Закарпаття: У Мукачеві іудейська релігійна громада відзначила День Перемоги
Уже традиційно 10 травня за ініціативи голови іудейської релігійної громади міста Мукачева Абрагама Лейбовича та голови єврейської групи ветеранів Великої Вітчизняної війни Петра Піпи-Черняхівського відбуваються зустрічі, на яких вшановуються ветерани Великої Вітчизняної війни, згадуються пережите лихоліття, бойові побратими, радість перемог та гіркота втрат.
65-річниця Перемога – це велике свято для присутніх на зустрічі Григорія Дорфмана, Петра Піпи-Черняхівського, Якова Флайшера, Нюсі Грос та її сестри Ханни Шифрис, Ернеста Відера та інших, які зі зброєю у руках захищали Батьківщину, які пройшли через жахіття гетто та концтаборів, через сталінські ГУЛАГи і тих, хто зростав під мирним небом, не пізнавши страхіть найкривавішої за усі часи війни.
Уважно слухали присутні розповідь колишнього фронтовика Григорія Натановича Дорфмана. Почалася війна, а йому, мешканцю Одеси, було неповних 16 років. Та, як сьогодні, пам’ятає жахливий світанок 22 червня 1941 року, коли фашисти почали бомбардувати рідне місто. Через 2 тижні їх молодих хлопців, які ще не мали паспортів призвали у народне ополчення рити окопи та траншеї на підступах до Одеси, героїчна оборона якої тривала 72 дні та ночі, з 5 серпня до 16 жовтня 1941 року. Серед керівників оборони міста був (тоді ще не було генералів) командарм третього рангу Петров. Той самий Петров Іван Юхимович, який у 1944 році визволяв наше Закарпаття. Враховуючи те, що фашисти окупували майже всю Україну, а Одеса залишалася в тилу, Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення залишити Одесу. На початку жовтня під покровом ночі йшла евакуація військ і техніки. У Новоросійську він разом з товаришем, з яким перед цим рили окопи, сіли в ешелон і через двадцять днів приїхали у місто Коканд, що в Узбекистані. Там працював у колгоспі. 12 лютого 1943 року Георгія Дорфмана призвали у Червону Армію і направили у Харківське артилерійське училище, яке було евакуйоване у Фергану.
Провчився 8 місяців і після закінчення училища у жовтні 1943 року був направлений на фронт у діючу армію військ 4-го Українського фронту, в район міста Мелітополя, на ріку Молочну, командиром взводу 45 міліметрових гармат, 481-го стрілецького полку 320-ї Червонопрапорної дивізії. У складі цієї дивізії, з важкими наступальними боями молодий командир брав участь у визволенні багатьох населених пунктів, а також таких великих міст як Херсон, Миколаїв, Одеса. Після взяття Одеси 10 квітня 1944 року, вони сходу форсували Дністер і зайняли плацдарм на Румунській території. Брав участь у грандіозній битві 20-го століття – Ясько-Кишинівській операції, у визволенні Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії.
“Особливо важкі бої були в Угорщині, за Будапешт. Бої йшли за кожен квартал, за кожен будинок, за кожен поверх”, – згадує ветеран. При форсуванні Дунаю були важкі бої та в районі озера Балатон, а також за столицю Австрії, Відень. Війну Георгій Натанович закінчив у місті Грац, що знаходиться на кордоні з Німеччиною. Там вони зустрілися з англо-американськими військами. Був двічі ранений, контужений. ” Восьмеро моїх рідних, які залишилися в Одесі, усі загинули”, – з сумом говорив він. У 1953 році його перевели на службу у Мукачево, де прослужив до 1956 року. Закінчив кооперативний технікум, працював товарознавцем на плодоконсервному заводі, 25 років віддав у вантажному автопарку на посаді начальника відділу матеріально-технічного забезпечення. “Я дякую долі, що залишився живий, щасливий, що живу в такому прекрасному європейському місті як Мукачево, де немає різних міжусобиць, панує злагода між людьми”, – підсумував свій виступ учасник Великої Вітчизняної війни Г.Н.Дорфман.
Про вдячність воїнам –визволителям, жахливі втрати на полях боїв та у фашистській неволі, про наше сьогодення говорили у своїх виступах ініціатори та організатори зустрічі Абрагам Беньямінович Лейбович, який втратив у роки війни обох дідусів та бабусь, ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник Петро Степанович Піпа-Черняхівський, в’язень Освенціма та Маутхаузена Яків Михайлович Флайшер, в’язень сталінських таборів, який 18-ти річним юнаком втік через Карпати до Радянського Союзу Ернест Юлійович Відер, активна учасниця зведення пам’ятника жертвам Холокосту у м.Мукачево Алла Михайлівна Агафонова, заступник міського голови Ігор Петрович Радиш та інші.
Вкотре порадував ветеранів своєю гарною музичною програмою вокально-інструментальний ансамбль “Шалом” з однойменного Мукачівського культурно-просвітнього товариства, головою якого є Міра Борисівна Максименко. Відрадно, що члени товариства докладають багато зусиль для збереження та популяризації традицій та культури єврейського народу, шанують ветеранів.
“Те, що ми зараз говоримо, потрібно не мертвим, воно потрібно живим. Це потрібно нам. Бо, хто не пам’ятає того, що було, хто не пам’ятає минулого, не має сьогодення і майбутнього”. Ці слова сказані Аллою Михайлівною Агафоновою були лейтмотивом усієї зустрічі.
Іван Лендьєл, Закарпаття онлайн