У закарпатському форматі, або Дорожні нотатки про письменників та читачів

[Total: 0    Average: 0/5]

У закарпатському форматі, або Дорожні нотатки про письменників та читачів…Михайло Рошко показує нам свій власний комплекс вправ йоги, демонструючи неабияку гнучкість. Ми з Андрієм Курковим – у ролі глядачів. До наступної зустрічі з читачами ще маємо трохи часу. Я роблю нотатки, доповнюючи їх сякими-такими малюнками з натури. Михайло заглядає у блокнот, забирає у мене кулькову ручку і кількома штрихами робить на папері лаконічні схеми рухів.

Йому вдається чимало – йогою займатися, викладати в Ужгородському університеті, фільми знімати про свої численні подорожі, видавати збірки літературознавчих статей, складати антології закарпатських письменників (почалося свого часу із «Джинсового покоління»), а тепер Рошко ще й узявся писати романи. З його «Потойбічною суперницею» в університетській аудиторії стояли у черзі студентки – щоб викладач автограф залишив… А Михайло вже готує новий сюрприз: пише любовний роман…

Студенти факультету романо-германської філології дивують нас потужним інтересом до сучасної української літератури, до конкурсів «Коронація слова» та «Євроформат». Ми з Андрієм Курковим не встигаємо розгортати усі записки – перед нами на столі все росте й росте купа складених папірців, а час уже закінчувати, бо незабаром починається зустріч з іншими студентами – українськими філологами…

Андрій розповідає про своє нове дитя – антологію закарпатської прози «Записки емігранта», яку він сформував і яка щойно вийшла у серії «Євроформат». Автор європейських бестселерів останніми роками усе відчутніше демонструє своє вміння організатора конкурсів, упорядника антологій, тобто людини, яка підтримує таланти. У закарпатську збірку потрапило 10 прозових творів різних авторів – від молодих, як Ірися Ликович, – до знаних письменників, таких, як Дмитро Кешеля. Андрій Курков сам відібрав цю десятку із великої кількості творів, яку йому надіслав Михайло Рошко. Назву видання «Щоденник біженця» взято за назвою повісті одного з авторів – Тараса Ващука.

Сергій Федака примудряється бути і з нами, і не з нами водночас. Щойно був тут – і от уже бачу його спину. Поспішає прийняти заліки у студентів. Не встигли озирнутись – він знову поруч, але починається зустріч – його знову нема. Натомість під кінець розмови з’являється у проході зі своїм фірмовим професорським портфелем… Він щойно видав історико-пригодницький роман «Валет Валентина Другета», читає на зустрічах уривки, зриваючи бурхливі оплески. Дарує мені збірку своїх новел «Яблуко від Єви», підписуючи «Авторці «Пів’яблука від автора цілого». Він – один із авторів «Щоденника біженця».

Якщо читач і надалі так активно підтримуватиме цю збірку, як під час наших зустрічей в Ужгородському університеті, доведеться видавцям поспішати із другим накладом (перший становив 300 примірників). Це, власне, одне з найсильніших вражень від Закарпаття: тут дієво підтримують своє. Хоча й «чужого» не цураються, охоче розкуповуючи книжки гостей. «Яблука» закінчилися! – говорить Андрій, телефонуючи у видавництво «Нора-Друк», – надсилайте ще ящик!».

Увечері перед сном читаю у своєму готельному номері федаківський «Ужгород крізь віки» і шкодую, що не прихопила зі собою купленої у Львові книжки дорожніх нотаток про Закарпаття Олександра Гавроша – «Точка перетину». Мала б повну картину… Сашко приходить на зустріч у прес-клуб, і згодом ми зустрічаємось під час «вечері на траві» – на галявині за віллою ужгородської художниці Наталії Сіми. Вона зустрічає нас живописним столом-картиною, просто серед розсипів квітучих тюльпанів.

Згодом, вже у Мукачевому, у театрі, побачимо Мирослава Дочинця. У мукачівського письменника зараз – особливо успішний період. Щойно у київському видавництві «Ярославів вал» вийшов його роман «Лис у винограднику», на підході ще дві книжки, а Мирослав вже працює над новим романом.

Наступна зупинка – в Іршаві. Нас зустрічає письменник, начальник відділу культури та туризму Іршавської райадміністрації Василь Кузан. Йому вдається поєднувати дві протилежні форми самовиявлення – чиновництво та поезію із прозою. На зворотному шляху, у потязі, читатиму його збірку «Книжка як жінка»…

У закарпатських письменників живі стосунки – дружні, з підколками, жартами, спільними спогадами. Вони почуваються спільнотою. На зустріч в Іршаві приходить поет та дитячий письменник Іван Шмулига, вчитель малювання Приборжавської школи, показує свою книжку, ілюстрації до якої зробила його маленька онука.

До нас приєднується художник Василь Ловска. По дорозі розважає оповідками. Мовляв, на Іршавщині у кожного господаря у погребі – по 500-700 літрів вина. А у тих, хто працює на землі, біля винограду – навіть й по тисячі і більше. Жартує? – Ні, правду каже, – підтверджує журналіст та письменник Тарас Ващук. Тарас і у дорозі не забуває, що він журналіст: користуючись нагодою, бере інтерв’ю в Андрія Куркова.

Закінчується подорож у заповіднику «Зачарована долина» в Іршавському районі. Господар бази відпочинку Мирослав Папп перший бере до рук гітару. Хлопці співають, сидячи за столом після екзотичних купань у чанах з кремнієвою водою. Передають один одному гітару. Андрій, виявляється, знає слова повстанської пісні. Не обходиться й без його фірмової висоцьківської «Баньки»…

«Хто стежить за часом?», – перекидаю я на чоловіків свої проблеми. «Я…», – меланхолійно озивається Федака, не піднімаючи голови. І раптом, через декілька хвилин, енергійно виголошує: «Час їхати! Встали!».

Ми встигаємо до поїзда, який прямує з Ужгорода черед Мукачеве на Львів. Але без прощальної кави у вокзальному буфеті не обходиться. «Скільки з нас?», – запитує Курков, і почувши «Три гривні за горнятко», розкриває гаманець зі словами: «При комунізмі живете…».

Галина ВДОВИЧЕНКО, “Високий Замок”

Comments are closed.