Мирослав Попович: Майбутнє України – це минуле Росії

Згідно енциклопедії, політика — це всеосяжний феномен суспільного життя, що включає всі форми соціальної активності людей.
Але, крім того, цей самий «всеосяжний феномен» донезмоги нашпигований різноманітними за формою і подібністю «феноменчиками», які ми звикли визначати безстатевим терміном «політики».

Про феномени Тимошенко, Януковича і Ющенка і багато чого іншого з кореспондентом ForUm’у поговорив директор Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук Мирослав Попович.

– Мирославе Володимировичу, Ви – мудра людина, дайте мені відповідь на таке питання: сильно ми відрізняємося від наших предків у питаннях моралі?

– Ви задали мені, мабуть, одне з найважчих питань. Річ у тому, що ніколи жодна нація не мала і не має одноманітного канону моралі.

Скажімо, селянська мораль вимагала, щоб людина постійно була зайнята роботою. Той, хто сів і задивився в небо, міг вважати, що знаходиться на межі моральної оцінки.

Крім того, українці були хорошими сержантами і унтер-офіцерами в старій армії, і в своїй сумлінності і старанності могли порівнятися тільки з татарами.

Також не забуватимемо, що в деникінській армії практично вся верхівка складалася з українських козачих сімей. Вони були генералами царської армії і поводилися відповідно. Я вже не кажу про учених-професорів.

Але в цілому, кажучи про національні риси, ми все-таки найчастіше маємо на увазі селянство, як найбільш масове представництво українців. Яка мораль у «вчорашнього» нашого колгоспника, який сьогодні, по суті, є невідомо ким – мені важко сказати, але, думаю, основні принципи, типу «не вкради», «не убий» залишилися незайманими.

– Сьогодні багато говорять про даремність Комісії з нацморалі. Ви що скажете – треба її скасовувати чи ні?

– Я працюю в цьому «моральному комітеті» досить давно і, як мовиться, змінив не одного керівника, проте, наскільки пам’ятаю, не було таких рішень, з якими я не погоджувався.

Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб до вирішень питань, що знаходилися в компетенції Комісії, підключалися якісь політичні мотиви. Був, правда, один фільм, що провокує політичні відчуття, оскільки там була представлена явна неправда і маса некрасивостей відносно Східної Європи, але, чесно Вам скажу, фільм, справді кошмарний.

Крім того, є відверта порнуха, яку і подавати потрібно відповідно. Для цього є певні способи продажу й оформлення. Є певні пункти в законодавстві, де еротика і порно чітко розмежовуються.

Ці канони узяті з міжнародної практики, ними користується весь світ. І наша Комісія – це теж нормальний європейський орган, який, як я вже говорив, ніколи не втручається в політику. Без неї ніхто не обійдеться, потрібно просто чесно ставити завдання – не консервативне, у дусі пуританства, а завдання недопущення проникнення дешевої порнухи на простір, для цього не призначене. От і все.

– Скажіть, що таке, по-вашому, українськість «по-Януковичу» і чи сильно вона відрізняється від українськості «по-Ющенку і Тимошенко»?

– Відносно Януковича я не бачу якоїсь послідовної позиції, зате бачу якусь гру на електорат, що складається з людей, у яких викликає роздратування все, що пов’язано з «помаранчевим» світом.

Та і в самого Януковича, мені здається, в цьому аспекті переважають особисті мотиви, оскільки з вини «помаранчевих» на виборах 2004 року він пережив достатньо важкий психологічний момент і тепер ніколи не пробачить того, що йому тоді не дали сісти в крісло, яке він вже вважав майже своїм. Тому, я думаю, він здатний на все, що завгодно.

Ющенко свого часу був вимушений прямо сказати, що українська нація з його точки зору – це політичне поняття. І коли він захищає інтереси української нації, значить, він, як президент, захищає інтереси всіх громадян України, незалежно від національної приналежності, у тому числі і своїх політичних супротивників.

Але це все так, як мовиться, у загальних рисах, тому що Ющенко так любив слово «нація», що це мимоволі викликало сумніви. У деяких випадках складалося відчуття, що він орієнтований на етнічну українську культуру, яка була близька і зрозуміла, і я б не ризикнув стверджувати, що Ющенко дійсно був прихильником принципу «Україна для українців». Тим більше, що не завжди можна розібрати, кого конкретно він має на увазі – громадян України, незалежно від походження і віросповідання, чи корінних українців.

Відносно Юлії Тимошенко можу сказати, що вона абсолютно безумовно вживає поняття «український» і «українець» у розумінні політичної нації або культурної визначеності.

У цьому аспекті її супротивники свого часу, використовуючи важковимовне дівоче прізвище Тимошенко, розпускали багато усіляких потворних пліток. Вона ж займала позицію, яку по-Драгоманову можна кваліфікувати, не як націоналізм, а як патріотизм, спираючись на сучасне звучання слів «український» і «українець» і на політичну визначеність кожного громадянина і патріота, який може бути оцінений як представник української нації.

– Ви так говорите, тому що прихильник Юлії Володимирівни? У певному значенні, звичайно.

– Я підтримував і підтримую Тимошенко тому, що вважаю, що після знищення її опозиції в Україні буде повністю керована демократія путінського і медведєвського формату. І ніхто мені до цих пір не довів, що я не маю рації.

Разом з тим, я не є членом жодної політичної партії, у тому числі і «Батькiвщини».

– Чому?

– Тому що на сьогоднішній день у нас немає такої партії, куди б я міг прийти і сказати «це моє».

– Якою ж повинна бути партія, щоб Ви прийшли і сказали «це – моє»?

– Я б міг стати активним членом якої-небудь лівої партії європейського стандарту, яка могла б і вміла правильно і чітко протистояти рейдерським замашкам нової влади. Проте – на жаль, нам не призначено будувати ілюзій щодо сьогоднішнього політикуму, тому ще раз – на жаль.

– Ви сказали, якщо «регіоналам» вдасться розгромити Тимошенко. Але, дозвольте, коли в парламенті голосували новий закон про місцеві вибори, бютівці самі покинули сесійний зал, пославшись на «невитримані нерви». Що це, по-вашому? Банальна втеча, зумовлена свідомістю власної поразки?

– А як, цікаво, їм не визнати нищівну поразку, якщо вони її зазнали? Під час президентських виборів можна було багато що не допустити або змінити в процесі, але ніхто цього не зробив.

– Чому?

– Можливо, тому що БЮТ не є політичною партією у прямому розумінні цього слова – це не ідеологічна партія.

Політична сила Тимошенко, як і Ющенка, є членом так званої європейської народної партії. Це консервативна права партія, яка цілком годиться для того, щоб у ній була партія Ющенка, а він, у свою чергу, дійсно партійний консерватор. А у Тимошенко в умонастроях багато лівого і це, загалом, необхідно для суспільства.

– Проте при цьому вона числиться в європейських правих, я Вас правильно зрозуміла?

– Це якісь її чисто особистісні розрахунки, тому що, якби Тимошенко була в Соцінтерні, у неї було б значно менше перспектив увійти до клубу європейських політиків, а так вона до нього входить.

І ці особистісні розрахунки й оцінки Тимошенко заважають її політичній силі чітко і ясно сформулювати свої ідеологічні й політичні позиції. Куди і як це еволюціонуватиме надалі, зараз складно сказати, але я впевнений, що Тимошенко багато що б виграла, якби чітко сформулювала те, про що я говорив вище.

– Відомо, що Юлія Володимирівна професійний популіст, але зовсім не дбайливий господарник. Чому Ви, розумна освічена людина, такі віддані їй?

– Людина, яка приходить до влади, перестає бути інженером, бухгалтером або технологом, вона стає політиком.

Я вважаю, Тимошенко дуже здатний політик з характером і я не бачу нікого іншого, хто міг би послідовно відстоювати в нашій державі демократичні порядки. Тому що зараз у нас стало як в Росії. Ще трохи і судову реформу проведуть, щоб і це можновладці могли собі привласнити.

У феномені Тимошенко є маса різних політичних відтінків, що йдуть зліва направо. Вона добре орієнтована як на сьогохвилинні потреби виборця, так і на потреби політичної обстановки. Тимошенко ніколи не піде на конфлікт з європейськими демократіями, оскільки відчуває себе в цьому середовищі досить комфортно.

Що стосується Януковича – йому важко спілкуватися із Заходом і простіше з Росією, і я тут говорю не про зовнішню політику. Зовнішня політика у нього якраз дуже україноцентрична – в цьому сенсі йому можна вірити.

Але відносно внутрішньої політики він орієнтується на російські зразки, а Росія – я маю на увазі її державну «верхівку», не любить Україну, насамперед, за те, що у нас сьогодні ситуація до демократичних західних критеріїв ближча, ніж на всьому пострадянському просторі.

– А як же публічні визнання в любові росіян до українців? Лицемірять?

– Так, приблизно так. І потім – у нас же не дуже великий вибір. Поки такі партії як Тігіпка або Яценюка піднімуть голову, після того, як їм перекрили кисень з місцевими виборами, мине багато часу, а поки майбутнє України буде минулим Росії.

– А як же горезвісний демократичний шлях?

– Ми випадково на нього вискочили, внаслідок того, що у нас консервативні посткомуністичні сили були слабкіші і дурніші, ніж в Росії. Саме завдяки цій слабкості ми вдало увірвалися буквально в саме коло європейської компанії, і могли там цілком утриматися.

Сьогодні, на жаль, це все спростилося до межі; сьогодні дуже мало що відокремлює нас від того, що відбувається в Росії, де взагалі немає опозиції.

У нас опозиція представлена фактично тільки партією Тимошенко. Добре це чи погано – не важливо, іншого все одно нічого немає. Тому я і сказав, що якщо розгромити цю опозиційну силу і не випустити на арену нові політичні угрупування, що дозрівають, то можна з усією впевненістю передбачити, що в Україні по всіх лініях почнеться панування Партії регіонів.

– Мирославе Володимировичу, останнє питання про цензуру. Як, по-вашому, зараз вона у нас є, чи свобода слова все-таки зберігається?

– Особисто я на собі цензури не відчуваю. Можливо, з тієї простої причини, що політикою займаюся ось тільки так, як з Вами зараз. На серйозну політичну дорогу я ставав всього кілька разів у житті, в тих випадках, коли ситуація складалася таким чином, що порядна людина просто не мала права не втрутитися.

Проте, у мене багато знайомих і друзів, які щодня стикаються з політикою в засобах масової інформації, і з їхніх слів я знаю, як їм зараз важко. Особливо тим, хто має відношення до телебачення.

Проте, я не сказав би, що зараз у нас немає свободи слова, але режим Януковича ще тільки починається. Я не сумніваюся, що з часом тиск на ЗМІ буде жорсткіший і почнуть переважати так звані рейдерські манери. А зараз поки все спокійно, але разом з тим, все висить на волосині.