Закарпаття: На Міжгірщині поховали найстарішого верховинця — 103-річного Федора Бобонича

[Total: 0    Average: 0/5]

..Це сталося кілька днів тому. Післяобідньої пори озвалася моя мобілка. Телефонував Михайло Сятиня — колишній народний депутат, доктор фармацевтичних наук, мій добрий приятель. Голос у нього був незвичайно сумний, аж якийсь грудний.

— Помер, помер…

— Господи, хто помер, Михайле Луковичу?

Пауза була некороткою. Відчував, що Михайлові важко даються слова.

— Бобонич помер, Федір Ілліч. Годину тому…

— Той, що я про нього у романі “Дерево на вітрах” писав? Найстаріший житель Міжгірщини?

— Так. Йому йшов 103-й рік.

Працюючи над романом про славний рід Сятинь “Дерево на вітрах”, за якою, до речі, знято телефільм, я кілька разів бував у Федора Бобонича, записував його спогади про те, як він у 1940 році разом з іншими синевирцями, в тому числі й із Михайловим батьком світлої пам’яті Лукою Сятинею, в пошуках кращої долі втік у Радянський Союз, але замість жаданого “раю” потрапив у концтабір, як і тисячі й тисячі інших знедолених та довірливих закарпатців. Потім воював у славнозвісному корпусі генерала Свободи. Повернувшись живим-здоровим у свій Синевир, довгі роки сумлінно працював лісником. Він був для Сятинь вуйком по матері. І не тільки названим, а справжнім вуйком, який помагав вижити багатодітній сім’ї Луки і Марії Сятинь. Всі вони й донині вдячні йому за це.

— Ще вчора я з ним розмовляв по телефону, — схвильовано розповідав Михайло Сятиня. — Мені було відомо, що недавно вуйко упав зі стільця і трошки пошкодив тазобедренну кістку. Знав я також, що він пару днів тому висповідався. “Завтра приїду і ми з вами посидимо-поговоримо, чарочку хильнемо і ще собі поспіваємо”, — кажу йому. — “Я вже своє, Михайлику, відспівав, — почув у відповідь. — Завтра я вмру…” — “Що ви говорите, дорогенький вуйку? Бога бійтеся. Василь Цар (головний лікар райлікарні) каже, що у вас все нормально”. – “Ви зберетеся у мене через два дні. І погода буде файна… Я вам усім дякую за всьо, що було межи нами доброго. Поганого не було. Ми так жили файно… Свою дочку Марійку попросив, коли буде писати прощі, що я прощаюся від Сятині Луки дітей, яких я тримав у своєму серці до останньої хвилини свого життя за рідних”. — Він говорив на диво ясно і просто… — Щиро дякую тобі за допомогу, яку ти мені надавав, твої брати й сестри. Подякуй тим і тим… — він назвав прізвища близьких йому людей. — Не забудь подякувати журналісту Василю Пилипчинцю і письменнику Андрію Дурунді, які про мене у книгах написали…”

На превелике здивування людей, усе так сталося, як і напророкував чоловік. Хоч уранці ще сам піднявся, поїв, і нічого не віщувало біду, а під обід… Під обід легко й тихо віддав Богові душу.

…На самісіньке свято Покрови Божої Матері синевирці зібралися, аби провести Федора Бобонича в останню путь. Не міг не приїхати і я. Хоч днина стояла сонячна, але всі – діти, онуки й правнуки, родичі й сусіди — стояли траурні.

Посумніли, переливаючись багрянисто-пурпурово-червонястою барвою золотоосінні гори, які він за життя ходив-переходив. Змовкли довколишні аж завмерлі в тузі груші, яблуні й клени, які він посадив і виростив. Навіть листинка не хитнеться… Якось аж зсутулилася симпатична покрита гонтом смерекова хатина, яку він понад півстоліття тому побудував і яка була йому милою та дорогою… І навіть небеса, куди полинула його світла душа, голубіли печально-журливо…

Віддати останню шану цьому достойному верховинцю, у складній долі якого відбилася історія всього краю, приїхали його родичі не лише з різних куточків Міжгірщини, Ужгорода, Києва, але і з Чехії, Ізраїлю…

Представників влади — ні місцевої, ні районної — на превеликий жаль, не було. Ніби щодня у світи незнані відпливають такі старожили…

Всі присутні немало дивувалися, як він відчував свою близьку кончину, як стрів її гідно і красиво.

— Таку смерть — тиху, спокійну — треба заслужити у Всевишнього…

— І днина яка — просто золота. Як останній Божий подарунок совісній, добросердечній людині…

— Своїм життям він і справді заслужив собі такі проводи на той світ, — шепотіли люди.

Х      Х      Х

…Найстарішого мешканця суворої Верховини поховали на кам’янистому косогорі під товстезною смерекою.

— Мовби символічно, що Федір Ілліч усеньке своє життя чесно й добросовісно оберігав ліс, — казали.

Тепер його вічний спокій оберігатиме вічнозелена красуня… Плачів-зойків лунало порівняно мало. Натомість напливало багато думок. “От як треба жити, людям і Всевишньому служити, аби так красиво відійти…

Дай, Боже, кожному так…”

Андрій ДУРУНДА, письменник, фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ, “Верховина” для mizgir.com.ua

Comments are closed.