Чи прийде на зміну Великій Вітчизняній війні Великий Вітчизняний мир?

[Total: 0    Average: 0/5]

Угорські гонведи їдуть на східний фронтОтож ми знову прямуємо в минуле. Табачник з Януковичем хочуть вкотре нав’язати нам “Велику Вітчизняну війну” замість Другої світової, як її йменують у всьому цивілізованому світі. Московська одновимірна ідеологія і далі світить в головах людей, які тепер керують Україною. А поміж тим для самої України – ця війна не була “Вітчизняної”. Хоча би тому, що українці, як і під час Першої світової війни, воювали по обидва боки фронту. І хто, як не закарпатці, про це найкраще знають.

Мій прадід, порошківський селянин Юрко Гаврош загинув у 1915 році на російському фронті, так і не побачивши свого єдиного сина. Цілком можливо, що поліг він від кулі такого ж українця, як і він, з тією різницею, що служили вони в арміях ворогуючих імперій.

Його синові, а моєму дідові – теж Юрку Гаврошу випала батьківська доля: знову воювати на російському фронті і знову в шинелі чужої армії. (Другий дід Юрко Пеца теж насильно мобілізований перебував в угорському трудовому таборі).

Нині чомусь сором’язливо мовчать, але з Радянським Союзом воювала не тільки Німеччина. У воєнних діях проти Червоної Армії (так вона тоді йменувалася)  брали участь вояки цілої низки європейських країн: Італії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини, Хорватії. Тобто, майже всі нинішні західні сусіди України, за винятком Польщі. І сотні тисяч закарпатських українців було мобілізовано в угорську армію і відправлено на східний фронт. Так само насильно одягнули румунські шинелі українці Буковини та Бессарабії. У складі словацьких військ, які теж брали участь у східній компанії, були українці Пряшівщини. А в хорватській армії служили українці, які жили на Балканах.

Тобто значна частина українців опинилася в складі військ, які воювали на другому боці. Наприклад, Друга угорська армія, яка дійшла аж до Дону, нараховувала 200 тисяч солдатів. Під час кровопролитних боїв вона втратила 150 тисяч убитими, раненими і полоненими. Скільки серед них було українців, які полягли від своїх єдинокровних братів з червоними зірками на пілотках?

Ясна річ, ніхто не питав мого діда, чи хоче він воювати. Питання стояло руба: або в армію, або під військовий трибунал. Тож вибору не було. Частина закарпатців рятувалася від служби в угорській армії, нелегально переходячи радянський кордон, де їх відразу… саджали в табори. Тож шинелі гонведів одягнуло майже все чоловіче населення Закарпаття. Їздовим артилерії служив письменник Іван Чендей, ходив в атаку поет Федір Потушняк, угорським офіцером був художник Ернест Контратович, здався в радянський полон сатирик Марко Бараболя, який так і не повернувся з таборів…

Усі вони воювали так, як приблизно мій дід, якому судилася доля стати мінометником. Як тільки офіцер відвертався, солдати ставали пацифістами. А щойно дійшовши з відступаючою угорською армією до Закарпаття, українці в шинелях моментально зникали в найближчому лісі чи в кукурудзі. Не зважаючи на те, що дезертирство каралося розстрілом. Саме так повертався додому мій дід, якого на біду ще й зловили в лісі партизани. Та навіть ці “червоні месники” нічого не робили тисячам вояків, які брели по одиночці чи групами до своїх домівок по всьому Закарпаттю.

Так закінчилася війна для мого діда, який свого часу був поранений і лікувався у госпіталі у Станіславові. Тобто, кров у війні пролив, тільки таку його солдатську жертву ніхто так і не оцінив, хоча прожив він до 83 років. Це інші ветерани діставали почесті – ордени і медалі, квіти, концерти, увагу. Дід, звичайний закарпатський колгоспник, не був у радянській ідеологічній системі фронтовиком.

Просто у “Великій Вітчизняній війні” для мого діда не має місця. Але воно є у “Другій світовій війні”, яка не ділить нинішню Європу на переможців і переможених. Бо Франція і Німеччина нині разом відзначають День закінчення війни.

Я торкнувся тільки одного аспекту – примусовій участі українців у арміях інших країн, що перебували у гітлерівській коаліції. Про них теж слід пам’ятати. Бо це була величезна внутрішня трагедія для більшості цих людей. У фронтових щоденниках угорський вояк Іван Чендей (майбутній Шевченківський лауреат) бажав власній армії… поразки. Бо з того боку фронту були “руські”, такі самі, як і ми. Зате, коли він потрапив у партійну немилість, “Закарпатська правда” не проминула згадати, що Чендей служив у військах “окупантів”. Начебто там не служили всі інші закарпатські чоловіки.

Мовчимо вже й про часовий відрізок, який у Другої світової війни значно ширший, ніж у “Великої Вітчизняної”. Адже перші українці полягли зі зброєю в руках ще в березні 1939 року, боронячи Карпатську Україну (нинішню частину України!)  від угорського агресора. А через півроку українці у складі Війська Польського вже воювали з німецькими частинами. Хіба вони не заслуговують на згадку про події найкривавішої війни в історії людства? Чи тільки з 22 червня 1941 року починається офіційно дозволена істина?

Так, для Москви війна, можливо, й стала “Великою Вітчизняною”. Уже на другий день війни так її проголосила народові газета “Правда”. (До слова, російські пропагандисти у свій час так називали і Першу світову війну).

Але для українців вона була значно складнішим і трагічнішим явищем, набагато багатовимірнішим. Згадаймо хоча б про Українську Повстанську Армію, яка нараховувала до сотні тисяч вояків і воювала, як проти Гітлера, так і проти Сталіна.

Тому замість радянського ідеологічного чорно-білого штампу слід послуговуватися нейтральним і загальноприйнятим “Друга світова”. І тоді у цій кривавій всесвітній бійні знайдеться місце всім. Навіть моєму дідові, мінометнику невідомої мені угорської частини. Адже кожна війна рано чи пізно має закінчитися миром. Навіть якщо газета “Правда” оголосила її “Великою Вітчизняною”.

Олександр Гаврош, “Український тиждень”

Comments are closed.