Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… Мавп’яче

[Total: 0    Average: 0/5]

З кожним днем Україна все більше нагадує анекдотичну мавпу, яка розривається між красивими і розумними. Можливо, це взагалі наша карма – бути посередині. Мені особисто завжди було байдуже до Європи.Ніяких сентиментів, виключно голий розрахунок. А шлюби з розрахунку міцні, як могильний цемент, зате укладати їх неймовірно тяжко. У цьому ми вже пересвідчилися упродовж двох десятиліть. Росія зрозуміліша, з нею зв’язує значно більше. Але жити із нею, це, за вдалим виразом М.Рябчука, як у ліжку із слоном. Роздавить і навіть не помітить.
 
Стрьомно, одним словом. Слово, до речі, якраз із російської історії. Коли московські, тверські, рязанські князі були васалами ординських ханів, то при зустрічах мали один принизливий обов’язок – підсаджувати хана на коня. Для цього треба було стати позаду стремені і міцно тримати його, аби не бовталося. Кінь у цей час міг ударити заднім копитом. Бувало й ударяв.
 
Зараз у ролі такого стременного наша дипломатія. К.Грищенко, звичайно, професіонал, але й копито таке, що кісток не збереш. Проект ЄС зараз проходить найбільше випробування за всю свою історію. Результати того випробування щотижня відображаються на стендах ужгородських обмінників. Євро пролітає як фанера над Парижем.
 
Після певної критичної межі це може стати ще й випробуванням євро-американського, тобто євроатлантичного стратегічного союзу. Іншими словами, може затріщати і НАТО, хоча останнього творці нинішньої фінансової кризи (явно починається її друга хвиля) не мали би допускати. А проте Америка все тісніше домовляється з Росією. Світ напередодні якогось пакту між Обамою і Медведєвим.
 
Світ змінюється на очах. І розраховувати, окрім як на власні сили, більше нема на що. І, звісно, на традиційне мистецтво балансувати між крайнощами. Бути мавпою. Втім для України це мистецтво не надто традиційне. Воно проявляється якось пунктиром – вирине і знов зникне на довгий час. Наші гетьмани балансували між Моквою, Варшавою і Стамбулом. Правда, невдало, це призвело до тривалого розколу України.
 
Найталановитішим з усіх українських дипломатів був Олександр Безбородько, що з 1783 до 1799 р. керував зовнішньою політикою Росії. Його зусиллями (а перед тим – українських козаків і рекрутів) до решти українських земель приєднано усе Північне Причорномор’я і Крим, а також ціле Правобережжя. Оце от наколядував – нібито на користь матінці Катерині, а в кінцевому підсумку вийшло, що для сучасної України. До речі, потім за Павла він навіть домігся відновлення в Україні Генерального військового суду та деяких інших інституцій Гетьманщини.
 
Талановитих воєначальників ми мали значно більше, але у ХІХ ст.. найбільше виділяється Паскевич, що успішно воював з турками на Кавказі, придущив польське повстання і угорську революцію, під час Кримської війни успішно оборонявся на Дунаї. То була не менш важлива битва, ніж славетна одночасна оборона Севастополя. Але імперія ту війну бездарно програла (перш за все економічно), Микола Перший отруївся, його найкращий фельдмаршал помер того ж таки 1856 року. Він цілком заслуговує на пам’ятник біля Арпадової піраміди на Верецькому перевалі, через який проходив.
 
А з іншого боку – монумент Батиєві. Чи оборонцям від нього, які намагалися не пропустити його біля Сваляви. І обов’язково розстріляним там карпатським січовикам. Але вище від усіх там слід поставити радянський Т-34. А за пару кілометрів, на галицькому схилі – монумент трансильванському князеві Дьордю Ракоці і козацькому полковнику Антону Ждановичу, які 1657 р. спільно ходили на Варшаву і навіть захопили її (правда, не втримали).
 
А щоб довести все до повного абсурду – то ще й польському князеві Станіславу Любомирському, який того ж року прорвався через Верецький перевал і спалив триста закарпатських сіл і містечок. Перетворити перевал на такий собі військово-історичний Діснейленд, яким він і був упродовж віків. Зараз у цьому Діснейленді чергова інтермедія – проміжна сценка між основними серйозними діями.
 
Чи надовго? Чи тільки доти, як російський газ піде до Європи по вже добудованому Північному потокові і ще недобудованому Південному і Україна втратить ряд своїх геополітичних козирів? Чекати лишилося кілька років. Та вже нині ясно, що слід просто розбудовувати власну домівку, не крутячи головою на всі боки.
 
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”
 nedilya.at.ua

Comments are closed.