Розвідник з Ужгороду, який воював у В’єтнамі…

Один із небагатьох закарпатців, котрі воювали у В’єтнамі, погодився на інтерв’ю «Закарпатській Правді». Після 25 років підписки про нерозголошення, розпаду СРСР та 20 років незалежності Анатолій Гусяков однаково твердить: розповідати можна не все. Є речі, що залишаються таємницями і йдуть з тобою в могилу.Пан Анатолій має у військовому квитку постійних запис – шофер. Втім доказів про те, що не лише перевозками займався в армії – більш, ніж достатньо. Головною ж спеціалізацією закарпатця у В’єтнамі стало спостереження за діями американських бомбардувальників та раціоналізація пристроїв ПВО. Після загалом року «наїздів» до В’єтнаму у спеціальній засекреченій групі, краянин удосконалив пристрій і збільшив ефективність ракетних комплексів у кілька десятків разів!

– А чому власне шоферами записували «секретників»?

– Так простіше було: якщо попадешся, не доведи господи в полон, розсекретишся – ти ніхто і нічого не знаєш: обслуговуючий персонал і крапка. От я досі перебуваю в ранзі рядового. А у В’єтнамі мене взагалі не було (сміється. – Авт.) Це мене не бентежило, адже свої пільги і статус учасника бойових дій отримав за Чехію. Іншим же моїм бойовим побратимам, котрі служили у Вв’єтнамі, довелося не солодко, адже наш спецзагін вважався строго засекреченим і відомостей про нього в архівах майже немає. От і доводь потім, що ти там був, служив, воював… Я ж для підтвердження зберіг і публікації, де «простого шофера» нагороджували постфактум генерали й маршали «за значні заслуги».

– Коли про це все можна було говорити відвертіше?

– Взагалі перші 25 років після В’єтнаму мусив тримати рот на замку: навіть про факт пере­бування там не міг навіть родичам повідомити – підписку ж дав. А іноді так кортіло, хоч з кимось поділитися враженнями. І навіть коли Союз розвалився – за звичкою мовчав. Нині ж, після більш, ніж 40 років замовчування багато фактів та небелиць позабувалися. До того ж є речі, які не те що пресі – рідним язик не повернеться розповідати…

– Як потрапили у ракетні війська – тепер пр оце вже можна розповідати?

– Довга історія. Призвали мене до армії і коли розподіляли за видами військ – потрапив до ракетних, протиповітняної оборони. Загалом багатьох закарпатців брали в «розумні» види військ – ми вважалися метикуватими й освіченішими. До того ж я непогано розбирався в радіотехніці. Одного разу на полігоні біля Астрахані проходив повз офіцерів та техніків, які мордувалися з новеньким студійним магнітофоном – хотіли перепрофілювати його так, аби можна було записувати в бойових умовах але вмикати на дистанційному керуванні. Я одним оком глянув і зауважив, що це можна по-іншому зробити за 10 хвилин. Спершу вони не повірили і знайшли мене лише наступного дня, коли в самих нічого не вийшло. Я ж їм запропонував два провідки під’єднати до моторчика зсередини, а кнопка «запис» нехай буде включена. От і можна буде на відстані запустити мотор магнітофона й автоматично почнеться запис. Ідею сприйняли «на ура» й сказали – «згодишся».

– Відповідно за цією «новою спеціалізацією» і викликалися до В’єтнаму?

– Коли почалися масштабні бойові дії й бомбардування в північному В’єтнамі, ми, як «свідомі комсомольці», написали заяви, мовляв, готові в будь-який момент прислужитися Батьківщині, ну і так далі по тексту… Це була швидше формальність, тож сюрпризом стало те, що через кілька місяців мені сказали: збирайся, їдеш ТУДИ.

– Яка була радянська місія і які ви отримували завдання особисто?

– Захистити столицю північного В’єтнама Ханой від бомбардування американських літаків. В перші місяці 1965 року була інформація про збиті 5 чи 6 американських бомбардувальників за день. Але ніхто не знав – радіти цьому чи обурюватися. Коли нас вже ввели в курс справи, стало зрозуміло: це катастрофічно мала кількість, враховуючи, що біля берегів В’єтнаму постійно «ошивалися» кілька авіаносців, які за один виліт випускали сотні різних видів літаків, що тероризували столицю й промислові об’єкти країни. Тамтешня протиповітряна оборона (ППО) була неефективна.

(Далі співрозмовник прочитав пізнавальну лекцію з радіотехніки, осцилографічного запису бою та моделювання ситуації в полігонних умовах, втім зрозумілим і корисним для простого читача стала лише «практична частина». – Авт.)

Якщо спробувати пояснити на хлопський розум, то пілот американського літака мав датчики, які визначали, по-перше, що його помітив радар ППО, по-друге, що випущена ракета, яка долетить до нього секунд за 40. Відповідно після повідомлення про випуск ракети пілот робив «кобру» (перевертався головою вниз) і від його корпуса від’єднувалася контр-ракета «шрайк», яка або нейтралізувала дію нашої ракети, або ще гірше – врізалася в наш антенний пост. Відповідно і літак цілим залишався, і наше устаткування виходило з ладу.

– А ваша функція була…

– Якщо по-простому, то в бойових умовах (нас закидали у в’єтнамські джунглі на кілька днів) відслідкувати дію «шрайка» і вдосконалювати устаткування, аби ефективніше збивати літаки.

– Успіхів досягали?

– Атож! Я удосконалив пристрій, який займав ледь не 3 м.кв., щоб він вміщався у невеличку валізку, але не втрачав функціональності. Ми записували бій: дії літака, дію наших і їхніх ракет, траекторії, хвилі тощо. Потім їхали на полігон, який формувався тоді з нуля. Там відтворювали бій, те­стували нові модифікації та стратегії бою. Іншими словами, найшли «протиотруту» триклятому «шрайку». За ті сумарні кілька місяців (було здійснено близько 30 виїздів по кілька днів протягом 1966-67 років), що наша група провела біля Ханоя, ми змогли настільки вдосконалити і записуючі пристрої й саму стратегію бою, що за наступні кілька років протистояння було збито майже тисячу літаків, включно зі славетними «літаючими фортецями».

– Як конспірувалася ваша група і в чому полягала секретність?

– Все було настільки секретно, що навіть зі снарядів стирали маркування – щоб США не мало доказів нашої присутності. Про групу не повідомлялося: офіційно ми служили в Казахстані, на полігоні поблизу Астрахані. Навіть грошей за вильоти на завдання нам не могли видати: виділяли спеціальні талони (бони): тим, хто служив у В’єтнамі, діставалися талони з синьою смужкою різного номіналу. Ними можна було рохраховуватися будь-де, навіть у «берьозках».

– З в’єтнамцями якось контактували?

– Та ви що! Ні в якому разі! Нас привозили і відвозили ледве не під конвоєм. Працювали ми окремо, переважно в джунглях. Група була вкомплектована – від техперсонала до офіцерів, тож ніякої домомоги місцевих не потребували. Харчувалися лише своїм пайком, виданим вдома: керівництво боялося, що всі прививки (а нас порядно наштрикали від дюжини хворіб!) підуть коту під хвіст, якщо підхопимо якусь заразу через їжу. Ми лише іноді бачили, як низенькі дівчата-в’єтконгівки (таке враження, що вони з автоматами й народжувалися!) тягли на собі уламки збитих літаків (на фото вверху. – Авт.). Ніщо не викидалося: такий дефіцит був, що використовували все, починаючи від моторних деталей, закінчуючи обшивкою, склом і дзеркальцями. Єдиним трофеєм, який можна було вивезти з В’єтнама, вважався малесенький значок з фотографією Хошиміна. Прихована «фішка» була в тому, що він був зроблений з … лобового скла американського бомбардувальника, а закльопка – з мідних проводів панелі усправління!

– Чи були ви хоча б раз в епіцентрі бою?

– В більшості випадків ні. Моя функція була – відслідковувати. А це десь за 300-400 метрів від епіцентру бою. Звичайно, потрапляли іноді снаряди, і американські пілоти норовили обстріляти позиції, радіорубку тощо. Але тоді в літаках кулемети слабо поверталися (прикріплені були на носі, або крилах), тому коли і йшов вогонь з ППО – відстрілювалися невлучно. Але пам’ятаю, був випадок, коли неподалік впав літак і нам наказали зняти з нього обладнання. У мене ще погане передчуття було: думав собі, «як же янкі просто так здадуть – або самознищиться, або групу перехоплення пришлють». Стався другий варіант – зав’язався бій. Американці відступили, трофеї ми взяли. Але найбільшим шоком стало те, що невдовзі місцеві принесли мені в якості сувеніра… череп убитого в тому бою аме­риканця. Я «дарунок» звісно не взяв, але встиг запримітити кульове наскрізне поранення.

– Кажуть, що у В’єтнамі крім «консультантів» та ППОшників були й льотчики та загони командос…

– Різні версії… Я особисто бачив, що літали місцеві, а радянські льотчики лише готували й консультували. Але худющі, низенькі й слабкі в’єтнамці (недоїдали переважно!) частенько не витримували перенавантажень. Тому в екстренних випадках за штурвал сідали й наші. Щодо командос… Коли почалася вже війна між Північним і Південним В’єтнамом, Хошимін облаштував тисячі кілометрів підземних доріг. Туди навіть легкі танки вдалося запихати. Зручно: бомбардувань можна уникнути. Звичайно, без досвідченіших радянських воїнів такі операції навряд чи можна було «провернути».

– Ви стали учасником придушення Празької Весни через рік після повернення з В’єтнаму…

– В тому конфлікті брав участь вже «за спеціальністю» – шофером. Воєнізована колона мала функції швидкого реагування й доставки обладнання та боєприпасів. Ми всі потайки підтримували чехів, особливо молодь. Але що поробиш: накази треба було виконувати. От і ставали учасниками боїв, що гріха таїти.

– Чорнобиль також пройшли «шофером» чи шофером?

– Іронію зрозумів. І тим, і тим. Шофером справді був, але потрапив туди як хімік-розвідник. Про це окрема розмова. Досить того, що вже розповів. Решта – іншим разом.

Тарас ВАЩУК, «Закарпатська правда», KarpatNews