Закарпаття: Голі жінки у Мирослава Дочинця з Мукачева викликають і захоплення, і зворушливу жалість

[Total: 0    Average: 0/5]

51-річний Мирослав Дочинець з Мукачева – відомий та успішний прозаїк, публіцист, видавець. Заробляє словом. Видає чужі і пише свої книжки. Він є автором 16-ти та співавтором чотирьох. Його бестселер «Многії літа. Благії літа» (Заповiдi 104-рiчного Андрiя Ворона – як жити довго в щастii радостi) за підсумками літа експерти Книги року віднесли до сімки найпопулярніших книг на Україні, натомість за три роки він витримав уже вісім перевидань.

А роман “Лис у винограднику”, який він писав на замовлення київського видавництва, викликав у читачів резонанс. Наразі розкуплено весь тираж, що у даний час є дуже рідкісним явищем. 290-сторінковий роман читається на одному подиху. Це – розповідь з глибоким філософським підтекстом про чоловіка незвичної долі й унікального хисту, який шукає в Мукачеві свої загублені сліди, а знаходить сенс життя, нові цінності й нове кохання. Тут є все – шляхетний стиль, тонка дотепність, призабутий романтизм, детективна інтрига, непідробна читабельність. Цим автор і “купив” читачів. Власне кажучи, люди ніколи не пошкодують грошей на якісне та корисне чтиво, на те, яке здатне зачепити найпотаємніші струни серця, спонукатиме до роздумів, переосмислення цінностей. “З чого починається письменницький професіоналізм? З того, що тебе читають і купують”, – це один із багатьох афоризмів Дочинця.
Читачі полюбили Дочинця за його небагатослівність, яка дуже влучно змальовує реальність, спонукає до роздумів, бо в ній закладена глибока філософія. Для мене Мирослав Дочинець – володар художнього слова, який взяв у полон слово і по-справжньому заволодів ним і робить з ним справжнісінькі чудеса.
“Бідна країна. Бідні виборці. Бідна демократія. Багаті політики”, – цими вісьмома словами автор сказав більше, як деякі його колеги, котрі вдають, що творять для нас з вами, а насправді – ґвалтують стоси невинного паперу…
Мирослав Дочинець народився 3 вересня 1959 року в Хусті. Потяг до писання проявився у нього вже в п’ятому класі. Відтоді друкувався в журналі “Барвінок”, газетах “Зірка”, “Пионерская правда”, в рідній районці “Ленінська правда”. У цій же газеті надрукував перші свої нариси та етюди, а згодом, працюючи в Хустському лісокомбінаті, – став її активним робкором. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка. Професійну журналістську діяльність розпочав у 1982 році у газеті „Молодь Закарпаття”. У журналістських колах області й України здобув ім’я завдяки публіцистичним циклам про світоглядні й моральні проблеми молоді, нарисам про неординарних особистостей. Як кращий журналіст з України висвітлював Московський фестиваль молоді та студентів (1986).
У 1990 р. заснував у Мукачеві газету демократичного спрямування “Новини Мукачева”. Одночасно працював власкором газет „Карпатський край”, „Срібна Земля”, „Срібна Земля-фест”. Його матеріали та твори регулярно друкувалися в республіканських та всесоюзних газетах та журналах. 1998 р. створив у Мукачеві видавництво “Карпатська вежа”, в якому як головний редактор і директор підготував і видав понад чотириста видань. Провадить видавничий проект “Домінія слова” – серія книжкових портретів-інтерв’ю про майстрів письменства краю.
Окремі оповідання та публіцистичні нариси М.Дочинця друкувалися в колективних збірниках “Відлуння” (1985), “Витоки” (1988), “Володарі долі” (1987), „Славою овіяні” (1987), „Переконуюче слово” (1988). Лауреат обласних журналістських премії ім. М. Бабидорича та “Лицар Срібної Землі”, міжнародної літературної премії „Карпатська корона” (2004), обласної премії ім. Ф.Потушняка (за прозу). Нагороджений золотим хрестом “Козацька слава”, медаллю УПЦ “За благодійність”, відзнакою облдержадміністрації.
Автор книг:  “Гірчичне зерно” (1989), “Оскал собаки” (1991), “Він і вона” (1995), „Мункачі з Мукачева” (1995), афоризмів “Роса на фігових листках” (1995), “Дами і Адами” (2002), публіцистики “Гра в ляльки” (2003),   “Мукачівські анекдоти” (2004), “Аукціон зубочисток” (2007), “Многії літа. Благії літа” (2007), “Душа Мукачева” (2008), “Хліб і шоколад” (2009),  “Булава і серце” (2010), роману “Лис у винограднику” (2010), “Краєвид із жінкою” (2010), у співавторстві – “Мукачево і мукачівці”, „Карпатський словоблуд”, “Карпатський блудослов”, “Енциклопедія Мукачева”.
Член Національної Спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Національної Спілки журналістів України.
“Батькова наука: сідаючи за писанину, мусиш знати, для чого і для кого пишеш.”
– “Лис у винограднику”. Що ця книгжка вам принесла насамперед?
– Передусім – купу задоволення під час писання. Я не стримував себе і давав волю уяві, естетичним емоціям, лексичним барвам. Хотілося, аби книга несла світло, знання і задоволення. Кажуть, що вона такою і є. Роман добре продається по Україні, готується новий наклад. Книгу навіть замовляють мені поштою з різних регіонів. Я продав видавництву права на три роки. З кожного проданого примірника щось цяпає. Але, звичайно, це далеко не ті гроші, які за бестселери отримують на Заході чи хоча б у Росії. Хоч я живу вже іншим рукописом, та приємно, коли з бібліотек мені повідомляють, що за книгою читачі записуються в чергу. Читача треба завойовувати. Що я і роблю.
– Мирославе Івановичу, яким був ваш шлях до успіху? Чи були недоїдання, недосипання, хвороби, емоційні зриви, мозолі від ручки чи опускалися руки, можливо, було бажання довести собі, батькам, дівчині чи друзям, що можу і гори перевернути?
– Успіх, гадаю, це коли ти навчишся уникати недоїдання, недосипання, емоційних зривів, опускання рук тощо. Талант – це вміння створити долю, казав Гете. А мозолі, бодай зрідка, в чоловіка бути повинні. Фізична і творча роботи – це як коромисло рівноваги тіла й духу. Я навіть надбав собі будиночок у селі, щоб кілька днів на тиждень працювати на землі, тримати тонус. А щодо потреби довести щось комусь, то це нормальна ознака амбіцій початківців. Мене це вже не гріє. А колись, звичайно, була хвилююча бентега від кожної вдалої публікації, від нової книги. Здавалося, світ стооко читає тебе, захоплюється. Насправді література й мистецтво відіграють в житті людства значно меншу роль, ніж ми гадаємо. Достоєвський помилявся, що краса врятує світ. Зате мав рацію Василь Симоненко: ніхто нині не зомліє від краси.
– Ким були ваші батьки, де вони зараз? Брати, сестри, де вони, ким стали, чи спілкуєтеся?
– Мій батько був філософом, закінчив на “відмінно” філософський факультет Київського університету. Але мусив перебиватися вчителюванням в інтернаті й ПТУ, бо мав за плечима шість років ГУЛАГу за націоналізм. Через те не дали йому  захистити дисертацію. Це був інтелектуал, поліглот, талановитий педагог, народний адвокат і великий поборник свободи мислення. Наприкінці життя його удостоїли звання Почесного громадянина Хуста, встановили меморіальну табличку. Засинаючи на його плечі, я навчився читати з товстих мудрих книг. Батько був головним моїм учителем, першим читачем і жорстким критиком. Він учив мене: сідаючи за писанину, мусиш знати для чого і для кого пишеш.
Мама – колишня вчителька географії й вічна берегиня родових цінностей, дуже артистична від природи. Смак до мови в мене від неї.
Маю молодшого на п’ять років брата Тараса. Він був відмінним медиком, а потім став успішним бізнесменом. Займається будівництвом. Мабуть, це генетичне. І наш батько, і я будували свої будинки власними руками. Таке житло має цілком інакшу енергетику. З братом ми різні. Він – людина-оркестр, я – соліст. Тому нам і цікаво разом.
– Якою у вашій уяві повинна бути успішна людина?
– Вона повинна робити свою справу дуже фахово й отримувати від цього добрий зиск і втіху. Успіх – це приємний коктейль з багатьма інгредієнтами: любов до своєї роботи, наполегливість, гнучкість мислення, інтуїція, добре здоров’я.
“Будь самим собою, якщо можеш це оплатити”
– Чи подобається вам бути письменником, видавцем?
–  Подобається, інакше я не займався б цим. Для мене смисл літератури полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух краси, дух доброчесності. Засвічувати проблиск світла в чорноті. Треба домагатися, аби твоє слово було світлою тінню того Слова, що було з первовіку. Творячи самі, ми шукаємо загадку вічності Творця.
– Нинішня діяльність для вас це – …
– …можливість займатися тим, що я знаю і люблю. Бо я сам створив собі і роботу, і посаду, і колектив, і концепцію діяльності. Фактично створив себе і простір довкола себе.
– Ким мріяли стати у дитинстві?
– Спочатку трактористом. А в сьомому класі, коли прочитав Стефаника і Бальзака, я вже знав, що буду займатися писанням.
– Чи маєте тепер мрію?
– В українській лексиці слово “мрія” з’явилося дуже пізно. Ментально ми обходилися без нього, задовольнялися реаліями. Але мріяти треба, бо мрії мають здатність збуватися. Мрію про той час, коли в Україні утвердиться вигідне книговидавництво, відновиться мережа книго розповсюдження, коли влада збагне, що письменництво – це останній форпост національної самоідентифікації.
– Ким бачите себе через 10-20-30 років?
– Наші плани на майбутнє – найкращий спосіб розсмішити Бога. Якщо його ласка, то хотілося б бути на 10-20-30 років мудрішим, простішим, милосерднішим.
– Ви – щасливі?
– Я щасливий по-пушкінськи: “Нет счастья в жизни, но есть покой и воля”. Загалом, ніхто людині щастя не обіцяв, але їй обіцяно підтримку Згори. На це і я уповаю.
– Яке ваше життєве кредо?
– Будь самим собою, якщо можеш це оплатити.
– Як би ви про себе самі сказали, як про людину? Хто ви є і яке ваше місце на землі?
– Я – споглядач і слухач. А коли досить довго дивишся на світ і слухаєш його, то він починає тобі диктувати.
– Чи знаєте, що таке депресія, емоційний зрив?
– Ми вийшли з моря, і в кожного з нас є приливи і відпливи. Душа теж вимагає перепочинку, “перезавантаження”. Найкраще для цього – піст, заміські прогулянки з собакою, читання світлих книг, писання світлих книг.
– Чи вірите у сни, гороскопи, прикмети?
– Боюся в них вірити.
Що б змінили у собі?
– Чуття внутрішнього ритму. Мабуть, він має бути спокійніший, поміркованіший.
– В людях? У суспільстві, світі?
– Те ж саме. І більше милосердя.
– Меценат, благодійник, спонсор. Який зміст вкладаєте у ці слова?
– Все це мало б об’єднуватися в здорову потребу душі ділитися. У нас є кому ділитися з іншими, а от бажання щось не видно. Світ стає полярним, егоїстичним, несправедливим.
– У якому віці заробили перші гроші і на що їх витратили. Якою це була сума?
– У ранньошкільному: сусідка попросила купити їй дусту і обприскати картоплю. Я заробив рубиль і купив книжку Стефаника “Кленові листки”. Дотепер вважаю цю покупку дуже важливою.
– Вам легше заробити чи витратити гроші?
– Як не дивно – заробити. Зате в дружини і дітей цієї проблеми немає. Тому все врівноважується.
– На що у першу чергу тратите гроші тепер?
– На дітей, на поїздки, на облаштування якісного життя, на видання книг.
– Як відпочиваєте? Чи були на морі, чи купалися в океані?
– Найкращий відпочинок – зміна занять. Причому люблю це робити  на сільській дачі. Як у Шевченка: “Село – і серце спочиває”. Бував на різних морях, купався в Атлантичному океані. Моря добрі тим, що з них дуже приємно повертатися в рідні гори.
– Спортом займаєтеся?
– Люблю плавання і піші прогулянки.
– Хобі є? Вистачає на нього часу?
– Колекціоную старі пляшки. Майже з кожною пов’язаний сюжет. До речі, пляшка – найдавніша річ ужитку. Давній чоловік зробив її любовно, схожою на жінку.
“Гостина – це не мій жанр”
– Любите дорогу шикарну їжу чи скромну, корисну? Чого бракує у вашій хаті?
– Там є достатній комфорт, кожен член родини створює його за бажанням на своїй автономній території. Давно сформувався й уклад кухні: тут не смажиться, немає тваринних жирів, білого хліба, цукру. Зате завжди є свіжі овочі й фрукти, риба, мед, горіхи, сири, чаї. І, звичайно, кринична вода. Любимо пекти на мангалі телятину з овочами.
– Де і як святкуєте дні народження?
– Святкують його мої рідні, я неохоче приєднуюся. Гостина – це не мій жанр.
–  Кілька слів про дружину, дітей.
– Дружина займається іноземними мовами і нами. І однаково успішно. Обидві доньки за фахом економісти. Старша вже кандидат наук.
– Хто є вашими друзями?
– Люди з власним поглядом на світ, з почуттям гідності і гумору. Інженер, лісівник, чиновник, медик, художник.
– Сусідами? Кавуєте з ними, чаюєте, сваритеся?
– Сусіди достатньо інтелігентні люди, щоб не створювати конфліктних ситуацій. Не кавую з ними, бо кави не п’ю. А от гарне вино…
– Які емоції викликають у вас: політики, голі жінки, неохайні жінки, брудні чоловічі руки, мозолясті?
– Політики викликають різні емоції, в міру свого лицедійства. Поокремо вони грають досить гарно, а от у команді погано. Втім, від нашої влади я давно не чекаю приємних сюрпризів. Голі жінки викликають і захоплення, і зворушливу жалість. Неохайні – просто жалість. Брудні й мозолясті руки – найчастіше чесні руки. Вони такі тому, що в інших 70 відсотків вони чисті.
– Мирославе Івановичу, дякую за відповіді. Вони такі прості і водночас сповнені глибокої філософії. Вони спонукають до роздумів, до переосмислення життєвих цінностей. Сподіваюся, що читачі також візьмуть щось корисного з нашого інтерв’ю. У свою чергу сподіваюся на ще чимало приємних та корисних годин спілкування, які слугуватимуть написанню нових цікавих матеріалів.
Тетяна Грицищук, для газети “Калейдоскоп оголошень”,  “Закарпаття онлайн”
Фото з архіву Мирослава Дочинця

Comments are closed.