Іван Стецюра: “Я схиляю голову перед тими фронтовиками, хто віч-на-віч сходився у двобої з ворогом”
9 травня Україна відзначатиме 65-ту річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. З нагоди свята ми запросили до розмови людину, котра знає, що таке війна, з власного досвіду, а не з кінофільмів. 89-річний полковник міліції у відставці Іван СТЕЦЮРА перемогу зустрів сержантом. Господь уберіг його від серйозних поранень, хоча загинути, каже, міг не раз…
“МІЙ БАТЬКО ОХОРОНЯВ ЦАРСЬКУ СІМ’Ю”
– Іване Кононовичу! Розкажіть для початку трохи про себе: звідкіля родом, яким було ваше дитинство?
– Народився я 7 січня (на саме Різдво) 1922 року. Так що вже топчу цю грішну землю 89-й рік…
Родом — з Вінничини, з простої селянської сім’ї. Мати моя була неграмотною, вміла тільки розписуватися. І досі відчуваю сором перед нею за те, що не навчив її писати-читати. Вона все запитувала мене: “Як то ти, Іванку, читаєш, як складаєш ті букви?” Звісно, якби я залишився в родині, то навчив би маму грамоті.
Батько мій був моряком, 32 роки відслужив у морському флоті. Працював механіком двигунів, плавав на есмінцях. Навіть був Георгіївським кавалером, один час охороняв царя Миколу Другого! Мав міцне здоров’я, вирізнявся фізичною силою. Удвох ще з одним матросом вони могли зупинити пару коней: на радість царським дітям хапали руками за колеса карети, й коні не могли її зрушити з місця. Прожив тато 83 роки, мама — 84.
Нас у сім’ї виховувалося двоє дітей. Голод 33-го року ми пережили відносно безболісно, оскільки батько працював на млині, молов зерно для колгоспу, а відходи, які залишалися, приносив додому, і мама їх варила.
– Як війна позначилася на вас і на вашій родині?
– Мій двоюрідний брат Павло партизанив у лісі, а загинув під Кенігсбергом. Другий брат, Михайло, зник безвісти в Прибалтиці. Брат Георгій повернувся з війни капітаном. Дядько Матій теж воював, мав чимало орденів… Були на фронті ще двоє моїх зведених братів: Атанасій та Арсеній. Останній брав Будапешт, служив у далекобійній артилерії — за всю війну його навіть не поранило, осколочком не зачепило! Кругом нього, казав, багато людей гинуло, а йому нічого… А з села нашого загалом полягло на війні 167 односельців.
Після закінчення учительського училища мене мобілізували в армію, в Мелітопольське авіаційне училище, де готували штурманів. Після Фінської війни авіація мала перетворитися у провідний рід військ, і потрібно було готувати для екіпажів літаків стрілків-бомбардирів. Замість штурманів наше училище випускало саме цю категорію. Вчили нас навіть штиковому бою, аби знищувати на землі ворожий десант.
“ПІСЛЯ ТЯЖКОЇ ХВОРОБИ ПОЛЬОТИ ДЛЯ МЕНЕ ЗАКІНЧИЛИСЯ”
Коли почалася війна, у липні місяці наше училище завантажили в ешелони й евакуювали в місто Новоузенськ Саратовської області. Жили ми спершу в наметах, далі в бараках без опалення. Їсти давали двічі на добу. Потім прийшла люта зима, 35 градусів морозу. Я вмивався в ополонці, і від того схопив плеврит. Вилізаю якось після польоту з літака — і заточився. Два місяці відлежав у лікарні, потім через хворобу мене списали в наземну авіацію. Тож мої польоти на цьому й закінчилися…
Ця новина мене дуже вразила. Став писати батькам листи: мовляв, як це так — усіх на фронт беруть, а мене ні?! Товаришу написав, який у Сталінграді воював. Але прийшла весна, і на зеленині я віджив. Уже могли мене і на фронт узяти. Відправили нас у батальйон аеродромного обслуговування під Сталінград. Там я освоїв водійську справу, став помічником начальника військового аеропорту. Треба було вивозити сніг, чистити смугу, аби літаки могли сідати.
Звідти мене взяли в польову майстерню майстром озброєння і відправили на фронт, на Курську битву. Було то 7 липня 1943 року. Потрапив я на Степовий фронт під командуванням маршала Конєва, який потім перейменували у Другий Український.
– Ви брали участь у знаменитій Курській битві?
– Оскільки наша військова частина, яку ми обслуговували, воювала, то і ми при ній теж. Але я з німцем віч-на-віч не зустрічався, не ходив у штикову атаку. Тому завжди кажу, коли доводиться десь виступати й розповідати про війну, що схиляю голову перед тими фронтовиками, котрі йшли на ворога у перших рядах.
Хоча мені і самому не раз дихала в обличчя смерть. У Харкові отримав поранення осколком снаряда в руку. У Ворошиловграді тільки-но ми покинули майданчик, де розмістилися (командир попросив сходити провідати його рідню, чи всі живі), як те місце німець накрив масованим артилерійським вогнем! Усі б полягли… Добираючись до Бєлгорода, після 60-кілометрового маршу поснули мертвим сном в одному приміщенні, коли прокинулися, вийшли надвір — а там усе розбомблено! Німці бомбили, а ми навіть не чули, такі втомлені були…
Коли готувалася Яссо-Кишинівська операція, то на наш аеродром в Бєльцях вранці як налетіло близько 35 німецьких бомбардувальників, як почали бомбити! Правда, наші зенітники відразу шість їх поклали.
У Румунії вже легше було, бо тамтешній король Мігай без бою пропустив радянські війська. Зупинилися ми аж в угорському місті Кечкеметі. Там обслуговували авіазагін літаків ПО-2, відомих “кукурузників”, на яких літали жінки-льотчиці. А недалеко від нас, в місті Секеш-Хекервар, точилися запеклі танкові бої і, якби німці прорвалися, то й нам непереливки було б.
Далі потрапили ми в Будапешт. Угорці справили на мене хороше враження. Вони знали російську мову, гарно співали. Створили товариство угорсько-радянської дружби. Запросили нас з полтавчанином тодішнім лейтенантом Сергієм Барабаном на вечір відпочинку. Ми як заспівали “Волга-Волга”, угорці підхопили нас на руки, винесли на сцену. Там ми співали російські, українські пісні. Для них ми були окупантами, але могли вільно ходити на танці. Нам ніхто в спину не стріляв…
“У ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ Я КИНУВ КУРИТИ”
– Де вас застала перемога?
– В Австрії, в місті Дойч-Ваграм. Цікава деталь: коли оголосили про перемогу СРСР у війні, я з радості кинув палити. У той самий день — 9 травня 1945 року. Спершу не берігся, смалив махорку так, що аж в голові макітрилося, а тепер з’явився стимул жити… Тож з того часу і не палю.
– Ким ви були, коли закінчилася війна?
– Старшим механіком авіаційного озброєння у званні сержанта. Але перед тим звільнили на пенсію бухгалтера нашої військової частини, тож мені доручили його замінити. Хоча я цим ніколи раніше не займався, але довелося. Почав працювати на посаді лейтенанта. А демобілізували мене з армії раніше, оскільки я був учителем за фахом і мав навчати дітей.
– Які маєте військові нагороди?
– Нагород небагато. Насамперед, “За участь у бойових діях”. Є документи на медалі за взяття Відня та Будапешта, але самих медалей чомусь не дали. Здав я ці документи у військкомат, чекаю й досі… Ну, а всі решта — це вже післявоєнні нагороди або за службу в органах. Проте не це основне. Хоча нагороди всі у мене заслужені, а не “приписані”. Основне, що я залишився на війні живий, здобувши величезний життєвий досвід. Ким я тільки не працював: і тканину на крила літаків натягував, і шліфував, навіть куховарив в Австрії, як виникла потреба мати кухаря, аби готував їжу для наших солдатів. До речі, навчився й секретів австрійської кухні.
“ДУМАВ ЗАЙНЯТИСЯ ПИСЬМЕННИЦТВОМ, А ОПИНИВСЯ В МІЛІЦІЇ…”
– Як склалася ваша доля після війни?
– Спершу я мав намір зайнятися літературною роботою, але вийшло по-іншому. “Засватали” мене в органи держбезпеки, хоч я й опирався, як міг, навіть відмову офіційну писав. Все одно призначили після закінчення місячних курсів у Харкові помічником оперативного уповноваженого Тячівського райвідділу. Далі був “опером”, старшим “опером”, начальником міліції, коли вже міліцію й “безпеку” об’єднали. Хоча я міліцейську роботу й не знав спершу – відав лише про “антирадянську” 58-му статтю, якою займалася “безпека”…
Після Тячева мене направили в обласне управління міліції, в службу ОБХСС (теперішня ДСБЕЗ). Пройшов шлях від рядового оперативника до начальника цього відділу. Звідтіля й на пенсію пішов, маючи загалом 25 років вислуги в органах держбезпеки та внутрішніх справ. Полковник міліції у відставці.
– Ви ще й відомий письменник. Скільки видали книжок про війну?
– З двадцяти моїх книжок майже половина присвячена військовій тематиці. Торік вийшла моя збірка оповідань “Букет синіх волошок”. Вона складається з 68 оповідань, чотири з яких присвячені саме темі Великої Вітчизняної. Причому я нічого там не фантазував, пишу лише про те, що пережив особисто. Хоча, повторюю, сам я на передовій не був, безпосередньо з ворогом не стикався. Зате зібрав багатющий матеріал на іншу тематику — про цікаві епізоди, пов’язані з війною: про людей, які воювали і в тилу, і на фронті.
– Дякуємо, Іване Кононовичу, за цікаву розмову. Вітаємо вас із Перемогою й бажаємо довгих літ життя!
Володимир ПАВЛЮХ, ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області