Тетяна Бичкова, Москва: “Бандерівців на Закарпатті не зустріла”
Мешканка столці Росії з дніпропетровським корінням, завдячуючи ужгородцю Едуарду Костю, за півліта побачила низку неповторних місць Закарпаття.
Семимильними темпами полонять наше життя інтернет-знайомства. Саме завдяки чи то Всесвітньому павутинню, чи то 40-річному ужгородцю, маляру Едуарду Костю, 48-річна москвичка, а точніше митищанка з дніпропетровським корінням Тетяна Бичкова два літні місяці провела на Закарпатті.
На батьківщину жінка понесла міх вражень – приємних і не дуже. Напередодні від’їзду мені вдалося, висловлюючись по-молодіжному, її вичепити. Москва і Митищі (так-так, ті, навколо яких нерідко будують свої жарти хлопці з шоу “Comedy club”), Ужгород і Мукачево, Синевир і Невицьке, росіяни й українці опинилися у фокусі нашої розмови.
“З’ясувалося, що ми ніби в однаковому нелегкому становищі…”
– З Едиком познайомилися на сайті “Фотокраїна” цьогоріч у січні. Не повірите, але тиждень я думала, що Ужгород – це Росія, – пригадує Тетяна. – Назва міста в мене асоціювалася з Новгородом, Волгоградом (сміється). Десь через місяць ми вже не обмежувалися коментарями, а листувалися напівсерйозно, вирішивши віртуально погратися в любов. Урешті віршики, компліменти, цікавість зробили своє. У березні вперше поспілкувалися через скайп. Укотре переконалася, що фото – це один бік медалі, натомість бачити людину наживо – інший. Едик мені сподобався – як оригінальною зовнішністю, так і гнучким розумом. Щоправда, все розвивалося за звичною схемою: старалися одне одному заморочити, закрутити голову.
Між іншим, з’ясувалося, що ми ніби в однаковому нелегкому становищі: він – розлучений і живе в двокімнатній квартирі з сином і колишньою дружиною, я також розлучена і живу в двокімнатній квартирі з молодшим сином і колишнім чоловіком. Щоправда, тоді я мала серйозного упадальника, була трохи закохана, натомість Едик жартома нахвалявся відвоювати мене. “Приїжджай у гості! Поживемо разом, може, щось із того вийде”, – почула в квітні. Погодилася. До речі, мене особливо вразили розквітлі сакури, магнолії, архітектурні пам’ятки, які Едик надсилав на мою електронну пошту. Поїздку запланувала на травень, але раптом у Митищах знайшлася тимчасова, на місяць із гаком, робота – няньчити дитину в заможній родині. Я не дозволила собі втратити шанс заробити 1000 доларів, тому приїхала в село Голубине Свалявського району (Едик там якраз працював) лише всередині червня. Була здивована чемністю молоді: усі зі мною, незнайомкою, постійно віталися.
За тиждень побувала в Сваляві та довколишніх селах, у Берегові на термальному басейні і день провела в Ужгороді. Тобто я хотіла пізнати Едика зблизька, впритул (сміється). Не розчарувалася, а навпаки – почала прив’язуватися. (почувши це, Едик встав і поцілував Тетяну. – Авт.). Добрий, порядний, турботливий! До того ж у мене розвіявся стереотип, ніби в Західній Україні живуть лише ревні націоналісти, бандерівці, ніби тут ненавидять російськомовних. Звісно, я ніколи не вірила цьому, але легка боязнь і настороженість мимоволі подразнювали душу. Далі я мусила махнути в Дніпропетровськ навідати рідних.
“Я зачарована Срібною землею, правда, Ужгород шокував засміченістю й дорогами”
– На початку липня вдруге приїхала до Ужгорода. Тим часом Едик винайняв за 200 доларів другий поверх одного особняка на вулиці Другетів, – продов¬жує Тетяна. – Загалом із понеділка до п’ятниці (коли я просила, то лише до четверга) упродовж двох місяців йому доводилося працювати (мушу похвалитися, що і я собі примудрилася заробити 150 доларів, знову ж таки нянькою) у вихідні ж ми обирали певний маршрут – чи на Синевирське озеро, чи в Міжгір’я, Воєводино, Перечин, Дідово, Мукачево, Хуст.
Що й казати: для мене, москвички, гори, схили, що вкриті копицями, смерекові ліси, зелень, водоспади, гостинність закарпатців – це неймовірна краса, екзотика, незабутнє, животрепетне! А замки – Середнянський, Невицький, Хустський, Мукачівський, Ужгородський! Едик купив мені ґрунтовний туристичний путівник, яким ми й користувалися. Я вже орієнтуюся в історії Закарпаття, мені було цікаво, дивно і навіть смішно чути й вимовляти прізвища усіляких князів, графів, приміром, Перені, Шенборна, Ракоці, Габсбурга. Хоч пам’ять тренуй, повторюючи їх!
Увечері, на сон грядущий, любила читати легенди про замки, озера, виникнення гір. Ходили ми в спортивно-оздоровчий табір “Скалка” до місцевого Робінзона Крузо – Олега Мельниченка, котрий живе у химерній глиняній будівлі з овальними вікнами-дверями, схожій на космічний об’єкт. Вона, пояснював дивак, відкрита для всіх чотирьох сторін світу, для всіх добрих людей. Ми застали його за роботою – Робінзон виплітав дах із комишу. Бувало, Едик веселив мене назвами закарпатських сіл – Пацканьово, Лохово, Заднє, Дрисино, Синяк, Волосянка…
Знаєте, колись я відпочивала в Криму, на Волині. Там також гарні місця, краєвиди, натомість Закарпаття – фантастичне по-своєму. Не можна однозначно судити, де ліпше. Кожен регіон України – унікальний. Срібна земля (усміхається. – Авт.) – це незвичайна природа, чимало старовинних архітектурних пам’яток, привабливих місць. Я завмирала, дивлячись на розкішні приватні котеджі. Зачудовано слухала ваші говірки, намагалася зрозуміти, щоправда, особливо насолоджувалася чистою-чистою, без будь-якого акцента українською мовою одного Едикового приятеля – Миколи; залюбки їла підбивані лопатки, гуляш, боґрач, пила смачнющу каву. Я це кажу без найменшого перебільшення.
Які неприємні враження? Насамперед я шокована засміченістю Ужгорода. Контейнери на вулицях, в центрі на площі Корятовича, усі – необгороджені (ніде в Росії такого нема, принаймні я не бачила!), навколо пляшки, пакети, меблі, катастрофічно не вистачає урн. Приміром, я переконалася, що в ужгородському альпінарії комунальники взагалі не підмітають. Трава на берегах Ужа – некошена. Здавалося б, туристичне місто, звідки рукою подати до Європи, а бардак, ніби в глибинці. Ні доріг нормальних, ні тротуарів. Не бажаючи образити, скажу: це – жах! Також була прикро здивована, коли в День Незалежності ми з Едиком кілька годин прогулювалися набережними (і молодь тинялася з площі на площу) в очікуванні якогось дійства. Мертво! Ні концерту, ні виступів, тобто жодних ознак державного свята…
“Наважитися на переїзд не можу. Та й не все так просто”
– В юності я встигла попрацювати на двох заводах. А як опинилася в Митищах? – риторично повторює моє запитання Тетяна. – Звідти родом мій колишній чоловік. Адаптовувалася тяжко й довго, десь років п’ять.
Живу під Москвою вже 27 років. Мегаполіс швидко розширювався й змінювався, по суті, на моїх очах. Нині з Митищ, які трохи більші, ніж Ужгород, до столиці – чотири кілометри. Наше місто ідеально чисте, дороги – широкі і рівні, очі милують безліч клумб із квітами, але, окрім трьох великих храмів, парку, трьох пам’ятників, зокрема першому російському водопроводу, мабуть, і похвалитися нічим. Навколо – 9- і 16-поверхівки, щоправда, чисті, прибрані. Архітектура – ніде правди діти! – ніяка, радянської закваски. Приватних обійсть просто нема. Митища не можна навіть порівняти з Ужгородом ні щодо забудови, ні за темпом життя. Це – що небо й земля, що дві різні планети! Чимало містян працюють у Москві, де поспіх і рух, нескінченна метушня. Люди трудяться по 12 годин на добу! У нас усі магазини відчинені з 8–10-ї ранку до 10-ї вечора. А тут кожен другий до 6-ї! Та це чудово, оскільки є можливість відпочити, більше часу присвятити собі, родині. Середня зарплата в Митищах – 500–700 доларів, коли, приміром, у Тулі, Ярославлі, Балакові – 300–500. Звичайна двокімнатна квартира – від 120–150 тисяч і вище.
Коли мені говорили, що в Ужгороді і Мукачеві всіх замучили автомобільні затори, то я сміялася: мовляв, де і які. Та в Москві двогодинне простоювання – звичайнісіньке явище. Автомобільна дорога навколо Білокам’яної перевантажена жахливо. Водночас, хай як дивно, москвичі шанують мера Юрія Лужкова. Корінні ж не люблять ні своїх, ні тим паче чужаків (другі суттєво здешевлюють роботу, до того ж їх уже значно більше), а росіяни загалом не люблять москвичів (нібито за те, що другі розкошують, ставляться до всіх зверхньо). До речі, оця нелюбов не стосується петербурзців.
Москва – надзвичайно складне місто, різнолике, неоднозначне, тисячі пруть і пруть туди звідусіль, аби заробити. До українців ставляться гірше, упередженіше, ніж до білорусів (найімовірніше, через політику), хоча не треба це твердження утрирувати. Гостинність, ввічливість, толерантність – це в москвичів у крові. Загалом же росіяни жорсткіші, прагматичніші, ніж українці. Принаймні так мені здається.
Час завершувати, чи не так? Ужгород – це Європа, але я сумую за Митищами, Москвою, причому сильно. Я звикла до того ритму, атмосфери. Хоч і до Едика (сміється). Але за всіх обставин треба реально оцінювати ситуацію. Жити разом нам тут ніде, добре оплачувана робота не лежить на землі, тому допоки ми вирішили розстатися. Сподіваюся, тимчасово. Та й мій улюблений у школі поет Сергій Єсенін писав, що “предназначенное расставанье обещает встречу впереди”. Тим паче Едик має намір із жовтня заробляти гроші на квартиру на будівництвах у Петербурзі, я ж знову хочу влаштуватися в торгівлі в Митищах. А далі як Бог дасть, так і буде. Наважитися на переїзд до Ужгорода (про варіант навпаки Едик навіть слухати не хоче!) мені тяжко з різних причин. Не все так просто, як може здатися на перший погляд. Але якби таке й сталося, я ніколи не відмовлюся від російського громадянства. Росію я люблю, за Росію я душею і тілом. А з Едиком від післязавтра вже лише душею (сміється). Крапка!
Михайло Фединишинець, Старий Замок Паланок, Закарпаття онлайн.БЛОГИ