Інна Конар: «Людина має пишатися тим, що їй довірили відповідальну посаду»
Для більшості з нас, поява нової людини у нашому оточені завжди викликає певне побоювання, пересторогу, що є нормальною реакцією на когось нового. Та коли людина прагне заявити про себе широкому загалу це викликає зацікавленість та бажання дізнатися про неї більше. Інна Конар відома серед загалу як керівник відділення банку на Закарпатті. Однак вже довгий час намагається проводити активну соціальну роботу, яка вже приносить свої плоди.
Для більшості мешканців міста ви відомі як керівник відділення банку, людина що намагається творчо підходити до своєї роботи, що в принципі і посприяло розвитку мережі вашої установи у місті й отримання нею досить позитивного реноме серед ужгородців. Однак, як можна зробити висновок з вашої діяльності, вона вже вийшла за межі суто банківської роботи і спрямована більше на суспільний резонанс?
Про резонанс це мабуть занадто. Хоча, десь на підсвідомому рівні більшість з нас хоче щоб їх діяльність була оцінена широким загалом, колегами, можливо й конкурентами.
Заходи що проводилися під егідою банку, у першу чергу були спрямовані на формування позитивного іміджу установи. В процесі роботи у цьому напрямку довелося поспілкуватися з сотнями як простих ужгородців, так і чиновників різних рівнів, скласти для себе більш об’єктивне уявлення про реальний стан тих людей, з якими раніше не так активно спілкувалася.
Недовіра до банківської системи та економічна криза підштовхнули до пошуку нових форматів співпраці між банком та потенційним клієнтом. Було запроваджено ініціативу з проведення «Дня відкритих дверей». З одного боку це була своєрідна реклама, з іншого, певний спосіб покращити роботу наших відділень, почувши думку про них клієнтів, або просто відвідувачів. Та вийшло так, що найактивнішими учасниками даних заходів були пенсіонери, які, в основному цікавилися не стільки банківськими справами, скільки намагалися знайти для себе додаткову можливість поспілкуватися, розповісти про проблеми, часто побутового характеру.
Захотілося якимось чином допомогти у вирішенні цих проблем. Ми почали запрошувати на зустрічі представників міської та обласної влади, громадських діячів, керівників комунальних підприємств. Люди висловлювали їм свої думки, вказували на негаразди, недоробки. І це вже дає свої перші плоди: по мірі можливості за вказаним адресами комунальники міста проводять асфальтування прибудинкових територій, незабаром має бути встановлені нові вхідні двері у 16-поверхівці, людям було роз’яснено принципи нарахування пенсій та про їх право щодо отримання соціальної допомоги від держави.
Даний формат спілкування став одним із чинників, що спонукає мене до формування й власної позиції як громадського діяча, як мешканки міста, яка щодня зіштовхується з приблизно тими-самим проблемами які турбують й людей старшого віку. Однак, якщо мені, досить успішній і енергійній, під сили самотужки вирішувати усі ці проблеми, то для старшого покоління це часом стає непосильним тягарем і фактором постійного життєвого дискомфорту.
І що нового ви дізналися у процесі такого спілкування?
Не можна сказати, що дізналася про щось нове, радше мала змогу подивитися на вже знайомі явища очима інших людей. Приміром пенсійне забезпечення: враховуючи усі позитивні та негативні сторони нашого законодавства та очікувані зміни до нього, для більшості пенсіонерів не стоїть гостро питання самої суми пенсії, їм неприємно відчувати свою неспроможність вплинути на несправедливе, як на їх думку, їх нарахування пенсій.
Багато хто з людей похилого віку, з якими я спілкувалася, є достатньо освідченнями людьми, які і без пояснень та обіцянок прекрасно розуміють зміст тих явищ що відбуваються навколо і для них на перший план виходить питання не їх власного збагачення, а радше формування стабільності, до якої вони звикли за часів своєї молодості та періоду трудової діяльності. Під час розмов ми не раз піднімали теми порядку та чистоти у місті, ставлення молоді до цих понять.
Але ж пенсіонери це не все суспільство. Ви не думали над тим, що ваші сьогоднішні уявлення про проблеми що нас оточують мають суб’єктивних характер, вони відносно відірвані від реального стану справ. Адже у місті є безліч молоді що не може знайти собі роботу.
Безперечно, суспільство складається з багатьох верств населення, однак люди похилого віку та діти, точніше ставлення до них, є головними індикаторами стану суспільства. Враховуючи це вважаю, що маю достатньо об’єктивну картину тих процесів, що відбуваються і, відповідно, власне бачення можливих шляхів, якщо не вирішення проблем міста, то напрямків у яких варто рухатися.
Це вже цікавіше. Виглядає як пункт програмного положення провідної партії на виборах.
Так, можливо, але є один важливий нюанс: я не прив’язую свою діяльність до виборів 2010 року, а скоріше використовую можливість для початку активної громадсько-політичної діяльності. Судіть самі: напередодні виборів увага людей концентрується на різноманітних інформаційних носіях, які покликані популяризувати того чи іншого кандидата, або партію. С точки зору паблік рішейшнз це слушна нагода заявити про себе. Мене навіть внесли до когорти тих людей що мають намір балотуватися на посаду міського голови міста Ужгород.
Зрозуміло мене потішило подібне ставлення до моєї персони, однак мушу розчарувати, у мери Ужгорода я буду балотуватися, однак не у 2010 році. Загалом, участь у цих виборах не є самоціллю. Я прекрасно розумію, що для багатьох насправді є «темна конячкою» до якої радше ставляться з пересторогою, ніж довірою. А тому перш ніж робити важливі кроки у своєму житті мушу ретельно до них підготуватися і підготувати до цього оточуючих.
У своїй професійній діяльності, перед тим як очолити представництво банку в області, мені прийшлося пройти усі ланки, починаючи від касира. І у мене немає ілюзій щодо оцінки своєї діяльності. Кожен народний обранець, чи то депутат, чи то мер, це той самий робітник, якого наймає громада на роботу. Громада, як і керівник на підприємстві, обирає того, кого вважає кращим, спритнішим, здатним до якісної та професійної роботи. «Викидати» величезні кошти у власну «розкрутку» і в результаті отримати 2-3%… це або вже немає куди ті гроші витрачати або безглуздя.
Тобто можна казати, що ви працюєте на перспективу. І що у перспективі хотіли б зробити у місті, області, країні?
Будь-яка діяльність на конкретному місці має значення на більш високому щаблі. А сфер життєдіяльності, з якими ми стикаємося щодня є безліч. Головне бажання щось робити.
До прикладу, доля мене звела з дитячим тренером Василем Оросом який навчає хлопчиків грати у футбол. Вже протягом півроку намагаюся підтримувати, допомагати їм. Допомагаю з виїздами на турніри, молодшій віковій групі придбали комплект форми. Планую робити це й надалі. Але що саме цікаве, відкрила для себе багато нового: виховати вправного футболіста, у принципі спортсмена, це важка праця і головне відповідальність. Непрофесійний підхід до тренування може призвести до негативних наслідків, до психологічної та фізичної травми підлітка.
Не кожен з батьків здатен у повній мірі фінансувати тренувальний процес свого сина. Але коли дивишся як під час гри у хлопця «горять» очі, мимоволі ловиш себе на думці, що для таких як він варто створити умови для професійного росту. Мова йде не про власні кошти, необхідно запровадити системну роботи дитячих спортивних секцій які б фінансувалися як з бюджету так і на кошти спонсорів, але щоб вони діяли у єдиному напрямку якісної підготовки: це і майданчики, і система фізреабілітації, і калорійне харчування, і система регіональних та загальнодержавних змагань.
Ми сьогодні часто чуємо про «здоров’я нації», про недобір у військоматах, про розвиток різноманітних патологій у юному віці. Заняття спортом серед молоді має вийти на перший план. Нажаль, сьогодні на першому плані є Інтернет, комп’ютерні ігри. У всьому цивілізованому світі уряди борються з цією проблемою. Чим же ми гірші? Чи ми менше любимо власних дітей?
Так безперечно. Однак, в Україні для реалізації подібних програм необхідно бути там де приймаються рішення, або мати змогу на них впливати. Громадської активності у цих питаннях недостатньо.
Погоджуюся, однак «не місце прикрашає людину, а людина місце». Це я до того, що будь-яка виборна посада чи призначення має бути обґрунтовано з точки зору здатності даної особи до відповідної діяльності. До прикладу, депутати у місцевих радах. По-перше вони мають бути людьми що зв’язують громаду з владою. Вони мають бути готові до відкритого і відвертого спілкування з мешканцями свого округу, причому практично щодня. Депутат має лобіювати інтереси цих людей у місцевій раді, якщо потрібно звертатися у вищі за рангом ради, державні установи, оскільки статус дозволяє це робити.
По-друге, вони мали б стати і генераторами ідей, проектів щодо розвитку міста, селища, області і т.д. Акумулюючи думки своїх виборців, вони б мали їх реалізовувати у вигляді відповідних проектів рішень у радах. Тоді б люди відчували, що до них прислухаються, що їх цінять як важливу частину суспільства.
Цього наразі, нажаль, мало де зустрінеш. Не хочу займатися критиканством. Просто теперішній стан відносин між місцевою владою та мешканцями варто змінити. Не відчуваючи уваги до себе, серед мешканців міста формується поведінка за принципом «те що за дверима моєї оселі мене не цікавить», – це чи не головна проблема – байдужість.
Зміна міського голови та депутатського корпусу допоможе подолати цей стан речей?
Можливо, однак лише за умов нової якості стосунків між міською владою та мешканцями міста, про що я тільки-но казала. Якщо цих змін не буде, то й про розвиток міста, а відповідно і життя ужгородців мова не йтиме.
Ну добре, «нова якість стосунків». Це слова. А по суті? Що саме варто робити?
На мою думку міська влада має бути зацікавлена у створенні домових комітетів, які б проводили збори хоча б раз на місяць, за їх результатами уповноважена особа зверталася б з відповідним зверненням до депутата, а той вже відповідно мав би допомагати у вирішення того чи іншого питання. Домові комітети могли б утворювати своєрідні об’єднання на рівні мікрорайонів, виробляти якісь консолідовані рішення щодо стану інфраструктури, тощо.
Депутати, у свою чергу, доносили цю інформацію до виконкому та сесії ради, ті у свою чергу приймали рішення. Так само і від депутата, ті ж комітети, мали б спитати за невиконання їх рішень, або поцікавитися, чому депутат не голосував у інтересах громади.
Депутат має мати чітко прописані дні прийому своїх виборців, і у разі його безпідставної відсутності на цих зустрічах, варто піднімати питання щодо доцільності його перебування у раді. Крім того, було б добре якби що півроку депутати публічно звітувалися. На ці звіти мала б запрошуватися громадськість, преса. Обранці б звітували за роботу протягом півроку та розповідали про плани на найближче півріччя, можливо б знайомили людей з проектами рішень міської ради, що мають загальноміське значення.
Залучення громади до вирішення проблем у місті є необхідне з багатьох причин, але головна – зв’язок між простими людьми та владою. Це ж наріжний принцип місцевого самоврядування. Без його реалізації далі рухатися у розвитку демократії та громадянського суспільства немає сенсу. Саме на цьому, першому щаблі владної піраміди варто формувати довірливі стосунки між владою та народом.
Досить амбітні заяви. Ви вважаєте що нинішні кандидати притримуються вашої точки зору?
У кожного своя логіка і точка зору. Я висловлюю свою особисту точку зору, як громадянки Україні, мешканки Ужгорода. Депутатський мандат це не лише відвідання сесій ради та участь у роботі комітетів. Це набагато більше роботи, що вимагає додаткових витрат часу, розумових ресурсів. Це відповідальність. У мене немає мандату, але коли до мене звертаються по допомогу – завжди намагаюся чимось допомогти.
І мова не про гроші. Спілкуючись з керівниками різноманітних установ та організацій можу домогтися певних дій від них, посприяти у вирішені певних питань. Мандат це лише інструмент, який треба використовувати не у власних інтересах, а у інтересах тих людей що тобі довіряють, коли звертаються до тебе.
Не знаю як кому, але коли ваші сусіди, жителі вашої вулиці не можуть згадати прізвище депутата від свого округу у міській раді – це ж ганьба. Людина має пишатися тим що їй довірили відповідальну посаду, а не робити вигляд що вона дуже зайнята вирішенням «глобальних» проблем.
Павло Кочетков, газета “НЕДІЛЯ”