Закарпаття: Соціолог і філософ Олександр Пелін про життя й добро, московський снобізм та “зомбування” студентів

[Total: 0    Average: 0/5]

Закарпаття: Соціолог і філософ Олександр Пелін про життя й добро, московський снобізм та "зомбування" студентівЯк із двох-трьох десятків букв складається та чи інша мова, із певних слів, як із дрібних шматочків мозаїки, можна скласти уявлення про людину. Саме такий принцип узяли на озброєння численні автори та ЗМІ, зокрема й один із провідних українських інтернет-порталів “Українська правда”. “Замок” спробував запозичити форму і теж мозаїчно, з ключових для нашого співрозмовника слів на кожну літеру української абетки, з чим вони асоціюються і чому – відтворити портрет його внутрішнього світу, зацікавлень та світогляду.

Перша розмова, хочеться сподіватися не остання  в цьому форматі, хоч він і  досить важкий, – з Олександром ПЕЛІНИМ, доцентом кафедри соціології та соціальної роботи УжНУ, головою Закарпатського відділення Української соціологічної асоціації.

Олександр Володимирович відомий у нашому краї і далеко за його межами як дослідник, викладач і практик. Зокрема, міжнародні соціологічні дослідження, які охоплюють і закарпатців, не обходяться без його участі. Серед найзнаковіших сам Пелін пригадує вивчення напередодні здобуття Україною незалежності перспектив розвитку бізнесу; періодичне, починаючи з 90-их років, дослідження мультикультурності, міжетнічних стосунків на Закарпатті. Нещодавно спільно з австрійським науковим центром у цьому ключі дуже докладно вивчали етнічну ідентичність угорців. За багато років Пелін зібрав унікальні матеріали, які дають можливість ретроспективно порівнювати, аналізувати розвиток суспільної думки наших краян. Утім, спробуємо про самого Олександра Володимировича – від “А” до “Я”.

– Отже, перша літера – “А”.

– “А” – це “автор”. У моїй системі  поглядів – ключова фігура, яка, поряд із аматорами, адміністраторами й акторами, творить цей світ.

– А себе відносите до авторів?

– Якось мене віднесли до цієї категорії. У цьому чимало плюсів. Для оточення. Але й багато мінусів для такої  людини: у пошуку нового дуже небезпечно відриватися від прозаїчних, прагматичних речей. То серйозний недолік. Створювати нове, впроваджувати інновації – це завжди затягує, але позбавляє інших переваг життя.

“Б” – для мене глухий звук (всупереч фонетиці), який асоціюю з головним словом – “більше”. А отже й “краще”. Також із поняттям “близько”. Я не хочу великих масштабів – хочу знати більше про близьке.

В – воля. Моя дисертація з філософії колись була присвячена свободі, творчості.

– Розкажете докладніше?

– Назва дисертації – “Соціальна детермінація і свобода творчості науковців”. Писав у Саратові, в колишній Автономній області німців Поволжя, де чимало особливих традицій. Досліджував науковців різної статі і з’ясував дуже багато цікавого, зруйнував чимало міфів. Наприклад, про те, що жінкам заважає робити наукову кар’єру сім’я. Вимірював дистанції, потрібні жінкам від вступу в аспірантуру до здобуття звання. Вважалося, що у заміжніх ця відстань довга, а в неодружених – навпаки. Насправді ж результати дослідження показали, що це не так, і спричинили авторові серйозні проблеми… Було це 88-го.

– Здається, ви були військовим…

– Моя перша освіта – військовий, культпросвітпрацівник, Львівське політучилище. Але вже на другому курсі мені цього було замало, отож згодом з’явилася філософія, а коли і її не вистачило – соціологія. Після політучилища закінчив 1982 року філософський факультет Московського університету. Поїхати в Ужгород до дружини не зміг, змушений був за розподілом відпрацювати в Саратові. Через 7 років знайшлося місце в УжДУ, і я повернувся до сім’ї.

– Г – це для вас одна літера чи дві?

– Нічого однакового не буває. Коли є якась різниця, а ми її не бачимо, то означає лише, що ми не надто наполегливі дослідники. А як не бачимо розбіжності між метою і результатом, а вони є завжди, то втрачаємо перспективу.
Г асоціюється з таким вели¬ким пороком, як гординя. Це оз¬нака людини недосконалої. А гординя асоціюється з давнім словом гілев – верблюд. Корабель пустелі, гордий і самотній. Тож ставлюся до цієї літери насторожено.
А ще – за особливу вимову  звука г у Москві мене вважали хохлом. Я народився у Воронезькій області, колись козацькій, яку Микита Хрущов (про це нині мало знають) поміняв на Крим. З одного боку, вимова мене дратувала, а з іншого – я гордився: так говорила моя мама, бабуся, яка була стовідсотковою донською козачкою.

– У Москві це, мабуть, була ще й ознака меншовартості – “ліміти́, яка понаєхала”?

– Так. Московський снобізм я відчував з першого й до останнього дня перебування в столиці. Навіть коли не без задоволення покинув Білокам’яну, хоча мене там залишали, за певних умов, у спину неслося: “Ах, Ляксандр, Ляксандр, провінциал ти”.
Д – добро. Але добро – річ небезпечна, бо добра людина – непомітна, котра, як кажуть філософи, розчиняється у світі. Вона є протилежністю щасливій людині. Бо коли людина розчиняється у світі, вона не здатна розчиняти світ у собі. Тому добрими є більшість людей, у тому числі й за даними наших соціологічних досліджень. Але вони не здатні бути щасливими. Не спроможні бути глибоко переконаними, й такими, що вірять. Бо лише людина, яка здатна розчинити світ у собі, може повірити й бути щасливою. Таких мало.

– А ви?

– Не можу бути ні добрим, ні щасливим, бо я про це знаю. За маловідомою прит¬чею Соломона, можу зарахувати себе до мужніх, що вирішують проблеми в міру їх виникнення. Отож я – мужній експериментатор.
Е – для Закарпаття дуже символічний звук. Для мене він означає переривання резидентної програми. Усі ми – ро́боти, і в нас, як і в кожному комп’ютері є резидентна програма і є програми-додатки. Коли нашу “персоналку” глючить, і ми не можемо дати відповідь на якесь питання, то, як будь-який комп’ютер, перемикаємося на резидентну програму – з таким легким звуком – Е. “Ет, ми за гроші це вирішимо”, “Хай у чоловіка про це голова болить” – тобто відмовляємося від самостійного пошуку на користь наявних або “резидентних рішень”. Чуючи такий звук – е-е, якось буде – я розумію, на що запрограмована людина.
Є – наявність чогось. Є, отже, – існує. Якщо Е перериває й замикає нас, то Є – означає реальність, дійсність, або можливість чогось, що вміємо. Зразу питання – що є? Тобто питання фромівського рівня – “бути чи здаватися”?

– Складно. Знаю, вас дуже люблять студенти. Як у таких високих матеріях знаходите з ними спільну мову?

– Якось знайомий екстрасенс пояснив, що вміння впливати на інших пов’язане не лише з інтелектом, а й із такою річчю, як сугестія. Вона передається від предків. Сказав, що я екстрасенс мінімум 2 рівня, тобто впливаю не знаннями, а чимось іншим, а вже воно допомагає доводити складні речі. Якось жартували: мабуть, ти зомбуєш студентів, і тому вони прислухаються.
Ж – життя. Банальне слово, але за ним – усе. Або половина. Бо не зовсім упевнений, що життя так починається і закінчується, як усім відомо, вочевидь, є ще й небуття. До і після того, фрагментарного, що називаємо життям. Хотілося, аби останнє склалося, як колись було написано на могилі Сковороди: “Світ ловив мене, але не впіймав”.

– Дивитесь на це з релігійного погляду?

– Вважаю, що тільки релігія може дати відповідь на питання що “до” і “після”. Тобто на фінальні питання. Філософія цього не може. Але релігія в широкому сенсі – не православ’я, магометанство чи якесь інше віросповідання.
З – здоров’я. Спочатку людина має бути здоровою, потім красивою, а тоді вже розумною. Так вчить уся грецька філософія – спершу має бути фізична сила, відтак естетика, а тоді інтелект. Мене в університеті завжди вважали кентавром – я займався спортом, мистецтвом, і тільки в останню чергу філософією.
И – теж характерний для Закарпаття звук. Наприклад, туйки. Давній, не так часто використовується нині, хіба саме в нашому регіоні. Передає місцевий колорит. Викликає певні асоціації. Свідчить, що Закарпаття – дуже давній край, у якому приховані серйозні таємниці. На Мараморощині є поняття мосхи – руські, москалі. Я на основі власних досліджень вважаю, що це пов’язано з якимись напівреальними, напівміфічними мосхами, що, за Книгою Велеса, 500 років жили в Карпатах, а тоді повернулися у свої краї й створили Москва-варош. Так само Свалява – від богині Сва, свободи, світла.
І – сполучник, який поєднує усе можливе й неможливе. Але сполучник певного бачення світу. Спіноза казав: ми поєднуємо щось тому, що це дозволяє не природа речей, а природа світу. Я завжди аналізую текст за допомогою спеціальної програмки контент-аналізу, аби прискорити засвоєння інформації, і коли бачу, що єднальних сполучників більше, ніж прийменників у/в, на, – це другий сорт. Бо і поєднує,  а ті – заглиблюють. Якщо у, в, на переважають, текст треба читати не з допомогою програмки, а як звичайно читаємо, вдумуватися.
Й – як і е може бути перериванням резистентних програм. Для мене – сигнал, що треба звернути увагу. Звук розділяння, який я довго не міг навчитися вимовляти через своє напівмоскальське походження.
Ї – зовсім українська літера. Символ гордості. Колись, мабуть, в усіх сло¬в’янських мовах була, потім зникла і щось зникло разом із нею у мовах, що її не використовують. К – клад (скарб). Те, що характеризує слов’янську культуру, таємниці, те, що зберігається, приховується. Це проблема для східнослов’янської культури. З іншого боку, за грецькою, – те, що ми несемо в банк, і воно рятує нас у потрібний час. Наприклад, знання, які тільки твої і  завжди залишаться з тобою.
Л – дуже гарна буква. Вершина, яка стоїть перед найважливішою в усіх сенсах, включаючи езотеричний, адже вказує на середину, медіос, буквою – М. Вершина, на яку треба піднятися, аби побачити середину – а суть завжди всередині. Я намагаюся бачити все через середину. А щоб дійти до цього, треба, скажімо, в освіті піднятися на певний рівень. Для мене це було нелегко. Л не асоціюється з легкістю.
М – це життя і смерть, межа, через яку людина переходить. В усіх алфавітах ця буква десь посередині, а у деяких займає 13 позицію. Я абсолютно впевнений, що всі таємниці треба бачити через М. Колись колеги зі Швейцарії мене запрошували викладати мову, бо я поставив їм незвичне питання: яка різниця між французькими медаме, російськими медвєдямі й арабськими медресе. В усіх один корінь МЕД – який у першому випадку задає культурний простір, що пов’язаний із французькою традицією шанування жінки, матері, у другому – з мисливською культурою росіян, у третьому –- із релігійною культурою мусульманського світу. Швейцарці казали: ти ж займаєшся тим, чим уся папська курія! Тільки вони століттями, а я – на свій хлопський розум.
Н – ні. Німці колись казали, що головна відмінність слов’ян від них, у тому, що слов’яни не можуть казати найн – так однозначно, твердо. Погоджуюся, мої дослідження, наприклад, ґендерні на Рахівщині, це підтвердили. Загалом у нашій культурі не вистачає твердої, безапеляційної відмови. І це біда.
– О – досконалість, коло. Явище без початку і кінця. Відкритий і досконалий звук, у якого багато нюансів, інтонацій. Ним можна дуже багато сказати.
П– глухий звук, таємниця. У давні часи П у вимові часто перетворювалося на Ф – більш благозвучне, спрощене. П випадає і з нею випадає суттєва складова нашого життя. З даньоарамейської пе – пелька, рот. Для мене це оприлюднення. Скажімо, прихованих знань.
Р – Ра, божество, батько якого був Птах. Радість, робота. Повертаючись до давніх мов, ме разом із ра – складова міри. Сутністю Ра є міра. Вимірювати, рівняти. Друга складова дослідження.
С – воля і свобода перетинаються. Без свободи, як без головного резерву, неможливий розвиток. Хоча свобода може бути розчавлена. Коли її забагато, людина нічого не може робити. Свобода має бути обмежена.
Т – тут, тепер, місце, знак для приземлення. Коли я був військовим, нас викидали з парашутом за плечима, і ми мали ТУТ приземлитися.
У – кожна така буква, як о, а, у пов’язані з цікавими дослідженнями, які задають наш культурний простір.  Пру – те, що перебуває за простором. Останній крок – пря, а пру – передостанній, попередження, що ще один крок – і все.
Ф. Моїй внучці два з половиною рочки, і вона дуже любить книги з моєї філософської бібліотеки, більше, ніж всі інші іграшки. І каже: пілософія. Отже, Ф – любов до мудрості – не сама мудрість, а спроба її зрозуміти. Ф – спроба зрозуміти, що таке М.
Х – асоціюється з А. Звучить як життєва енергія, яка потрібна автору для створення світу – ха – і рухатися.
Ц – цілісність, ціле, те, що потрібно людству, бо світ розпадається на частини.
Ч – якийсь чоловічок із почуттям гумору, стільчик, перекинутий догори ногами.
Ш – дуже важливий звук, по¬в’язаний з вогнем, шиплячий. А з іншого боку, коли розповідаю студентам про статуси й ролі, пригадую давньоіндійське шудри – недоторканні, такі собі білі ворони, які теж є рушійною силою світу.
Щ – щастя. Як і добро, мені недоступне. Не розумію, як відмовитися від багатоманітного світу заради особистого щастя. Це дуже вузько. Людей, які прагнуть щастя, мені шкода. Це внутрішня гармонія, але й психологічна обмеженість.
Ь – з анекдотом асоціюється: питають грузина, чому він постійно використовує м’який знак?

А він відповідає: а як же інакше сказати жєнщіна?

Ю – фаталістична для України буква, бо і Ющенко, і Юля засіли в підсвідомості. Але для мене, як і для засновника соціології Огюста Конта, асоціюється з юністю, початком чогось. Дитинство – віра, а юність – революція. Не випадково, за Платоном, 18-річні юнаки – найбільші революціонери.

Я – альтернатива, але не А, а МИ. Є я, і є ми. У Львові нас відпускали на канікули додому, якщо ми складали нормативи з фізкультури. Але треба було на І курсі виконати ІІІ розряд, відтак на другому  – ІІ або два ІІІ. Я намагався і підірвав здоров’я. Тобто це була плата за бажання не відрізнятися від інших.

– Як ви з Воронежа потрапили у Львів?

– Збирався займатися фізикою, математикою, бо готувався вступати у Московський фізико-технічний. Закінчив спеціалізовану школу МФТІ при своїй гімназії. Двоє моїх  друзів пішли у військові училища – десантне і морське. А я обрав військово-політичне, бо через вади зору в інше не проходив, а відставати не хотів. Вчитися подобалося, треба було політичні науки опановувати, мистецтво, танцювати, співати, був солістом військового ансамблю. На ІІ курсі цікавішою за інші дисципліни стала філософія. Одне слово, у Львів потрапив знову ж через МИ.

Я завжди був у якихось колективах – від спортивної секції, до… банди малолітніх. Містечком  ходили зі зброєю. Та й в училище не в останню чергу я… втік. Хотів відкрутитися від покарання. Друг із мого обріза стріляв по ліхтарях. Його посадили. Зброю не знайшли.

– Обріз? Звідки?

– Тоді, в 70-ті, у кожного другого в нас була зброя. Сусід невдало вистрелив у кота – у всіх були голуби – і зі злості вдарив прикладом об дерево, зламав гвинтівку. Я забрав, відремонтував. Спав з цим обрізом в обіймах. Гуляв, наприклад, з дівчиною, а у рукаві – металевий довгий штир. Багато моїх шкільних друзів рано потрапили за ґрати, спилися. Уже майже нікого немає серед живих. Я колись приїхав до батьків, багатьох не впізнав, один довго придивлявся, каже: “Саня, ти? Ну, й свіжак”. А в нього вже й зубів не було…

Я йшов від натовпу, який ме¬не тільки випадково не скрутив. Щось було, що мене стримувало – п’ють вино, я кручуся на турніку, раптом якийсь голос каже: треба йти звідси. Вранці всіх забирають, а мене ж там не було. Випадковість рятувала. А може, й не випадковість.

– Чи могли припустити тоді, що станете таким, як нині, – філософія, студенти, соціологія?

– Ні. Хоча… Я займався математикою з директором школи, і вона щось бачила. Коли вчився у військовому, вона зустріла мене на канікулах, запитала, де я, і сказала: ні, це не твоє. І пішла. А згодом, коли вже почула про МДУ й філософський факультет, схвалила: а це – твоє. Тобто сам я не бачив, а інші розгледіли. Може, і допомагав хтось, але розуміємо це дуже пізно. Вийти з МИ в Я самостійно, напевно, неможливо: є якісь сили, які підказують, куди тобі треба. Багато що незалежно від мене чи інших людей спрямовувало й формувало Олександра Пеліна.

Лариса Подоляк, Закарпаття online, Блог “Старий Замок “Паланок”

Comments are closed.