Закарпаття: Храм і дивовижні зцілення … у колишній котельні
Поліетнічне Берегово дивує також і безліччю релігійних громад та конфесій. Найстаріший храм міста – римо-католицький костел, практично на одній вулиці зведені й греко-католицька та православна церкви. А ще існує безліч інших релігійних об’єднань, новостворених течій, які також знаходять своїх прихожан. Однак лише минулого року почалося у Берегові будівництво молитовного будинку Української Православної Церкви Київського Патріархату. Щоправда громаді довелося пройти для цього нелегкий шлях.
Мов скалка в оці…
Біля храму вже зранку кипить робота – споруджують основу, башти для двох куполів. Але над трапезною, де нині відбувається служіння, вже височить хрест із позолотою. “Ми намагаємося якомога більше робити все власними руками, – каже мені церковний староста Володимир Марцинів. – Наприклад, ці хрести, що будуть встановлені на маківці, я зварював одразу на місці”.
А найцікавіше, що майбутня будівля храму – це колишня, давно непрацююча котельня, яка розташована в одному з мікрорайонів Берегова. Фундатор церкви – священик о. Михайло (Савко) з Іршавщини.
Ще у листопаді 2008 року відбулося перше зібрання віруючих – починалося все з десяти чоловік. Оскільки приміщення не було, то взяли в оренду маленьку кімнатку на території автовокзалу. Інколи під час молитви на голови вірників не раз сипалася штукатурка, протікала стеля, взимку приміщення не опалювалося.
“Для віруючих людей важливіше не те, що зовні, а те, що всередині, – продовжує Володимир Марцинів. – Утім, навесні минулого року нам прозоро натякнули, що ми – небажані гості на автовокзалі. Приїхали якісь хлопці з Ужгорода і сказали, що тут нібито буде готель, тож приміщення потрібно звільнити. Тоді ми звернулися до обласної держадміністрації, аби нам посприяли у передачі парафії будівлі колишньої котельні. Відгукнувся і пішов назустріч тодішній заступник губернатора Іван Балога, який підписав дозвільного листа. Крім того, міська рада на чолі з Іштваном Гайдошем теж не заперечували, аби ми взяли в оренду із правом реконструкції запустілу будівлю”.
Але, мабуть, новий храм комусь муляє око. Три рази його грабували, востаннє – декілька місяців тому: зламали й поцупили міцні броньовані двері. Викрали хрести, чашу, семисвічник, розбили аналой (стіл для ікон та книг), розлили масло на підлогу… Нелюдів згодом міліція таки затримала.
Зцілення тіла і душі
І хоча ця церковна громада у Берегові ще молода, за нетривалий період є вже і про що згадати. Мова, насамперед, про неймовірні випадки, які інакше як дивами не назвати.
П’ятирічна дівчинка, яка не вміла і не могла ходити, після спільних молитов… пішла своїми ніжками. Ще одна трирічна дитина, яка була паралізована, нині приходить із мамою на служіння. Одна сім’я приїхала з Петербурга і вже не сподівалася на одужання… А нещодавно прихожанка, літня жінка з Берегова, у якої лікарі виявили злоякісну пухлину і готували до операції, прийшла і повідомила, що хірургічне втручання відклали – діагноз не підтвердився, пухлина безслідно зникла.
На початку року відійшов у вічність і найстарший журналіст Берегівщини – Павло Загрійчук. Відчуваючи близькість кінця земного життя, Павло Іванович звернувся по духовну допомогу саме в цей храм. Виявилося, що за буденними клопотами, роз’їздами по всьому Союзу, у напруженій роботі людині жодного разу не судилося переступити поріг церкви. Покаяння прийшло вже тоді, коли був практично прикутий до ліжка. От тоді й забажав охреститися. Своє майно (а він був одинаком) дуже прискіпливо розподілив – частину віддав друзям, колегам, сусідам, а іншу заповів церкві, де отримав, мабуть, вперше у житті душевний спокій та очищення…
Навіщо будуються церкви?
Лише у семи районах Закарпаття на даний час діють православні церкви Київського патріархату. На Воловеччині та Міжгірщині, наприклад, цьому протидіють інша церковна громада і місцева влада. Виноградів, Рахів – теж як камінь спотикання, що дивно нині чути.
“Наша церква – це перша ластівка українського православ’я у районі, – каже Петро Данилюк. – Ніби особливої різниці між православними церквами немає. Однак я вважаю, що все-таки дуже важливо для віруючої людини саме те, якою мовою триває служіння. Старослов’янська далеко не всім зрозуміла, вона ніколи не вживалася у побуті. Її використовували для євангелізації слов’янських народів за часів Кирила та Мефодія. Але нині постає важливе питання: чи розуміє людина, про що йдеться під час літургії? Бо молитися, звертатися до Господа все-таки легше рідною мовою”.
Олександр Ворошилов, ЗІА”Простір”, Фото авто
Закарпаття online.Блоги
