентом, обраний депутатом Міжгірської райради і став наймолодшим в Україні народним обранцем районного рівня. Отримавши диплом юриста, для початку пішов перевірити себе у бізнесі — пощастить, значить, залишиться… Виробництво тротуарної плитки, художня ковка, торгівля, чим займався, приносили прибутки… І все ж непосидючий юнак шукав чогось цікавішого. Тому 2005 р. він уже на посаді провідного спеціаліста Міжгірської райекологоінспекції. Через рік із 13 кандидатів, здобувши прихильність майже половини виборців, обраний головою селища.
Срібний призер з легкої атлетики серед школярів України (1996 р.), кандидат у майстри спорту, багаторазовий чемпіон області і, до речі, бронзовий призер чемпіонату Європи з футболу серед збірних команд мерів в Австрії.
— Що спонукало вас, молодого, успішного й перспективного, балотуватися на селищного голову в дві тисячі шостому році?
— Бажання зробити Міжгір’я кращим. І внутрішня наполегливість. Коли тобою оволодіє мета, то немає такої перепони, яку б не можна подолати. Мова не лише про політичні, владні, але й життєві амбіції. А ще добре ім’я, яке успадкував від батьків…І та тепла атмосфера в сім’ї, яка тебе підтримує і надихає: дружина Ольга, банківський економіст, донечка Марія-Аліна, котра народилася того дня, коли мене обрали головою; виважені, мудрі поради батьків…Це перше. Друге: займаючись бізнесом і будучи водночас депутатом районної ради, я бачив і спостерігав, що селищна влада багато що робить не на користь бізнесу. А бізнес — це динаміка, прогрес, робота й зайнятість не однієї сім’ї…Тоді я по-справжньому зрозумів суть вислову: “Владо, не можеш помогти, то хоч не заважай робити”. Народ наш працьовитий та кмітливий — і сам знайде вихід з ситуації. Я пройнявся цим. І тепер на практиці бачу підтвердження цієї тези: коли керівник не перешкоджає чомусь і комусь, то інколи вже цим робить добру справу. Але коли ти відповідально, компетентно, вболіваюче підходиш до справи та ще й наділений владними повноваженнями, то результат неодмінно буде! І люди, якщо до них з повагою ставишся, тобі подякують.
— Міжгір’я — звичайний райцентр, розташований високо у Карпатах. І все ж, на ваш погляд, чим селище відрізняється від собі подібних в області?
— Динамікою розвитку — хай і пригальмованою кризою, — у декількох напрямках…Ми були найбрудніші, а тепер — найчистіші. Це перша наша гордість. Чим ми “взяли” за три роки? Тим, що на перший план поставили людський фактор — аби людям покращити побут, комунальні послуги, транспортне обслуговування… За кошти місцевого бюджету закупили десять одиниць нової техніки. Зокрема, два сміттєзбиральні автомобілі, два трактори, які перевозять побутові відходи, поливальну машину та іншу спецтехніку і т. д. Завдяки парі нових куплених автобусів відновили ще радянський маршрут: між нижнім і верхнім кінцями Міжгір’я, яке розташоване вздовж ріки Ріка, і між селами Стригальня й Запереділля — приблизно сім-вісім кілометрів. Це зразу відчутно розв’язало транспортну проблему всередині райцентру і полегшило будні 12 тисячам його мешканців…
— Два роки тому — уперше за всю історію селища — в центрі Міжгір’я вибудували алею, поставили лавиці, провели сучасне освітлення — створено привабливий куток для відпочинку…
— 2008 року ми розпочали докорінну реконструкцію центральної частини Міжгір’я, яка десь наполовину реалізована, — появилася каштанова алея, зручні лавиці, ліхтарі, квіти… Другою частиною передбачено впорядкувати красиву площу, яка буде засаджена також магноліями і сакурами — не дивуйтеся: вже районовані сорти цих милуючих око рослин, запрацюють фонтани…
— Це — чудово. Мешканці в такому разі будуть владі лише вдячні. Однак, я впевнений, що сьогодні “комуналкою” задоволені далеко не всі міжгірці. Що найбільше допікає?..
— Сміттєзвалище. Ми налагодили завдяки придбаній техніці централізований збір твердих побутових відходів і вивозимо їх на полігон. Але ж незабаром місця не вистачатиме — поруч річка Ріка… А згідно з правилами відстань до берега має становити 500 метрів…Чисто фізично дотримуватися цього ніяк. На допомогу, я переконаний, має прийти обласна влада, яка планує побудувати в краї чотири сміттєпереробні заводи. Враховуючи екологічні вимоги, змушені будемо вивозити відходи кудись у низинні райони.
Немає взимку проблем з котельнями, яких було чотири, і з опаленням, оскільки після 2007 року практично всі мешканці перейшли на індивідуальне. Ми видавали дозволи. Благо, труби витримують потрібний тиск. Малозабезпеченим його проведено, а інколи й встановлено опалювальні котли, — за рахунок селищної ради. У такий спосіб влада Міжгір’я позбулася головного болю — і з теплом немає зараз жодних проблем.
Вода в помешкання міжгірців подається цілодобово. У нашій казні гостро не вистачає коштів на заміну старих, 40-річних водогонів, фільтрів, насосів… Тут потрібна би допомога вищестоящих органів. Своїми силами ми реконструювали мережу водопостачання по вулиці Гренджі-Донського, приймач водозабору “Омножанський”, виготовили проектну документацію на оновлення подачі води на вулицях Набережна, Цендри, Волошина, а також — схему оновленого водопостачання цілого селища. Триває робота щодо залучення іноземних інвестицій на будівництво очисних споруд. На всіх багатоповерхівках зведено шатрові дахи, прокладено газогін на вулицях Возз’єднання, Заводській, частково на Хустській, на одній п’ятиповерхівці замінено вікна й двері на сучасні енергозберігаючі, спільно з мешканцями проводиться благоустрій прибудинкових територій. А ще заплановано облаштувати всі три мікрорайони сучасними дитячими ігровими майданчиками. За останні два роки для усіх п’ятьох дошкільних закладів закуплено інвентар, меблі, оновлено кухонне начиння, посуд, холодильники, телевізори, електроплити… Проблем немало. Але існує і багато варіантів їх вирішення: мине криза — пожвавішає й фінансове забезпечення. На це дуже сподіваємося.
— Отже, основа основ розв’язання більшості вузлів у комунальній сфері — казна селища: які струмки й потічки її наповнюють, де, на ваш погляд, ще можна б шукати резерви?
— Скажу насамперед так: бюджет Міжгір’я становить 4,5 млн. грн., з яких 3,5 млн. — захищені статті: зарплата, нарахування тощо.
Наповнення казни забезпечують в основному бюджетні організації селищного і районного підпорядкування — до 45 відсотків, суб’єкти малого й середнього бізнесу — до 40, плата за землю — до 15 процентів, а також транспортний та інші податки.
Де шукати резерв? У відрахуваннях від продажу земель через аукціони — переважно з метою розміщення туристично-рекреаційних об’єктів; розвитку малого і середнього бізнесу — будівництво невеликих оздоровчо-туристичних комплексів; сфері обслуговування, яка йде зразу за туризмом. І власне все. Ми хотіли б незабаром стати невеликою Яремчею або навіть компактним Буковелем. До прикладу, на околиці селища постав — до 80 відсотків готовності — великий комплекс “Джерела Міжгір’я” на півтисячі відпочинкових місць, де буде зайнято майже 700 осіб обслуговуючого персоналу. І якби не криза, то від експлуатації цього об’єкту виграло б не лише селище, а й увесь район. Адже на таку “родзинку”, як тутешня мінеральна вода, що лікує чимало недуг, — мало і який санаторій багатий!.. Криза ось-ось мине і справи підуть на лад.
— І все ж, Василю Михайловичу, з домінуванням яких галузей пов’язуєте перспективи розвитку селища?
— Напрямки уже нині видно. Їх декілька.
Перший — туризм і рекреація. Цим нас збагатила чудова природа Карпат. (Бо ж ера великих підприємств минула).
Другий — традиційний: лісова і деревообробна галузь з якнайскорішим запровадженням кінцевої переробки деревини. Це підтверджує діяльність Міжгірського лісокомбінату, держлісгоспу, десятка приватних підприємців…
Третій — енергозберігаючі технології переробки відходів деревини: брикети, пелети з використанням щепи й тирси. Це має постійний попит і становить великий експортний потенціал.
Четвертий напрямок — популяризація привабливості Міжгір’я завдяки проведенню різних фестивалів: “Проводи отар на полонину”, “На Синевир трембіти кличуть”, “Колочавське відлуння Тереблянської долини” (разом із чеськими колегами), “Рекітське сузір’я” — дитячий творчий збір талановитих школярів.
П’ятий — збереження і примноження народних традицій: розвиток вівчарства, конярства, виготовлення сирів, бринзи, урди, виробів зі шкіри, трембіт, сопілок…
Усі ці напрямки надто перспективні. І щодалі матимуть ринковий попит. Але усі потребують інвестицій. Сподіваюся, місцевим бізнесменам у кмітливості не відмовиш, а вони поволі набираються сили.
— У Міжгір’я завжди були вірні побратими в Україні й за рубежем…
— …І цим традиціям ми не зраджуємо. Селище входить до Асоціації малих міст України, дружні зв’язки підтримує з Обуховом, Бояркою, Українкою Київської та Жмеринкою Вінницької областей; містами Коженіце і Седловце Мазовецького воєводства Польщі.
А ще наша селищна рада заснувала Асоціацію сільських рад Міжгірського району.
— Що вважаєте за головне у вашій виборній посаді?
— Бути чесним керівником. Якщо берешся за добру, потрібну людям справу — тобі й громада радо допоможе! А будь-яка важлива справа, над якою працюємо, це справа всієї громади. Звичайно, один у полі не воїн. Багато залежить від атмосфери, яка складається у стосунках із районною владою. Якщо вони ділові, доброзичливі, то це приносить обопільну користь. У багатьох випадках спираюся на думку громадськості, а уже без підтримки та розуміння депутатського корпусу і колективу апарату селищної ради мені, як голові, не обійтися. Приємно, що нині з їхнього боку підтримку маю на всі сто відсотків. Тільки так можна ефективно керувати та вибудовувати позитив, розвиваючи селище й район.
— За роки української незалежності утвердилося молоде покоління керівників органів місцевого самоврядування, до якого належите і ви. Чим воно відрізняється, як на вас, від старшої генерації?
— Молодій людині притаманний прогрес. Незаангажованість. Відсутність усталених стереотипів. Нарешті — сміливість.
З великою повагою ставлюся до людей старшого покоління, але коли чую в розмові, що “до пенсії мені ще п’ять чи сім років”, то чомусь зразу думаю, що ті роки для роботи керівника продуктивними не будуть. Молодий думає не про розмір пенсії, а про своє добре ім’я.
— Ви в такі молоді роки вже здобули собі славу благодійника і мецената…
— Це поклик душі і серця — зробити добре і приємне ближньому. Тим паче — дитині. Зовсім по-європейськи позитивно сприймаються щорічні поїздки півсотні міжгірських школярів до Польщі на відпочинок, а нам приємно приймати у себе маленьких поляків.
Практично щомісяця відправляємо наших учнів на екскурсії у міста Західної України — хай бачать, як і чим живуть сусіди. Нашим вірникам організовуємо поїздки у Почаївську лавру, Зарваницю, закарпатські монастирі й інші святі місця…
Видали альманах дитячої творчості “Вітрила надії”, в якому юні поети й прозаїки опублікували свій доробок. Одне слово, духовність сучасника також у пошані селищної влади.
— Якщо балотуватися довелося б іще раз?..
— То я чесно скажу виборцям, що вдалося зробити, а що ні й чому. А те, що я обіцяв міжгірцям 2006 року, а обіцяв небагато, але речі реальні й потрібні, — то вже і перевиконав на всі двісті відсотків. І вдруге, якщо балотуватимусь, буду обіцяти лише те, що зумію здійснити.
Інтерв’ю вів Василь Нитка, власний кореспондент газети “Голос України” в Закарпатській області, заслужений журналіст України, “Верховина”