Професор Сергій Федака про багатогранність, мрії, успіх, політиків і публічність …

[Total: 0    Average: 0/5]

Професор Ужгородського національного університету, доктор історичних наук, політолог, поет, письменник, журналіст, активний громадсько-суспільний діяч. І все це про одну людину – ужгородця Сергія Федаку. За свої 46 років він зробив стільки корисного для широкого загалу, що такий обсяг робіт під силу хіба що кільком інституціям. Нівроку. Тьху-тьху-тьху. Лиш би не зурочити.Федака С. Д. – автор трьох прозових книг: збірки оповідань «Яблуко від Єви», повісті «Карпатський кросворд», роману про Ужгород 17 століття «Валет Валентина Другета»; трьох поетичних: «Дороги кохання», «Окрушини дзеркал», «Небесні суходоли», книжки «Ужгород крізь віки. Нариси з історії Ужгорода». Видав сам та у співавторстві більше десяти історичних книг та монографій. А також є автором чисельних різножанрових та різнотематичних публікацій, які викликають резонанс у читачів і не втрачають актуальності через роки. Його слово вагоме, до його думки прислухаються, тому майже жодна значима акція не обходиться без його участі та коментаря. Кажуть, студенти слухають його лекції з відкритими ротами – так цікаво! Член Національної Спілки письменників України; лауреат літературної премії імені Зореслава; двічі лауреат Почесної відзнаки «Лицар Срібної Землі».

 «Назвався грибом, то – лізь у кошик»

– Сергію Дмитровичу, як встигаєте всюди бути присутнім, читати лекції студентам, брати участь у прес-конференціях, засіданнях круглих столів, мистецьких акціях, фестивалях? Висвітлювати всі ці заходи, і все зробити вчасно?

– Щодо часу, то це тільки здається, що він не залежний від людини. Насправді час має властивість ущільнюватися, уповільнюватися. Правда, якщо його контролюєш, то він тече значно повільніше, в одну хвилину можна багато вмістити. Час – це щось на зразок живої істоти. Він вміє то розтягуватися або, навпаки, стискатися (залежить від того, як почесати його за вушком).

У мене проблеми з часом розв’язуються, хоча хотілося б, аби було 25 годин у добу. При бажанні можна все контролювати.

– Ви – багатогранна людина. У чому феномен Сергія Федаки?

– Взагалі-то, для закарпатців багатогранність характерна, бо ж закарпатці – це переважно сільське населення з дуже міцними сільськими традиціями, а побут та життя селянина примушує його робити і на землі, і по будівництву, і столярити, дати всьому ради. Закарпатський селянин завжди був універсальним. Це передається по генах. Мої предки по батьковій лінії походять із Кальника, що на Мукачівщині. Давніші предки були, звичайно, селянами, поралися біля землі. Дід був теслею і взагалі майстром на всі руки, помер на роботі, отруївся випарами розчину, якими обробляв яму для зберігання винограду. Бабуся – сільський фельдшер. Дідів брат Юрій – греко-католицький священик, довгі роки поневірявся, коли ця церква була під забороною, працював, зокрема у друкарні, а наприкінці 1980-х одним з перших вийшов із підпілля, провів першу публічну службу, за що незадовго перед своєю смертю був відзначений високою церковною нагородою. Всі були дуже роботящі, бо інакше би не вижили. І тому я швидше не виняток, а правило.

– Чи вважаєте себе успішною людиною? Чи досягли того, про що мріяли у дитинстві, юності?

– Успішною людиною не вважаю себе. Кожна дитина мріє про більшу міру свободи для себе. Коли ходив до садка, то думав, що як піду до школи, то буду набагато вільнішим. Потім школярем, студентом думав те саме. Думаєш, що як подорослішаєш, то матимеш свої джерела прибутків, заробітків. І завдяки цьому будеш вільнішим. Все це виявилося ілюзією. Свобода – це такий горизонт, куди іде людина віддаляючись і віддаляючись. Крім свободи, людина мріє про те, аби бути при ділі, бути зайнятою, у чомусь варитись. Наразі мені все це вдається, і в цьому досягнення моєї мети відбулося.

– Про вас пишуть, у вас беруть інтерв’ю, коментарі. Це теж свого роду успіх, популярність. 

-У Чикатило теж брали інтерв’ю, але я би не сказав, що він був успішним, – відповідає іронічно.

– На ваш погляд, якою має бути успішна людина?

– Успішна людина це, перш за все, – людина, задоволена собою, яка не має якихось причин мріяти і людина, яка досягла певної нірвани. І в якої нема проблем. Але думаю, що від такої успішності людині може бути нудно.

– Можливо, від успішної людини більше вимог, вона мусить іти вперед і ніколи нудьгувати?

– Якщо Бог дає людині якісь таланти, то він і вимагає від неї. Це логічно і закономірно.

– У наш час усі хочуть бути відомими, хочуть, аби про них писали, говорили, хвалили, по ТБ показували. Думають, що бути публічним – це добре. Що скажете з цього приводу?

– Ми з вами публічні люди, як й інші журналісти, і прекрасно розуміємо, що відомість має і свої негативи, при чому дуже відчутні.

Відома людина найбільш відкрита для оточуючих. У неї найбільше закритих інтимних сфер, куди вона не пускає.

Щодо публічних людей, то у них можна про будь-що запитати, до них можна звернутися з провокаційними запитаннями. І це логічно. Назвався грибом, то – лізь у кошик.

Публічність і відомість має свої плюси і свої мінуси. Коли ідеш по вулиці, то тебе роздивляються і намагаються пригадати, хто ти і де тебе бачили. Ясно, такі погляди дещо дратують. Але до них згодом звикаєш. Я не вважаю, що слід прагнути до відомості. Маю дуже багато знайомих, гарних друзів, які принципово не публічні, не хочуть світитися. Їх прекрасно розумію. У цьому є свій сенс. Краще віддатися своїм внутрішнім думкам, переживанням.

Взагалі то, по природі, я – людина не публічна. Але так сталося, що змушений освоїти і цю сферу.

– Останнім часом на ТБ з’явилася незліченна кількість шоу, які шукають та ніби розвивають таланти. Народ співає, танцює, думаючи, що тільки у такий спосіб можна стати відомим і заявити про своє існування. Чи не станеться так, що у недалекому майбутньому всі забудуть про столярів, сантехніків, будівельників, бізнесменів…

– Про бізнесменів не можна забути, бо хоч олігархи і не співають, але вони дуже відомі. На місцевому рівні теж багато бізнесменів розкручуються, хочуть бути відомими, роблять це в основному з політичною метою, аби ратувати якісь посади, мати успіх на виборах.

А ось щодо людей праці, то тут вина журналістів. Є багато гарних людей, цікавих. Це ті ж майстри народної справи, які роблять якісні побутові речі. Про них справді варто більше писати, самі по собі вони піаритися не будуть, бо то до їхньої моралі, етики не вписується. Це – завдання журналістів.

– Як ви ставитися до заздрісних людей?

– Заздрити – це теж національна риса. Вважається, що людина дасть виколоти собі око, аби сусіду викололи обидва. Що є то є, і з цим нічого не вчиниш. Це певні психологічні комплекси, закладені десь від невіри у свої сили. Заздрість, це, насамперед, демонстрація своєї слабкості, непевності. Розумні люди намагаються це приховати. А от сильні люди не заздрять. Навпаки, цілком радіють за успіхи колег, товаришів.

«З’являється «сверблячка».  Поки можеш, опираєшся їй…»

 – Нині ви відома і шанована людина. А з чого все почалося?

– Почалося все з того, що 46 років тому я побачив світ. І він мені відразу не сподобався. Були плачі, так, як і у всіх дітей. Народжуються у плачі і далі так у плачі живуть. Одні потім намагаються чимось зайнятися, аби цього плачу було менше. Я поступив на історичний факультет Ужгородського національного університету. Зайнявся наукою. У 29 років захистив кандидатську дисертацію, докторську – у 38. А історик – це живий носій пам’яті. Природа цього ремесла така, що мало самому щось знати, треба передавати іншим, аби те знання не зникло. Тому не можу уявити історика, який би не писав, не друкувався. Це хіба якісь рідкісні винятки. Я став дописувати у пресу, потім з’явилися перші книжки, і кінця-краю тому поки не видно. 

– Що спонукало до написання поезії, прозових творів?

– Якби я сам то знав! Просто з’являється така сверблячка. Поки можеш, опираєшся їй, а одного дня – вже не можеш. І тоді пишеться, причому відчуваєш, що це пишеш не ти, а хтось водить твоїми пальцями по клавіатурі, що текст приходить звідкись з-поза тебе, а ти тільки технічний пристрій, який то все записує. 

– Вам легше брати чи давати інтерв’ю?

– Мені легше писати авторські статті, бо інтерв’ю – найскладніший жанр у журналістиці. Бо брати чи давати – ну воно щось рівносильне.

– Ви походити з відомої родини. Це допомагало вам чи шкодило?

– Безперечно, що не шкодило. Закарпаття – це таке суспільство, де зважають на рід, сімейні традиції, звідки походить дана людина. І хоча герби у закарпатців не дуже поширені, але оскільки є герби Федак, то це піднімає наш статус, додає плюсів. Те, що родичі – відомі люди, додавало мені бонус зразу вже у ставленні  колег, викладачів, журналістів. Це певна така рекомендація: родичі працюють на прізвище, а потім пращури на нащадків. Оце я їм так віддячую.

– Упродовж року ви видали три різні книги. Як це вам вдалося?

– Працювалося по-різному, в плані часових рамок. Скажімо, повість «Карпатський кросворд» написана на комп’ютері буквально за місяць. У дуже стислі строки, дуже так форсовано, оскільки було завдання видати її до 70-річчя Карпатської України. Тому так і поспішалося. Ну а підготовча робота тривала роки, було вивчення різних документів, мемуарів, осмислення цього всього.

Що стосується історичного роману про Ужгород 17 століття, то він, навпаки, писався років п’ять, писався дуже тяжко, дуже повільно. У цих текстах були різні настрої, різна стилістика, отож якихось перегуків там не бачу.

Щодо «Ужгороду крізь віки». В основу цієї книжки лягли мої газетні статті про Ужгород, історію міста над Ужем, які друкувалися в різних періодичних виданнях упродовж останніх десяти років. Все це зібрав, уклав, обробив для однієї книги.

– Ви є лауреатом багатьох премій, нагород, відзнак. Відзначення діяльності людини, її вкладу в суспільство надихає на подальшу працю?

– До цього ставлюся з гумором. Мені завжди весело, що ініціатори різних нагород вважають мою скромну персону гідною цього, бо знаю, що є набагато достойніші люди, але вони менше світяться, менше потрапляють на очі, а я все-таки, як той сир у сметані – чим більше крутити його, тим більше на нього липне. Треба крутитись, і вони, нагороди, до тебе пристають.

– Яка з цих нагород була найнесподіванішою?

– Кожна несподівана, бо не чекаєш її. Найнесподіванішою була перша. Бо це – як обухом по голові. Потім до цих ударів звикаєш. Перші були найбільш болісними.

– Коли і в якому віці заробили перші гроші і на що їх потратили?

– Більшість студентів заробляє перші гроші на першому курсі, якщо стипендію вважати заробітком, бо наше навчання тоді було роботою. Якщо ідеться про фізичну працю, то після другого курсу я був, як і всі студенти того часу, в будівельному загоні. Нам платили. Я, власне, з дитячих років, це знову таки особливість та мода мого покоління,  колекціонував марки, значки, сірникові етикетки. У мене більша частина грошей ішла саме на ці предмети колекціонування і, звісно ж, на книжки.

– У якій іпостасі Сергій Федака може постати у найближчі 10 років?

– Сподіваюся, що не буде якихось різких несподіванок, перемін. Танцюристом я не стану. У мене нема таких потягів.

– Художником?

– Художником? Можливо (призадумався. – Примітка автора). 11 років ходив до студії образотворчого мистецтва Золтана Баконія. Ще з тих часів знайомий з багатьма сучасними художниками. Маю з ними спільну мову і тепер. Але давно не брав в руки ані олівця, ані пензля. Не виключено, що повернусь до малювання.

– Ким бачите себе через 20 років?

– Ну, буде такий дідок 66 років, – посміхається. – Сподіваюсь, більш-менш задоволений життям, принаймні не більш такий буркотливий, ніж зараз, що роки мене не зіпсують. Хотілося б у це вірити, але віриться у це слабко.

– Чи святкуєте Дні народження?

– Мушу святкувати, бо на Дні народження прийнято виставляти своєму оточенню. У різні роки по-різному святкую: то у себе вдома, то в ресторанах.

– Завтра (Наша розмова з Сергієм Дмитровичем відбулася 28 вересня. – Примітка автора) вашому батьку виповнюється красних 70. Чи приготували вже подарунок?

– Я – такий собі запасливий хом’ячок: те, що можна подарувати рідним, близьким, купую на багато місяців вперед. На одному із фестивалів, на які так багате наше життя в області, купив шість келихів вітражного типу, такі різнокольорові, через які проходить світло. Сподіваюсь, що подарунок сподобається батьку.

– Чи є у вас хороший слухач, людина, якій можна вилити душу? Зрештою, чи є у цьому потреба?

– Надто шкодую людей, особливо рідних, зі свого оточення, аби виливати їм душу. Це дуже неприємна рідина, навряд чи хтось би був задоволений. Навколо мене багато людей, буваю у різних компаніях, перекинутися словом-другим є можливість. Тим паче, що у нас, журналістів, завжди знайдеться з ким поговорити. А ось слізних сповідей не практикую, це не для моєї сили.

 «Майбутнім мерам, бировам, депутатам доведеться працювати у складних умовах»

 – Виборча кампанія у розпалі. Що скажете про цю кампанію, чи буде вона відрізнятися від попередніх? Чи готові політики, лідери і виборці до неї, до цього чергового випробування?

– Електорат не дуже готовий до цієї виборчої кампанії. Якогось ажіотажу зараз нема, не видно, аби були якісь надії, сподівання в очах людей, що за допомогою виборів вдасться щось вирішити. Електорат досить пасивний. Це пов’язано і з кризою, і з падінням життєвого рівня. Людям не до виборів, не до політичних перегонів, бо їх хвилюють більш нагальні життєві проблеми, такі, як заготівля на зиму, збір урожаю, грибів.

Що стосується політиків, то для багатьох тих, що прагнуть до влади, це – шанс. Бо у нас до органів місцевого самоврядування не так часто відбуваються вибори. Вважаю, що їх треба робити частіше, аби ці еліти не застоювалися, щоб приходили нові люди, з новими ідеями, програмами. Можливо, це дасть додаткові поштовхи, імпульси, форм до якихось новацій. На місцевому рівні можна було б робити вибори кожні два роки.

 Я розумію тих кандидатів, які висуваються у мери, у депутати, для них це шанс засвітитися, стати більш відомим, у разі перемоги вийти на вищий рівень діяльності, щось корисного зробити для своєї громади. Інша річ, наскільки зараз ситуація сприятиме цьому. Бо ситуація досить таки непевна – Україна виходить із кризи, активізується виробництво, активізується загалом суспільне життя. Але наразі розгортаються тенденції до авторитарного суспільства, згортання демократії. І це вже відчутно. Тому майбутнім мерам, бировам, депутатам доведеться працювати у складних умовах.

– Чи є на Закарпатті політична еліта, бізнесова еліта?

– Безперечно, що є. Якщо в інших областях є, то чому б у нас не було?

– Яскрава, скажемо так.

– У попередні роки наші люди заповнювали всі владні кабінети в Києві. Практично було неможливо пройти, аби не наштовхнутися на закарпатця. Ну як це не яскравість? Досягнути певних висот – це одна справа. А яка ефективність цієї роботи, як це позначилося на виборцях, на повсякденному нашому житті, на їхньому добробуті, – інша справа. Так що яскравість у плані піару, якихось там посад закарпатці однозначно нічим не гірші за інших. Ну а щоб були якісь досягнення, то усім нам тут ще працювати і працювати.

– Чому інтелігенція пішла у тінь? Чому перестала бути активною, як це було на початку 90-х років?

– Інтелігенція в тіні – це більш природній спосіб існування для інтелігенції, ніж бути на світлі, на авансцені, у політиці.

Свого часу, коли була боротьба за незалежність України, інтелігенція, як один із носіїв цієї ідеї незалежності, мусіла іти в політику і боротися, і добиватися, часто виконувати не властиві для себе функції, бо для університетського викладача ходити із прапором по мітингах не зовсім природно. Але ішли на це. Бо якщо не вони, то ніхто би цього і не зробив. А потім, коли почалися більш спокійніші часи, багато повернулося із активного політичного життя до більш природних занять, до науки, до літератури, до мистецтва. Я не вважаю, що це якась аномалія, це більш природнє заняття для інтелігенції, а політикою повинні займатися справді професійні політики, які мають відповідну підготовку, які мають юридичний, економічний фах. Не кожен же представник інтелігенції, творчої інтелігенції повинен іти у владу.

– Ми є свідками того, що багато письменників всеукраїнського рівня пішло в політику.

– У результаті ми втратили їх як письменників і не набули, як політиків.

 – Чи були у вас пропозиції?

– Свого часу питалися у мене, чи не бажаю іти в депутати. Але не бажав ані тоді, ані тепер. Принципово – ні.

– Чому так категорично?

– Не бачу себе там. Хоча, як назвали ви мене політологом, упродовж останніх років стало тенденцією, що відомі справжні політологи, такого національного масштабу, ідуть у політику, приходять до керівництва різними партіями, стають народними депутатами. У мене більш скептичне ставлення до практичної політики. Я волію спостерігати за цим, аніж варитися у цьому.  

Тетяна ГРИЦИЩУК

передрук з karpatnews.in.ua

Comments are closed.