Із щоденника Сергія ФЕДАКИ… БЛЮЗ
Днями в ужгородської поетеси Оксани Луцишиної, яка вже багато років живе в США і час від часу наїжджає до України, вийшла її п’ята книжка – “Я слухаю пісню Америки”. Нині жанрові межі максимально розмито, то ж тяжко сказати, чи це збірка віршів, чи цілісна поема, оскільки на 77-ми сторінках діють одні і ті же ліричні персонажі, прочитується наскрізний сюжет, героїня їде на авто упродовж багатьох з одного вірша до іншого. З іншого боку, події тут переплутані, подані не в хронологічному порядку, події межують з медитаціями. Дещо нагадує “Марусю Чурай” Ліни Костенко – цілісний текст, що складається з великої кількості уривків, кожний з яких може існувати сам по собі. Якщо в Ліни Костенко – контрапункт взаємин поетеси XVII століття з козацькою державою-країною, з її вояцькою ментальністю, патріархальною ментальністю, показною шляхетністю і далеко не декоративною жорстокістю, то в Оксани – про поетесу і державу вже ХХІ століття. На перший погляд Гетьманщина і Америка чим нагадують одна одну.
Ще б пак – там Гриць, а тут Джонні! Та виявляється, що людина – істота набагато консервативніша, ніж здається. У ній мало що змінюється за кілька віків. Книжка Оксани – про спроби пізнати і освоїти нову для неї країну – через її чоловіків, жінок, дороги, міста, море, через її кіно і літературу, забігайлівки і театри, через усе, що є не у звичних для туристів вітринах чи у голлівудських фільмах, а у завулках і провулках, на задніх дворах, у гуртожитках, передмістях – словом, межи пір’ями білоголового орлана, який зображений на тамтешньому державному гербі. Образ виходить ні з чим не порівняний – це Америка не Драйзера-Фолкнера, не Ільфа-Петрова і не Маяковського, не Василя Махна чи інших українців з Нью-Йорка.
Це Америка, де джаз і блюз органічно переходять у “Ой, не ходи, Грицю” і навпаки. Це земля, де постійно перехоплює дух, де тіло постійно сперечається з душею, де хочеться і жити, і померти, і відродитися, і кохати, і ненавидіти одночасно. Це вам не країна контрастів. Там ті контрасти розчинилися одне в одному до якоїсь вибухонебезпечної суміші. І вона постійно вибухає на сторінках книжки. Назовні там історія про ліричну героїню і Джоні (вона любить, він дозволяє себе любити). Глибинно же практично кожний вірш про пошук сенсу існування, про оте плентання за чарівним клубком, який нібито має вивести до якоїсь омріяної мети, якщо тільки по дорозі не переламаєш руки-ноги.
При всій своїй загадковості книжка має напрочуд прозору назву. Вона справді про слухання пісень. Чому у багатьох домівках зранку до ночі працює звуковідтворювальна апаратура (а у кафе чи маршрутках – і поготів)? Бо люди постійно прагнуть (бодай підсвідомо) підживлюватися емоційною енергетикою пісень – хто шансону, хто класики, хто року. та хоч традиційної попси – аби лиш там було хоч кілька калорій емоцій. Людина змушена щось любити або ненавидіти не тому, що те щось справді таке добре або погане, а просто через те, що людина так вже влаштована. Вона постійно мусить переживати якісь емоції, часто цілком абсурдні, бо тільки в такому стані людина почувається живою.
Все інше, що діється на автоматі, на професіоналізмі, на інстинкті, воно тільки забезпечує засоби до існування, сприяє кар’єрі, окреслює тобі певне місце під сонцем, але не дає повноти життя. Тому благополучні люди такі схильні до спорту, полювання, туризму і взагалі екстріму. Брак емоцій у повсякденному житті породив оці доволі специфічні форми проведення часу. А ще – читання романів і перегляд серіалів. Що завгодно, аби лиш збурити свої гормони, примусити їх нуртувати у крові. Не кажемо вже про алкоголь або наркотики.
Але найбільш чисте отримання емоцій практично з нічого – це пісня. “Поехал в Москву за песнями,” – казав упродовж віків люд, який стікався туди з усіх усюд. То був жарт, у якому тільки частка жарту. Оксана поїхала ще далі. Що почула, переказала нам – слухайте і ви, не шкода. Всюди одне і те же життя, але зі своїми нюансами. Чоловіки сво… “Чувак біля мене, як то кажуть, вже начитаний”. Фіфочки у “платтячках із завищеною талією”. Дороги. “Секс буває дуже ніжним”, буває й іншим. А у фіналі – прагнення повернутися до власного серця.
До серця, куди ми не пускаємо нікого іншого. До тієї домівки, яку носимо усередині самих себе. Бо людина живе поки вірить, що є куди повертатися. Так вже ми всі влаштовані.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
